Хроніки шерстяних життів

Три – повторив я разом з таймером і одночасно спітнів від хвилювання.

Два. Ще одна хвилинка, і я буду вдома.

Один.

І я, м’який та желеподібний мов та дитяча цукерка з супермаркету, полетів у сторону дому.

– Вау! Це неймовірно! Я у космосі! Я мов вояджер, загублений у невідомих ні людині ні коту просторах. Побачене дійсно вражає! 

Напевно ось чому всі діти бажають стати космонавтами. Дуже їх розумію.

Але я знаю, що їм в першу чергу знадобиться скафандр для втілення своєї мрії, а в мене начебто з’явилась якась суперсила, яка допомагає мені дихати і без нього. Оце так подарунок. Як жаль, що цього не бачить малий. З нашої родини, тільки в нього ще є шанс піти по моїм стопам.

Усміхнені коти, які ледь гойдали своїми лапками, ледащо стікали по зірковому простирадлу та розчинялись у темряві. Я занурювався ще глибше, та радів побаченому. Я не очікував, що мені випаде шанс повертатися додому таким приємним і цікавим способом. Скажу чесно, зі мною таке вперше!

Внутрішній компас відстежував напрямок, та корегував його за потребою. Я почав згадувати найприємніші події, які встигли трапитись зі мною в «Котячому просторі».

Цікаво! Чи буду я пам’ятати їх, коли повернусь додому? Мені би дуже цього хотілося.

Раптово, я згадав про неї. Тільки через неї я би залишився тут, але я не можу.

– Камі! Я буду смувати за тобою. Сподіваюсь, що я зробив правильний вибір – пробурмотів я.

– Звісно правильний! – пролунав голос.

Я не зрозумів, хто зі мною говорить та почав озиратись.

– Нічого собі! Це що за космічна автівка? 

Я розплющив рота. До мене летів червоний Феррарі! Наче блискавка МакКвін, якою я себе колись уявляв розсікаючи по дому, вона вдало розсікала по космічному простору. Феррарі мала спеціальний турбо привід, який дозволяв їй залишати після себе неонові сліди – наче створюючи вишукані картини Ван Гога на зарковому небі. Але згодом, ці сліди втрачали свою насиченість та цінність. Через лобове скло було добре видно кота водія. Він впевнено сидів за кермом, наче усе життя провів тримаючись за нього.

Одягнений він був у білий безплямний смокінг, який вдало контрастував з його чорною, як шоколад, шерстю. Круглі прозорі окуляри, надавали йому вигляду інтелектуалу, а довгі і закручені вуса, доповнювали образ, надаючи  особливого шарму.

Автівка зупинилась біля мене. Крізь відчинене вікно  було видно силует, який в цей момент нахилявся до віконця.

– М’яв, мандрвіник! Так, ти! Може тебе підкинути?

– А ви впевнені, що нам по дорозі? Я живу…

– Так, знаю я! На одинадцятому…Сідай!

Хм. Матінко! Якщо всі навкруги знають мої секрети, то Камі точно відчула, як моє серце вистрибувало, коли я знаходився поруч з нею.

Я відкрив двері автівки і сів на шкіряне, схоже на собачу шкіру, сидіння. Дуже приємне на дотик.

Усередині Феррарі було розвішано багато ікон, з зображенням невідомих мені котів.  Усі вони дивились на мене, наче Мона Ліза у Луврському музеї, але я не відчував дискомфорту. Пахло тут так, як зазвичай пахне у церквах, коли хтось запалює свічку. Також, з динаміків лунала розслаблююча та медитативна музика, дуже схожа на ту, яку Аліна вмикала нам на балконі. З правої сторони від сидіння знаходилась конструкція зі свічками та кувшин з молоком, а зліва – новісінька приставка з великою кількістю ігор. Може й футбол там є.

– Вітаю, коте мій! – промовив невідомий мені кіт.

– Вітаю, пане….як я могу звертатися до вас?

– Президент!

– Президент? 

Мене хоче підвезти додому сам президент? Мені здалось що я попав на сповідь до священника, а не на прийом до президента.

Я згадав, що Камі щось розповідала мені про нього, але я не зовсім пам’ятаю що. Мабуть у той момент я намагався запам’ятати кожну шерстинку на її шкірі.

Я витріщився на нього.

Вигляд він мав не такий, як у людського президента, якого я звик бачити по телевізору, а як у справжнього священника, який служив у храмі або церкві.

