Хроніки шерстяних життів

Я просто спав. Я спав та бачив десь девʼятий сон.

Стільки і життів я маю. Так, я кіт і це моя суперсила.

Я живу в Україні, у крутезному місті Харкові з родиною, яка вже має дитину. Мене взяли трохи раніше за її народження і я ще встиг побути у центрі уваги. А потім, самі розумієте, уваги до моєї персони стало менше.

Хоча це мене не дуже бентежить, бо я — кіт.

Я люблю спати в ногах у татка та біля голови мами. Та й взагалі я полюбляю спати біля тих частин тіла, де є волосся. Так тепліше. До малечі у ліжечко нажаль мені не можна, та я й не дуже хочу, не дивлячись на те, що її привабливий насичений синій колір постільної білизни гіпнотизував мене ще з появи у квартирі. І найголовніший скарб який вона мала – це її звисаючі над головою малюка іграшки, які створювали приємний шум. І саме цей шум служив заспокійливим краще, ніж добрі новини з телебачення.

Як і усі коти, я люблю коли мама кличе мене на кухню та наповнює мою фарфорову мисочку кормом. А ще, я люблю коли вони змушують мене мурчати на весь голос та чухають за вушком. І коли беруть мене з собою у різні місця. Та напевно, я вас не здивував!

Татка мого звуть Микола. Він полюбляє грати у футбол сидячи на давно вже продавленому від часу дивані. Кожен раз, коли він бере той невідомий мені предмет та щось емоційно натискає, я перетворююсь на командного гравця збірної України та намагаюсь спіймати м’яч, торкаючись лапкою екрану.

— П’ятов, П’ятов! Тебе треба було назвати П’ятов! Як я одразу не второпав?! — завжди гучно викрикує мені татко під час гри.

А після він надягає той чорний, давно покритий моєю шерстю смокінг, влучно пасує домашні шкарпетки у мій бік, наче віддаваючи пас та кудись їде.

Маму звуть Аліна! І вона просто диво! З нею класно релаксувати на балконі, бо вона гуру медитації. Напевно таке хаббі з’являється коли маєш трьох дітей: мене, малого та Миколу. Вона полюбляє розставляти якісь вогники на підлогу , одягати білий та легкий, немов хмаринка халат, вмикати приємну музику та просто лежати на м’якій білосніжній ковдрі, заплющивши очі. Зазвичай я лягаю поряд з її обличчям та кладу лапку на її підборіддя! Ой! Може через це в неї й з’явилась мила ямочка саме на тому місці?

Малий у них виглядає як звичайний малий! Я знаю тільки що йому два роки, і що його звуть Артем Миколайович. Всі його так кличуть. А я вважаю, що це якесь занадто довге ім’я, як для дитини. Чому не називати його просто Артем? Це б усе спрощувало. Бо у моменти коли хтось так до нього звертається я відчуваю, що живу наче не з малим, а вже зі справжнім босом.

Він завжди кричить, і робить це з будь-якого приводу, я к і усі боси. Шуткую, як і усі діти. Буває він в одну секунду закінчує наш з мамкою ритуал відпочинку на ковдрі і цим роздратовує мене. Мої очі виблискують червоним і я, як блискавка МакКвін, долаю шлях від балкону до його кімнати, від кімнати до кухні, штовхаючи лапками предмети навкруги. І не дивлячись на мою не дуже щиру любов до нього, він ще наважується смикати мене за хвоста та їсти корм з моєї миски. Така собі, не дуже приємна персона, на мою думку, але Аліні з Миколою подобається.

Мене вони назвали просто — кіт!

Не повірите — мені подобається! Хоча інколи я називаю себе Кім та трясу дупкою прямо на кухонному столі. Але нажаль такі демонстрації ні Аліні ні Миколі не до вподоби.

У родину мене взяли зовсім малим. Я народився у якомусь притулку для тварин, але той період я не дуже добре пам’ятаю.

Усе пам’ятає Аліна, а мені дуже хочеться стерти з її голови той день. Кожного разу коли ми сідаємо за стіл з новими гостями вона неначе та заївша пластинка знову розповідає про подію, коли перше взяла мене на руки і я відразу надзюрив.

Так вона і зрозуміла що я їх кіт! Мені не дуже подобається ця історія, але в цей момент я роблю байдужу морду і вигляд, наче вона розповідає не про мене. Ніби тут жив ще один кіт, якого я з таким же гордим обличчям з’їв.

Загалом, я дуже радий мати таку надзвичайну родину.

Так от. Давайте повернемось до того, що я взагалі хотів розповісти вам.

Одним холодим зимнім ранком я спав дуже солодко. Мій безсовісний шлунок почав видавати симфонію голоду і я ненавмисно розплющив очі.

Мої плани піти на кухню перебив якийсь голосний та неприємний шум. У мить в кімнаті несподівано відкрилось вікно.

Що за?

