Хроніки шерстяних життів

Йшов другий день війни, а я поки нічого не второпав. Я прокинувся на підвіконні та зрозумів, що так і не дочекався родини – дуже дивно. Може через деякий час сусідка загляне у гості, щоб прибрати мій лоток та заповнити їжею мою фарфорову мисочку. Так вже траплялось декілька разів, коли родина від’їжджала то на узбережжя моря, то на дачу. Але мені так сумно знаходитись вдома одному. Я не відчуваю від самотності ейфорії, як Кевін МакКалістер.

Голод увійшов у чат. Що, вже ланч?

Гора корму, залишена Аліною, ще не закінчилась, та чекала на мене на кухні. Я подивився на ласощі та задався питанням: де моя родина і чому ми не їмо разом? Це мене дуже засмутило і я ледве змусив себе проковтнути жменьку корму.

Я звик, що після ланчу традиційно трусь о ногу Миколи, а після, проходячи поряд з Аліною, можу залюбки лизнути її яскравий палець з тільки-но зробленим педикюром. Було сумно. Сльозки капали з моїх оченят прямо на пильну підлогу.

Чую шум, поштовхи. Кудись пропав звук ліфта, і хтось галопом скаче по сходах. На хвилинку в мене з’явилась надія. Може то вони пішки несуться на наш поверх? Одинадцятий поверх. Так-так! Вам не почулося. Ви тільки уявіть, якщо я вирішу прогулятися, то спускатись і підійматись мені потрібно буде на своїх чотирьох! Нажаль, до кнопки ліфта я ще не доріс. Та й взагалі сім’я думає, що для прогулянок мені достатньо і території нашої квартири.

Поштовхи не зупинялись, а тільки посилювались. Я змусив себе не ігнорувати ці звуки. Мені дійсно стало страшно. Я залюбки б притиснувся зараз до Аліни, але виходить тільки притулятись до холодної чавунної ванної. На мою думку, це найбезпечніше місце у світі.

Що воно таке? Що за страшні та незрозумілі звуки увірвались у моє життя? Може то будинки захотіли надавати один одному по пиці? У них непогано виходить.

Страшно. Я нервував та слухав поштовхи. Я намагався відволіктись і рахував кількість ворсинок на клятій ковдрі, але в мене, чесно кажучи, виходило не дуже добре.

Коли стихло і я виліз з-під ванни – було вже темно. Напевно сонце теж не витримало такого стресу і пішло сьогодні раніше.

В кімнаті, де самотньо лежало на підлозі віконне скло, щось присвистувало. Я тихесенько прокрався туди і ледве не здурів від краси. Маленькі крапочки над головою сяяли як мої очі у темряві. Що то таке? Котячі погляди?

Потім я зрозумів, що вони складали слова на небі і намагались надіслати мені якесь повідомлення. Цікаво.

Я обережно плигнув на підвіконня, оминаючи скло. Крапочки ставали все яскравішими і яскравішими і я випадково знайшов мабуть назву посеред них – «Котячий простір».

То що рай, чи що? Я не повірив в те що бачу, тому я заплющив очі, а потім розплющив і подивився ще раз. Хм… те саме. «Котячий простір».

Я вирішив запитати ті крапочки:

– М’яв. Доброго вечора. Я це бачу насправді, чи це галюцинації?

Бачу напис: «Друкують…»

Потім, крапочки надіслали повідомлення: «А це як ти забажаєш».

Таке собі перше знайомство, якщо чесно.

– М’яв, чи можу я з кимось побалакати ?

Крапочки надіслали нове повідомлення: «Звісно. На небі. Ми чекаємо на тебе!»

– Круто! А давно чекаєте?

«З моменту коли вони поїхали»

– Як ви дізнались…

Я зрозумів, що то якась велика сила спостерігає за мною. Може котячий Бог? Ох! А якщо він все знає і все бачить, то він точно бачив, як я колись вкрав шматок курки з ланч–боксу Аліни. От, халепа! Я звісно вибачився перед Аліною, але напевно вона до сих пір не зрозуміла, що то був я. Тоді, вона подумала, що малий вперше спробував курку, та дуже злякалась, що він проковтнув цілий шматок не прожувавши.