Елегантна ряса чорного кольору прикривала його білошорстне, мов свіжа сметана тіло до самх лап. На грудях висіла металева лапка, а з рота трохи віяло валер’яновим кагором. Добрі риси обличчя натякали на те що, кіт цей мабуть мав світлу душу, та тільки добрі наміри. А світло яке випромінювали його очі, наче мали якісь лікувальні властивості.

Я відчував себе дуже комфортно у цій автівці і ледве на заплющив очі від насолоди. Медитативна музика як звичайно викликала в мене відчуття розслабленості та закликала до сну.

Президент ввічливо кашлянув, привертаючи увагу до себе. А я не хотів здатися не ввічливим, і перестав так демонстративно засинати в його автівці.

– Вибачте, пане президенте! Дуже радий з вами познайомитись.

Ми доторкнулись лапками один до одного, у знак привітання. 

– Дозвольте запитаю вас?

– Звісно, коте мій! 

– Чи ви ще й священник? 

– Так! Я поєдную ці два заняття разом, і в мене непогано виходить. Бо тільки той, хто має добру душу й серце може сміливо і віданно керувати "Котячим простором"! Моя міссія - вірно служити котонароду та захистити його від біди, даруючи шанс на нове та безпечне життя.

– Вау! Ніколи такого не бачив, але в цих словах точно є сенс! 

– дозвольте ще запитати...Чи то ви послали мені повідомлення з крапочок?

– Так, коте мій. У створеному невідомою силою місці я створив цей простір, а потім почав надсилати повідомлення котонароду, який знаходився і продовжує знаходитись у небезпеці. І тільки ті коти, які мали чисту душу, змогли потрапити сюди та продовжити своє існування тут.

– Я думав що усі коти можуть продовжувати існування тут…Тобто, я особливий? 

– Ти звичайний. Але в тобі існує добро, коте мій!

– Ні.. Напевно я цього не заслужив. Я маю щось розповісти вам.

– Ти взяв гріх на душу? 

– Так… Пане президене, мені соромно, але одного разу я стащив з ланч-боксу моєї господарки курку, та вона подумала, що то її малюк. Я вкрав…. Напевно я не заслужив цього шансу, бути тут…та розмовляти з вами….

– Не хвилюйся так, коте мій. Я все про тебе знаю. І те, що ти зробив –  не робить тебе поганим. Бо ти зізнався. А мені залишилось лиш одне – пробачити тебе. Бо в цьому і є сила добра. У пробаченні. 

– Дійсно? Я не поганий ?

– Ні, коте мій. Твоя душа зосвоїла цей урок, та більше так не робила. Хоча мала деяку спокусу. 

– Ви все знаєете…

– Я давно спостерігаю за тобою. І я мабуть відсотків на вісімдесят знав, що ти захочеш повернутися додому… Але на відсотків двадцять я думав, що ти не залишиш Камі.

– Камі….так, я не хотів, але…

– Я знаю, це складно. Але який би вибір ти не зробив – він правильний. І я впевнений, що якщо доля на твоєму боці, ти зустрінеш її знову.

– Але як? Я відмовився від інування тут.

– Я хочу зробити тобі маленький подарунок.

Президент зняв зі своїх грудей металеву лапку та одягнув на мене.

– Що це?

– Це твій шанс, знову побачити Камі!

– Тобто?

– Не задавай зайвих питань. Просто бережи її, і вона допоможе тобі саме в ой момент, коли тобі це буде потрібно більш за все. 

– Я нічого не розумію….

– А й не треба.

Я вилетів з його автівки. Дверцята зачинились, та з відкритого віконця пролунав голос:

– Бувай, коте мій! Бережи себе! І ніколи не забувай про добро у своєму серці…воно твоє спасіння від біди.

Тендітні хмаринки гойдали мене у зірковому небі, наче в колисковій і згодом, я побачив дах своєї висотки. Скоро я буду вдома.

Цікаво, скільки часу я провів тут?

Будинки над якими я літав, нагадували мені сірникові коробочки, в яких залишилось ще трохи пороху. Світло то вмикалось, то вимикалось. Червоні вогники поводились активніше, ніж нашої минулої зустрічі. Вони літали так швидко, наче ловили турбо - метеликів. А вони все присідали і присідали на різні споруди, створюючи нові цілі для вогників.

Три, два, один і….

Я вдома. На тому самому підвіконні.

