Хроніки шерстяних життів

Обстановка за вікном була тиха. Пластівці снігу продовжували безжалісно  засипати двір. А ось вдома на мене чекали інші природні лиха.

В мене було хвилин десять в цілому, і це дуже мало для кота, який ніколи не зустрічався з поганими хлопцями, схожих на тих, яких я бачив у бойовиках. З тими, які знали, що таке бої без правил, та були виховані вулицею. Кожним її темним провулком. Це вам не іграшки як у «Один вдома», а реальна небезпека. Ні, я не виправдовуюсь. Просто до несподіваної спроби злодіїв увірватись у мій дім, залишилось додати ще вогняних метеликів, які б безустанно намагалисяя влучити в усе, що ще шукає сенсу для існування, і вийде такий непоганий коктейль з адреналіновою складовою.

Цікаво, як там той сусідський кіт, котрого я бачив нещодавно у вікні?

Так, життя не готувало мене до такого.

В моєму просторі взаємовідносин, окрім родини була ще сусідка. Інколи в мене виходило проскочити крізь Алінини ноги, поки та з захопленням обговорювала з нею нові рецепти або цікавинки з оригінальних сериалів «Netflix», та побачити її лице мигцем. Я не дуже запам’ятав її, бо наші зустрічі зазвичай були короткими, а все через те, що Аліна завжди заганяла мене додому. Але я точно запам’ятав, що пахло від сусідської мадам пирогами з вишнею. 

Під шум заклинившиго замку я озирнувся навкруги. Я зрозумів, що на довгі думи у мене немає часу і мені негайно потрібен безпрограшний план.

В мене не було часу боятися, бо злодії були зовсім близько. Я чув їх голоси та відстежував кожний їх рух.

Отже, що перше прийде в мою шерстяну голову?

Я вирішив принести до двері весь непотріб, який тільки міг. Я хотів, щоб це затримало мародерів в момент, коли вони знайдуть можливість  потрапити до моєї домівки. Я хотів виграти трохи часу.

Каміння у моєму горщику стане одним із перших бар’єрів, на їх шляху, через який вони або пройдуть, або мені пощастить. Тому, я зібрав усі сили, сів на горщик та почав медитувати. Ой, що це я роблю? Мабуть Аліна згадала про мене, та відправила мені медитувальний сигнал, приємно. Я завжди знав, що між нами існує таємний зв’язок. 

Я сидів у горщику наче одинокий капітан особистого судна, який не мав на своєму борту додаткових моряків. Навкруги мене шелестіли хвилі невирішених проблем та крихких сподівань. Я підняв весла та почав гребти до дверей, наче гребу на тому «Тітаніку» до довгоочікуваної суші.

Ох і важка в мене дупа, потрібно було менше налягати на корм.

Моє судно причалило біля дверей, і в голові намалювалась ідея для нового етапу плану.

Хм! Може придумати назву цьому плану?

Трохи подумавши я промовив:

– Безстрашний виклик….Та ні! Шерстяний самурай! Ні! Гострий кіготь... Маячня якась. Відкладу можливість вибору на потім.

Було б гарно, якщо б я зміг принести сюди ще й скло. Саме воно могло створити більш небезпечний опір через свої властивості. Тоді злодії пірнули б своїми огидними пиками з борту мого корабля прямісінько до скляного басейну.

Хм! З мене  вийшов би непоганий військовослужбовець. Висновок я цей зробив тому, що план здавався мені ідеальним. Як для початківця – точно.

В моїх жилах точно тече кров якось поліцейського або військового кота. Якщо б рідні мої дізналися про це, вони б  обов'язково пишалися мною. Може мій батько був військовим?

Думки про їх поразку бадьорили мене, але я поки не розумів, що цих бар’єрів недостатньо. 

Я, мов дослідник, сканував очима територію навкруги та шукав підходящі плану предмети.

Раптово, я натрапив очима на Алінину велику вазу яка стояла на холодній від протягу підлозі, у довгому коридорі.