Мене дуже мучила совість за той вчинок, але згодом я подумав, що всі мої кухонні крадіжки я могу спихувати на малого. От такий я бед гай.

Ну що, мабуть прийдеться відповісти за гріхи.

– А як мені дістатись неба?

«Просто уяви, що в тебе є крила».

– Дуже смішно! Як «Просто додай води». Я такий уявляю крила і вони такі з’являються, як у якійсь фантастичній стрічці.

Я відвернувся від крапочок, та побачив свою насуплену мордочку у відображенні скла.

Я заплющив і розплющив очі знову. Походив навколо себе, подумав про літаки, які я кожен день бачив, сидячі на підвіконні, і правда! Котячі крила якимось дивним чином з’явились! Ті крапочки точно щось розуміють у магії!

Зрадівши апгрейду я уявив себе пілотом та пробурмотів в уявний мікрофон:

– Вітаю вас на авіалінії «Котопригоди.є», пристебніть будь ласка свої ремені та приготуйтесь до зльоту.

Згодом, я вирішив запитати:

– М’яв, які мої наступні дії, сер?

«Просто повір у себе»

Мої лапки почали тремтіти, і я уявив, мов підвіконня – це злітна смуга, призначена саме для мого персонального вильоту. Я настроїв вухасті радари, як слід розігнався і….

Я відключився. Я не знаю, що було зі мною далі. Я не бачив як злітав над висотками де ми живемо, не зміг насолодитися видами і не відчув як долетів до крапочок. То може я вмер? Чую котячі голоси, та від шоку розплющую очі. Розумію, що лежу серед тисяч котів на ковдрі з тих крапочок.

– М’яв! Е-е-е-е…

Я трохи розгубився, бо ніколи не бачив скупчення такої кількості котів в одному місці. І я не знав, що перше пролунає з мого рота. Вони витріщились на мене, наче очікуючи слова від президента на Новий рік. Залишилось тільки келихи підняти до гори.

– М’яв, вітаю! – промовив я.

Вони мовчки розплились у посмішках. Якщо ці коти і далі будуть так робити, то я мабуть подумаю, що з’їхав з глузду.

– Ти не з’їхав з глузду, все в порядку! – вигукнув один з котів.

Я проковтнув слину, мені стало трохи спокійніше.

– М’яв, ми коти, які втекли від війни.

– Війни? Хм. Так от що воно таке було…

– Нажаль так. І ти міг марно загубити свої життя у цій небезпеці.

– Так, звісно….

Ця новина наче щось зламала у мені.

– Ми знаємо, що твої господарі покинули домівку.

– Так! Але вони скоро повернуться.

– Нам потрібно розповісти тобі одну сумну новину…

Моє серце стиснулося від болю, бо я боявся, що з ними щось сталось.

– Нещодавно, ти пережив перший день війни. Твої господарі вимушені були поїхати, але не разом з тобою. Нажаль, вони залишили тебе. Так це сумно усвідомлювати… Але така правда.

– Так от чому вони насипали мені стільки корму….напевно вони, прощались. – я щиро не хотів вірити в це, тому надія на зустріч з ними все ще жила в мені.

– А як я сюди потрапив?

– Ми дали тобі знак, та ти прилетів сюди. Ти захотів цього сам.

– Скажіть правду, я помер?

– Фактично – так. Цей телепорт у «Котячий простір» забрав в тебе одне життя, але в тебе є ще вісім.

– І щоб повернутись знову додому, мені потрібно витратити ще одне життя?

– Ні. Одного життя вистачає, щоб телепортуватись сюди та назад. Але я прошу тебе, подумай, чи потрібно тобі самотнє життя?

Коти беземоційно подивились на мене, та продовжили лежали на тих ковдрах, наче вони вже загубили надію на існування на Землі. Моє сердце вибивало дикий ритм, та я не міг повірити, що мене покинули.

У мить я викрикнув:

– Ні, моя сім’я мене не залишила. Ви помилились! Я точно знаю, ви помилились.