Повернення додому пройшло добре. Я не потрапив у зону турбулентності, і мене не знудило на посадковій смузі. Після зустрічі з президентом мені було спокійно, наче після медитації, але я ще трохи хвилювався за долю Камі.

Я почав роздивлятись лапку, яку він повісив мені на шию. Трохи погладив її –  та нічого не сталося. Цікаво, як і коли вона спрацює. Напевно це було зрозуміло тільки Богу.

Та чи не був президент тим самим Богом? Скоріше за все, я ніколи про це не дізнаюсь.

Я подивився навкруги. Розбите скло так і лишилось не прибраним, а квіточка мужньо трималась на оголеному підвіконні. Стало ясно, що це тільки початок пригод, які на мене чекають. Але, надія, що я знову зустрінусь з родиною – продовжує жити у моєму серці. 

Я почув скрип рідного годинника, ледве тримавшогося на стіні, але не почув крики Артема Миколайовича. Сумно.

Я хотів піти на кухню та поїсти, але не міг. Шлях забрав в мене багато сил та енергії. Потрібно було трохи відпочити.

Я сидів на тому самому підвіконні, та сумував за минулим життям. І як було тоді добре.

І не було взагалі проблем.

Горщик ще не прибран – не проблема, не привід кусатись. Я то знаю, що коли Аліна побачить халепу у ньому, вона миттєво прибере. Закінчився корм – не проблема, дай родині тільки розплющити очі, і все буде, і хтось нагодує. Не поспішай бадьорити їх своєю незадоволеною пикою. Артем Миколайович схопив хвіст – радій тому, що можеш відчувати людські дотики.

А зараз що?

На вулиці пішов сніг. Маленькі сніжинки летіли крізь вибите скло та лягали прямо мені на вуса. Я сидів. Сидів мовчки разом із квіточкою. Я виглядав так, наче той чоловік на постері, який знаходився на стіні, над татковим комп’ютером. Поруч з тим чоловіком була подружка. А я не мав змоги телепортувати Камі сюди. 

На хвилинку я засумнівався. Може треба було залишитись з Камі? Мені хотілось, щоб вона була щаслива. А якщо б наші бажання співпадали, то можливо щасливий був би і я, але тут, з нею і з моєю родиною. Вона б точно сподобалась їм.

Мої думки не залишали мене у спокої. Через час я захотів відволіктись та пішов до кухні, щоб поїсти. 

Я беземоційно подивився на миску. Свято, яке я вигадав собі з початку війни – закінчилось, бо корму у мисці майже не залишилось. Ну і нехай. Може це стане приводом для скорішого повернення моєї родини додому. Не залишать же вони мене один на один зі своїм шлунком.

Хрусть-хрусть. Звучало з мого рота, який зовсім забув що таке посмішка. 

Хрусть-хрусть. 

Хрусть. 

Ой. Останній хрусть був уже не мій. Мої локатори повернулись у напрямку двері. 

Хрусть.

Та хто там ще?

Хрусть-хрусть. 

Та невже? Це що, моя родина? Це вони?

Не встиг я згадати про них, як вони опинились тут! Я ж казав! Я ж вірив! 

Я проковтнув останню жменьку корму та радісно побіг до двері. 

Я присів напроти, та не міг зрозуміти, в чому проблема. Що воно з тим замком? Чи він теж загубив надію? 

Він то відкривався, то закривався. Видавав різні скрипучі звуки, але нічого не виходило.

– М’яв! Я допоможу вам!

Гострими як ножі самурая кігтями, я почав обдирати шкіряні двері зі своєї сторони.

Я хотів позбавитись їх скоріше, щоб ніщо не знаходилось між нами та нашим коханням. 

– Тс-с-с-с, – хтось шепнув за дверима. 

–  Ти чув ці звуки? 

– Я, м’яв чув! Я усе чув! Але щось не впізнав голоси. Ви м’яв хто там такі?

Я розізлився та почав дерти двері знову, з надією почути відповідь. 

– А тепер чув!? – промовив невідомий голос 

– Та то мабуть кіт. Чи хом’як. Чи ще якась тваринка. 

– І що будемо робити ? 

– Здихаємось її, коли зайдемо у середину. Чи то проблема? Все одно, все спишуть на війну. 

Я злякався не на жарт і побіг до іншої кімнати.

Мені потрібно було подумати як діяти далі, бо я зрозумів, до квартири вдираються справжнісінькі мародери.