Маю нову ідею! Але Аліна точно мене вб’є.  Я трохи подумав, і в своє виправдання промовив: «У мене немає іншого виходу».

В голові заграла музика з «Поліцейської академії». Я знав, що під час цього завдання я міг постраждати, але я йшов на це усвідомлено. Тож, я взяв розгін і побіг чітко на неї, щоб зіткнутися вусами до вусів.

Наче водій без гальм я летів на неї. Як у фільмах, коли два хлопці не знайшли іншого способу вирішити суперечку, та сіли за кермо, щоб зіткнутись обличчями та зрозуміти, хто з них слабкіший. Мої фари розширювались з кожним сантиметром який наближав мене до неї. Але прямого зіткнення не відбулося. Бо я відчував себе саме тим хлопцем, хто з цих двох виявився боягузом. Дуже очікуваний результат, як для домашнього кота. Я просто пронісся поруч, і протяг, який утворився від мого шляху, почав колихати її аж поки вона не впала і не розбилась. Все як я і хотів. Її шматочки валялись на підлозі, та у кожному з них я бачив  не своє відображення, а сумне відображення її господарки – Аліни. 

Мені стало дуже боляче і огидно від того, що я роблю. У такі моменти, я втрачав сенс. Я не розумів для чого я це робив, і задля чого я все псував. Я ламав цінні речі, насичені спогадами з минулого життя для того, щоб вижити в майбутньому.

Розклеюватись не було часу. Тай й навпаки, цей запас часу був у мене задля того, щоб я зібрав всі сили у лапку та налаштувався на неминучу зустріч.

Я розізлився до собачого сказу. Я був готовий  зустрічати тих мародерів з піною у рота, наче пес, який зірвався з ціпку і шукав дупу, яку вкусить першою. Наче той диявол, який розпочав ту руйнуючу і безглузду війну. 

В голові заграла японська музика. Я підтягнув м’язи пресу, наче мечі розкрив кігті на своїх пальцях та зробив відповідний вираз обличчя. В голові промайнула думка: «Самураї не здаються!» 

Нарешті, двері відчинились. Лунаюча тиша, що опинилась між нами вбивала своєю байдужістю. Я побачив двох дуже бридких на вигляд людей. Від них смерділо потом, страхом та алкоголем.

Один з них був високий, мав довге кудряве недоглянуте волосся, і підбите око. І це око так опухло, що я не бачив а ні білка, а ні зіниці. На його обличчі було написано – Голодаючий пірат. Так він мені і запам’ятався. В його руках був іржавий лом та зв’язка ключів. Одягнутий він був без смаку. На ньому була якась чорна драна дермантинова куртка, з-під якої виглядав розтягнутий зелений светр. Штанці, в які він був одягнутий, звисали з нього як з людини, яка давно вже хворіла анорексією.

Інший злодій був менший на зріст та зовсім не мав зубів, немов людина літнього віку. Тому його колезі було складно зрозуміти, що він каже. Цікаво, з яких обставин він їх лишився?

Ще, він не мав волосся на голові. Про це я дізнався у момент, коли він зняв шапку.

Одягнений був у довге товсте пальто темно-синього кольору. Гудзики, які знаходились на пальто, ледве витримували його, легко кажучи «пишну» фігуру. Ще, мені здалося, що пальто було жіноче, але зараз усі речі прийнято називати «Унісекс». Від черевиків тхнуло якимсь прокисшим продуктом, мабуть через те, що він забув про гігієну і ризик підхватити бліх.

О, я чув про них! Це такі гнучкі і спритні чорні штуки, які безустанно висмоктують з тебе всю енергію, швидко пересуваючись по тілу. По характеристикам вони нагадували мені «Дементорів». Спіймати їх власноруч дуже важко, тому треба наливати на шкіру яд, котрий коти зазвичай вилизують, не дивлячись на його небезпечні властивості. Аліна казала, що вони мешкають у нас у підвалі, і саме тому завжди заважала нашим зустрічам з сусідкою.