Мої очі розширились від шоку, серце завмерло і я на мить відключився, бо ще ніколи такого не бачив та не чув.

Після того як я трохи оговтався - оглянувся. Як гарно, що я не сидів на тому вікні, бо давно би став котлеткою з хвостом та вусами!

За мить моя родина почала різко кудись збиратись. Напевно в гості. На годиннику була пʼята ранку.

Шановні, а чи не зарано ви кудись намилились? Та що це я лізу?! Напевно так домовились з друзями. Може якийсь ранішній пікнік у новому парку. Ви би бачили наші парки, це витвори мистетства! Коли я вперше побачив їх, одразу подумав, що я точно житель Европи. Газони так і вабили пробігтись по ним, фонтани співали легендарні пісні, білки безустанно стрибали по деревам, а люди просто насолоджувались красою свого улюбленого міста.

Я довго ходив за мамкою, але вона не звертала на мене уваги. Щось сьогодні занадто розсіяна, не може зрозуміти мого натяку про корм. Може знову це вплив метеозалежності?

Шлунок вже волав на всю міць. Залишалось тільки дати йому мікрофон, але нажаль я його ще не придбав.

Вирішив почекати біля миски. Це офігенська річ! Вона подобалась мені тим, що мала моє ім’я та віддзеркалююче дно. Тобто коли ти доїдаєш, то бачиш свої гарнюні щічки у відображенні. Це мене дуже вражало, та я починав розмовляти з відображенням, немов з кровним братом.

– Ти! Так ти, кіт! Я з тобою розмовляю. Негайно поверни мої гроші! – покривився у відображення я, як герой якось хуліганського фільму.

Коли родина вже була зібрана, мама вирішила насипати мені стільки корму, скільки я в житті ще не бачив. Корм повністю заповнив мою миску, залишивши пакет вільним. Оце так! Мабуть свято, хто знає… Як же мені пощастило мати таку щедру родину!

Вони подивились на мене сумними очами, видихнули, та зачинили двері. А я не втрачав часу наїстись досхочу та піти спати.

Я так наївся, що прокинувся коли вже стемніло. І розбудив мене не шлунок, а знову якийсь сильний поштовх. Кілька поштовхів. Що то за сюрпризи? Дайте коту поспати по-людськи!

Вставши на лапи, я хотів полізти на вікно, але зрозумів, що щось змінилось. Стало холодно, якісь шматки попелу мов різноманітні метелики залітали у кімнату, а на ковдрі лежало розбите скло. Як незвично. Хоч би не порізати лапки.

Я вирішив перейти у іншу кімнату та перевірити вікно там. Тому я не втрачав часу марно і уявив себе справжнісіньким патрульним.

— М’яв-м’яв-м’яв — гучний клич та «дріфт» прямісінько у міжкімнатні двері завели мене до гостьової кімнати.

Ціле. Слава котячому Богу! Є ще де сидіти та виглядати родину. Головне, щоб вони не подумали, що то я розбив вікно в сусідній кімнаті, бо точно засмутяться і більше не насиплють мені стільки корму. Я як згадаю як вони засмутились коли побачили розбиті на столі бокали з вином, які я випадково перевернув під

час участі у ралі, мені завжди стає мерзотно. Хоча я так і не зрозумів, вони засмутились тоді бо то були останні два бокали вина у домі, чи тому що це були якість особливі для них бокали. Питання залишилось без відповіді.

Я заплигнув на уцілівше вікно і почав спостерігати за тим, що коється за ним, немов за блокбастером.

Червоненькі вогники розростались по безкрайньому полотні загадкової темряви, світло у вікнах сусідніх будинків гасли, яскраві іскорки літали через усе місто наче ті мухи, і я навіть на хвилину подумав,

що можу тицьнути по ним, але мою спробу затримав бар’єр – віконне скло.

Наш дім стояв на горі і мені було дуже гарно видно все що коїться у світі, який простягається на відстані які я бачу з підвіконня. Хм, цікаво, відкіля вони взялись?

Сліди моїх лапок залишались на склі. Час від часу я дивився на двері з питанням в очах: «Коли вже вони прийдуть?»’

У сусідньому будинку я побачив такого ж очікуючого кота на підвіконні. На хвилинку мені здалось що йому самотньо. Ми подивились один на одного і він зник у загадковій темряві.

Протяг, що утворився від розбитого вікна у іншій кімнаті солодко наспівував мені колискову, і дуже важко було не заплющити очі.

Але я — кіт, як відданий професії патрульний вирішив стійко чекати на родину. Я підішов ближче до маминої улюбленої квіточки з якою вона часто розмовляє, сів поруч та включив свої оченята в режим мерехтіння уночі. Я чув як рухались годинникові стрілки, як шелестіло листя квіточки від протягу, і як щось літало над головою.

Згодом, я все ж таки заснув. Я заснув так і не зрозумівши, що то був мій перший день на війні.