– Ми теж сподівались, що нас не залишили. Але нажаль, війна – то така темрява, яка затьмарює людям розум і вони забувають про все, і навіть про нас. Тому ми вибрали безпечно продовжувати життя у «Котячому просторі». А що, лежиш собі на простирадлі з крапочок, їси крапочки наче корм, гуляєш по містам мрій, та наче Бог спостерігаєш за тим, де твоя родина.

– Отакої! А можно дізнатись де мої?

– Тільки, якщо ти вирішиш залишитись тут. Якщо ти подивишся де твоя родина, то ти автоматично не зможеш повернутись додому. Багато котів хотіли обдурити систему – подивитись і повернутись, але не вийшло. Їх швиряло по всьому космосу, та знову повертало сюди. Тому, вибір за тобою.

Мої оченята наповнились сльозами. Я так хотів дізнатися де мої люди, але не міг. Нічого, може так краще. Може зараз я повернусь додому, а вони вже там.

– Я відданий кіт, і я вірю, що не всі люди спроможні так поводитись з тваринами. Я повернусь додому, бо знаю, що моя родина точно повернеться і врятує мене.

На обличчях котів читався сум, наче вони знали, що моя ідея безуспішна.

– Добре. Ми поважаємо твій вибір.

– Так коли я повернусь додому?

– Зранку. Ти прокинешся як звичайно у своїй квартирі. А поки уся ніч попереду, і ти можеш провести її з користю.

– То як?

– Ти можеш дізнатись про можливості «Котячого простору» .

Крапочки намалювали двері і я відкрив їх однією лапкою. Виявилось, що на мене чекала інша сторона «Котячого простору».

З відкриттям дверей залунала приємна музика, і я впізнав пісню. То точно були «Forty eight hours - Senoira». Цю пісню я знаю, бо її нещодавно наспівув Микола. Його друзі записали цей альбом кілька тижнів тому назад, всього за сорок вісім днів і ця пісня взлетіла на всіх музичних платформах.

Повіяло морським повітрям і я опинився біля червоного кабріолету, за кермом якого була вона. Та сама Сеньйора!

– Вітаю у «Котячому просторі»! Сідай! Сьогодні я покажу тобі, що таке справжній «Котячий простір»!

Вигляд вона мала дуже приємний. Руда шорстка блистіла під яскравим промінням сонця, червоний нашийник дуже пасував їй, а зуби були просто білосніжними, наче тільки повернулась з чистки. Я заплигнув до її кабріолета, намагаючись справити на неї враження, проте навпаки мав вигляд йолопа.

– Згоден! Безумовно є і плюси в цьому «Котячому простірі».

– В ньому тільки плюси. Уяви, ми зараз знаходимось саме в тому місці, де більш за все у житті ти мріяв побувати.

– Тобто?

– Тобто, скоріш за все, ти мріяв потрапити до узбережжя L.A. та вдихнути цей морський бриз. Відчути справжню свободу та радість кожного дня.

– Мені смішно це казати, але колись я мріяв про великий лоток з піском. Я не знав, що він знаходиться у L.A.

Ми разом засміялись, та я подумав про те, що непогано було б забрати цю красуню до мене додому. Вона би точно зачарувала мою родину.

Натиснув на педаль газу, ми почали рух по місту моєї мрії.

– Непогана мрія. Мені до вподоби, і я дійсно радію, що можу кататися сьогодні тут, бо зазвичай мені трапляються дуже нудні місця.

– Що ти маєш на увазі?

– Я працюю тревел – менеджером у «Котячому просторі» та кожен день катаю котів по місцям їх мрії.

– Це все, щоб вплинути на їх рішення?

– Звісно. На Землі війна, а котячий Бог або президент «Котячого простору» бажає кожному шерстяному створінню жити у безпеці.

– Вау! Все як у людей. Котячий президент, прикольно. Я знаю тільки людського. Його голос працює як снодійне, а прізвище нагадує колір у палітрі.

– Так, я знаю, я теж з України, але тепер я вірний співробітник «Котячого простору», який отримує гроші за свою роботу.

– І на що ти їх витритиш?