З першої секунди перебування мародерів у моєму домі, я зрозумів, що вони самі боялись можливості, що їх може хтось побачити тут. Вони не зрозуміли, що найбільше небезпека яка чекає на них – то я!

– Ходімо, треба забрати своє! – пробурмотів беззубий, а після, не помітивши мене і всіх перешкод на його шляху, хотів різко пронестись у кімнату, і зробити так, щоб я не встиг зачіпити його лапою, наче працівник митної служби. Але йому не підфартило ще більше. Він таки вступив у мій котячий лоток.

  – От халепа! Тут живе кіт. Тепер мій слід залишився у його горщику, та ще й я маю шматок свіжого лайна на підошві.

Я посміхнувся, бо й сам забув, про те що встиг нашкодити, перш ніж залишити борт судна.

– Прийдеться вимиватись ще й від цього, бо залишу слід після себе.

Він нахилився та перемішав рукою каміння, яке лежало у горщику, засипавши лайно. Потім підняв руку, понюхав, скривився та пішов до ванної кімнати, щоб змити докази його присутності у моїй пастці.

Колега його напевно не розумів, що пробурмотів йому беззубий, чи просто вирішив зробити вигляд, що нічого не почув. Він побачив мене, трохи наляканого кота, який прийняв позу самурая.

Залишив лом на підлозі, та оминаючи горщик і скло він відправився до мене ближче, задля того, щоб просто погладити. Мені здалося, що він полюбляє котів, якщо я правильно зчитав емоції на його обличчі. Він був усміхнений і очі його не випромінювали негатив у відношенні до мене.

Напевно плану «Здихатись кота» він не мав у своїй голові.

Його брудна рука наближалась до мене. Я накинувся на неї, та почав дерти з усіх сил, наче боєць на передовій. Зараз, або ніколи!

Голодний пірат, як я вже його назвав раніше, почав трясти рукою, задля того, щоб я відчепився. Він напевно недооцінював мене і навіть й гадки не мав, що я можу напасти на нього.

– Залиш у спокої того клятого кота! –  виходячи з ванної кімнати, промовив беззубий.

– Ти що, не розумієш, що з хвилини на хвилину нас може хтось помітити, а згодом  викликати того, кого ми б не хотіли зустріти. Ходімо скоріше у кімнату, подивимось, якими коштовностями володіє ця родина, –  злодюги швидко видалився у кімнату з розбитими вікнами, залишаючи вологі сліди після тільки-но вимитої підошви.

Голодний пірат зробив вигляд, що зрозумів його, та намагаючись ігнорувати мою атаку, пішов слідом за колегою. 

Звісно, в нього не вийшло, бо атакував я боляче, і міцно тримав його брудну кінцівку у своїх щелепах. Він знову почав трясти мене з усієї сили, та різким рухом йому вдалося позбутись мене. Після цієї болючої для мене дії, він побіг у кімнату до беззубого.

Я пролетів через коридор до кухні, вдарився о батарею та впав. 

Дідько! Куди поділась та приємна посмішка, яку він подарував мені в мить нашої першої зустрічі? Чи мої гострі зуби наче атака самурая могли якось похитнути його довіру до мене? Я не втарчав настрою.

Поки я намагався трохи отямитись, безсовісні мародери пакували до своїх кишень усі подарунки Миколи, які він зробив Аліні, за весь період їх спільного життя.

Сережки, кільця та підвіски потонули в широкій кишені беззубого мерзотника. Пірат витягнув зі зворотньої кишені дермантинової куртки клітчасту сумку, та почав пакувати техніку, якої було достатньо у цій кімнаті.

Невеликий монітор, системних блок, мишка, та навіть моя улюблена приставка опинилась на дні сумки.

До мого будинку почали прилітали метелики і за мить їх наздогнали палаючі вогники. Вікна почали трястися від страху так, що згодом вплинули на спокій мародерів. Вони почали трястися також. Ми підплигували в один ритм, ритм бомбардувань мого міста. Мого улюбленого Харкова. Я не знав, хто так не полюбляє наше місто, і дуже хотів мати таку інформацію, але не зараз. Зараз я зайнятий іншою, як на мене, важливішою на цей момент справою.

 – Ходімо вже, скоріше! – промовив беззубий.

 – Та не можна, не зараз! – викрикнув голодаючий пірат. 

Мародери покидали награбоване та лягли на підлогу.

– Обережно, тут навкруги скло!

– І без тебе бачу.

Я тихенько приповз до кімнати, в якій вони знаходились, та почав спостерігати.

Кришталики скла потрохи чіплялись до їх одягу, наче магніти, та починали псувати його, просверлюючи невеликі дірочки на вбранні.

У цей момент на мене подивився голодаючий пірат, і мене наче облило холодною водою. Я ще ніколи не бачив стільки страху в людських очах. Здається, я сміливіший за нього, бо маю трохи більше імунітету на події сьогодення.

– Дідько! Чому вони почали так невчасно? – пробурмотів беззубий.

Голодний пірат подивився на беззубого і просто пожав плечима. 

Грохот накрив нас з головою, бо знаходились ми у кімнаті, де вже й так вибило вікна. У дворі палали машини, хтось кричав на вулиці, і не зрозуміло було, коли це закінчиться.

Десь дві години ми втрьох пролежали на підлозі. Я, беззубий та голодний пірат.

Тільки квіточку якимось магічним чином ще не знесло хвилею на підлогу, і вона героїчно тримала опір на кордоні нашої домівки. Після закінчення цих пригод я маю дати  їй ім’я! Незламна! Тепер це її імʼя.

Згодом наступила довгоочікувана тиша, і злодії обережно піднялись з підлоги.

– А тепер ходімо, – пробурмотів беззубий.

– Куди? А раптом зараз знову почнуть стріляти, я не хочу померти молодим. Тим паче, коли в моїх руках стільки техніки. Давай ще почекаємо…

– Та може залишимось тут жити? – з іронічною посмішкою промовив беззубий.

– А чого би і ні! Дивись, приставка є! Що ще треба? – промовив голодний пірат.

  – Ходімо кажу, бо так ми точно залишимось тут назавжди, посмертно граючи у приставку. Ти ж про це мріяв?  –  пробурмотів беззубий.

Вони вдвох запряглись усим, що награбували, та почали свій шлях. У дверях на них чекав я. Я чекав, та насолоджувався своїм видом у дзеркалі, яке висіло у кімнаті, прямо напроти дверей. Взагалі-то дивно, що воно вціліло. В це дзеркало полюбляв дивитися Микола, перед тим як вийти на вулицю, і як завжди бісився, що виявляв мою шерсть на своєму костюмі.

Вони почали бігти та я не дав зробити їм це без перешкод. Я накинувся на ногу беззубому, та боляче вкусив його, вціпившись йому у ногу.

–  Відчепись – пробурмотів беззубий і тряхнув ногою, намагаючись здихатись мене.

– Бери його з собою, буде в нас особистий помічник. Диви як атакує, - з усмішкою промовив голодний пірат.

– Якщо я його і візьму, то тільки задля того, щоб ми його з'їли.

Беззубий взяв мене за шкварник однією рукою, підняв до гори і почав лізти у кишеню. З кишені він різко дістав заточений ніж, та піставив до мого шерстяного тіла.

– Я сподіваюсь, ти шуткуєш? – запитав його голодний пірат.

– Ні, цей кіт так дістав мене, що зараз я зроблю з нього свіженький та бездушний шматок м’яса. Піде нам на котлетки.

У цей момент ми налякано подивились з голодним піратом один на одного, і приймаючи думку про смерть, я заплющив очі.