– Коли я достатньо зароблю, я зможу відправити повідомлення на Землю.

– Щоб попрощатись з рідними?

– Ні, щоб застерегти когось від біди. Я безпритульна.

– Вибач.

Як ворожий літак пронеслась незручна пауза, але кішка захотіла її заповнити.

– Щодо місць по яким я каталась. Минулого тижня я зависала з однією кішкою у кімнаті кривих дзеркал. Вона здуріла від щастя, що потрапила туди, а ось мені якось не дуже сподобалось. Така, марна трата часу в кімнаті ілюзій. Потім, до мене в лапи потрапив кіт вченого, і ми ходили по цепурі навколо дуба, було дуже дивно…бо це нагадувало мотузковий парк тільки без ускладнених рівнів. Та ще й ходити довелося і вдень і вночі.

– І ці коти залишись тут або повернулись додому ?

– Вони не втрималась та заглянули у карту, щоб побачити де знаходяться їх рідні.

Мені теж дуже хотілось знати де моя родина, але потрібно було потерпіти. Зранку я буду вдома і сподіваюсь що вони теж. І все буде як звичайно. А якщо реально існує котячий Бог, то я навіть помолюсь йому сьогодні. Може почує і все здійсниться.

Годинами ми катались по місту, зустрічали різних голлівудських зірок, та я навіть свзяв автограф у котоактриси яка грала Харлі Квін.

Кішка, з якою я проводив час, продовжувала розповідати мені про найдивніші місця, де доводилось побувати під час роботи. Я слухав її з відкритим ротом, та вже не міг перебити, щоб спитати її ім’я.

Ближче до вечору ми вирішили взяти поп-корм та поїхати у кіно під відкритим небом. Показували «Щоденник пам’яті» і виявилось, що це був один з улюблених фільмів кішки - тревел - менеджерки.

З початку фільму я відстежив момент коли можна було запитати:

– Вибач. Я тут хотів спитати….

– Камі! Мене звуть Камі!

Я видихнув та посміхнувся.

– А я кіт!

Камі посміхнулась у відповідь.

Ми почали жувати поп-корм та дивитись стрічку.

Увесь час ми сміялись та плакали, а я зрозумів, що та Камі мов з минулого життя була зв’язана зі мною кармічними силами. Не знаю, чи відчуває вона те саме, але я чомусь не міг у неї спитати про це. Щось зупиняло мене. Напевно я боявся її злякати.

Фільм закінчився сльозами. Ми розуміли, що вечір підходить до логічного завершення.

– Час повертатись, – сказала Камі та позіхнула.

Я дивився на неї та просто хотів запам’ятати цю мить.

– Скоро ти прокинешся вдома, Кіт.

Ми мовчки подивились один на одного, і перед нами знову з’явились ті двері з крапочок.

– Рада була познайомитись! Я сподіваюсь, що ми ще зустрінемось.

– Чи можу я задати тобі одне питання?

– Звісно.

– А чому Камі?

– Бо колись у дитинстві мене ледве не вбив камінь. Він летів прямо з гори на дорогу, де сиділа я. Але моя кровна мати встигла забрати мене і захистити від цієї біди.

Час йшов, а я все думав, яке б питання задати ще. Я хотів знати більше, бо розумів, що шанс зустрітись ще раз – мінімальний.

Не знайшовши жодного питання у своїй голові, я вирішив повертатись.

Камі обняла мене, і я відкрив двері.

– Гуд лак, кіт! Безпечної дороги додому.

Не встиг я промовити «дякую» як картинка поплила, і я знову опинився на простирадлі із крапочок.

Коти навколо мене вже спали, а я побачив таймер, який відправить мене додому.

Три хвилини.

Я мав тільки три хвилини, щоб змінити рішення і залишитись тут. Я повинен вибрати як буде краще для мене, знову побачити Камі, або повернутись до родини?

Я розмовляв сам з собою, а потім почав лаяти себе за сумніви.

Час повертатись настав, вибач Камі.

Я маю ще вісім життів. І я повинен витратити ще хоч трохи на Землі, задля того, щоб знову побачити рідних.