Тиша. Я згадав усі приємні моменти життя, і почав фантазувати як моє життя протікало би далі, якщо б я не зустрів цих покидьків.

– М’яв! Прийом! Як чутно мене? – пролунав голос.

– Я що, вже в раю? – промовив я, не розплющуючи очей.

– Кіт, розплющ очі! Це я, Камі!

– Камі? – я побачив її силует у дзеркалі. В тому самому, в яке зазвичай дивився Микола.

– Так! І у мене є всього п’ять хвилин. На більшу кількість часу мені не вистачило моєї зарплантні.

– Ти витратила свою зарплатню для того, щоб побачити мене?

– Щоб уберегти тебе від біди.

– А як ти дізналась, що я потрапив в біду?

– Кіт, ти серйозно? Ти повертався з «Котячого простору» в місто, де лунають вибухи кожен день.

– Ну, тут ти не прогадала! – скрутивши лапки у висячій позі сказав я, а потім зрозумів, що все навкруги мене застигло.

– А як ти це…? І в дзеркалі? Це що, портал?

– Кіт, немає часу пояснювати. Є час пропонувати. Дивись, я поговорила з президентом і він відкрив для тебе «Банк зброї».

– Що це означає?

– Коти які знаходяться у «Котячому просторі» і мають кошти, щоб зв’язатись з кимось на Землі, можуть постачати зброю з цього банку прямісінько туди. Але тільки з дозволу президента.

– Клас! Так це ти зараз подаруєш мені якийсь міжгалактичний бластер, і я надеру дупки мародерам як і хотів? – з великим ентузіазмом промовив я.

– Кіт, але треба заплатити….

– Чим? У моєму банку немає коштів, але я можу відплатити чимось іншим! Я зараз вигадаю!

– Життям, Кіт…

– Що, життям? В мене їх і так вже вісім….

– А буде сім…

– Я знаю. Але я ж хотів залишити вісім…

– Але ти залишиш собі сім…

– Але ж…

– Вибач, але ти впораєшся з цими двома злодіми тільки з підтримкою президента, тільки зі зброєю який надає «Котячий простір»!

Я подивився на ніж який дістав беззубий і на його обурене червоне обличчя. Після цього, я подивився на жалісне обличчя голодного пірата. І якби він дійсно хотів би їсти, мене би він точно не з’їв.

– Кіт, немає часу на безмежні думки. Бери скоріше, бо мені ще потрібно тебе проінструктувати. У нас залишилось рівно дві хвилини.

Я видихнув та відповів:

– Камі, що я маю робити?

– Заплющ очі, торкнись металевої лапки, яку повісив на шию тобі президент, та промов: «Я приймаю ленд – ліз».

Я зробив все як вона сказала, та в моїх лапках опинилася невеличка труба, з написом «Згадати все» та кнопкою «Пуск».

– Це що таке, Камі?

– Це відтворювач жахливих спогадів! Дивись, тобі потрібно направити зброю на злодія і нажати «Пуск» і найпотворніші його спогади просто зведуть його з розуму.

– Думаю, я впораюсь!

– Звісно! У мене немає сумнівів. І маю визнати – ця зброя тобі дійсно пасує!

– Дякую тобі, Камі! Я дуже вдячний за твою допомогу…

– Десять секунд і я зникну! – перебила а мене Камі.

– Камі! Ні, залишся…благаю…

– Я повинна йти. Ми обов’язково ще зустрінемось…І бережи свої сім життів…

– Тепер сім….

– Шість, п’ять, чотири, три, два, один, – промовила Камі і зникла.

Картинка ожила і ніж гнівного беззубого з великою швидкістю наближався до мене.

У момент я направив на нього трубу і нажав на кнопку «Пуск». Неонові лучі проникали в його тіло. За мить я побачив жах в його очах. Він відпустив мене і почав кричати зі сльозами на очах:

– Ні, батько…благаю…. Не бий! Я буду хорошим хлопчиком…я буду гарно вичитися… я навчусь заробляти гроші….Я обіцяю тобі!

Він продовжував свою істерику і швидко поповз до дверей. Коли він опинився біля них знову вліз у моє лайно, але на цей раз рукою.

– Так, татку…. Моє місце біля туалету…я буду мити його поки ти не будеш задоволеним…

Очі голодаючого пірату розширились, і він прийняв позу тхеквондіста. Він зрозумів, що найбільша небезпека наразі – це моя присутність в його житті. Він побачив трубу в моїх лапах та почав лагідно розмовляти зі мною.

– Так, Кіт, я не знаю як ти це зробив, але я не хочу такої участі.

Я направив трубу на нього.

– Друже, будь ласка, я не хочу збожеволіти як він…

Я почав підходити до нього і заганяти у куток. У цей момент беззубий просто розчинився у гучній істериці, і пірнув у калюжу свого відчаю.

– Кіт, будь ласка… згадай все, що між нами було…я не бажав тобі зла. Згадай момент коли я тільки зайшов до твого дому. Мого дому. Він сказав «Мого дому» – мені це сподобалось.

– Давай спокійно розійдемось. Я залишу тут техніку і прикраси, заберу свого друга і ми просто підемо геть.

Ми оборежно попрямували до його колеги, та він витяг усі прикраси з його кишень. Під моїм прицілом він попрямував до кімнати, де залишив клітчасту сумку та склав все в неї. І тільки-но він взяв колегу під руку і почав виходити, я згадав про те, що у моїй мисці не залишилось корму.

– М’яв – промовив я.

– Щось не так? – повільно запитав голодаючий пірат.

– М’яв! – промовив я і подивився у сторону кухні.

– Що там? – запитав голодаючий пірат і залишивши колегу біля входу, попрямувавши до кухні.

– М’яв! – я подивився на свою пусту миску, і посміхнувся від усвідомлення того, що за допомогою зброї могу керувати людиною.

– Ну звісно, їсти. Зараз я подивлюсь, – промовив голодаючий пірат.

Злодюга почав шукати по полицям корм, але знайшов тільки пустий пакунок з під нього.

– От халепа… – з жахом промовив голодаючий пірат та кинув погляд на холодильник.

Відчинивши його з мого дозволу, він побачив там сім котячих консерв. Скільки і життів в мене залишилось. Він відкрив їх усі, і обережно поставив біля миски.

Я опустив зброю, на знак вдячності, і він це зрозумів.

Голодаючий пірат присів до мене, та під звуки лунаючого воплю від беззубого сказав:

– З твого дозволу, можна я візьму тільки одне?

– М’яв? – запитав я.

Він дістав залишине Миколою пиво з холодильника, подивився на мене і щасливий попрямував до виходу.

Я пішов слідом, та побачив, як вони вдвох виповзли з моєї домівки та зачинили двері на замок. В цей раз він закрився з першого разу.

– Оце так, – промов я, та присів зі зброєю у лапках на підлогу.

Я почав роздивлятись її і раптово побачив, що на зворотній стороні труби була розташована голографічна цифра з кількістю пострілів і таймером.

Ви не повірите, там був нуль. Тобто, навіть якщо я би хотів розправитись з голодаючим піратом, я напевно би не зміг.

Тобто весь цей час я блефувів.

На таймері залишалось 15 секунд.

Цікаво а якщо спроби з’являються по кількості небезпечних об’єктів поряд зі мною? Нажаль, це залишиться загадкою для мене. Але непогана така річ цей ленд-ліз. Дякую презденту, чи Богу. Не знаю, хто він насправді. Зброя зникла.

Раптово, я почув якийсь знайомий голос, який лунав з іншої кімнати.

Невже сюрпризи на сьогодні не закінчились? Піду гляну що там! Я вже хапнув сміливості за сьогодні, тому поки я її знову не лишився – не бачу сенсу зупинятись!