Ніжністю, негою, німістю...

Ніжністю, негою, німістю

Дихати димом сполоханим

Слів, що злітаються ні́звідки

В букви далеких послань.

Ніжитись ними як літеплом,

Ни́зати бісерні літери

Трунком, отрутою й ліками,

Без сподівань і бажань

Жити, бо в вічному «ні́коли»

Виживуть тільки закохані,

Виживуть тільки замріяні,

Навіть якщо не збулось.

Навіть якщо не судилося...

Тільки воно ж не наснилося,

Тільки воно ж не примарилось

В мариві марних тривог.

І коли криє зневірою,

Скалиться усміхом звіровим,

І помирає в безрадості

Те, що безладне й живе —

Вір, що крізь простори й хроноси

Світлим, сяйливим і сонячним,

Наче пташину безпомічну,

Хтось крізь біду пронесе

Те — недоладне й непрохане,

Сам ним до смерті сполоханий,

Сам ним до смерті наляканий.

Тільки ж цінніше нема

Того, що леготом, літеплом

Сталося всенькому світові

Проти — і ніжними квітами

В'яже в пучечки слова.

То ж коли холодно й боляче —

Згадуй про тепле і сонячне,

Що танцювало, мов бісики,

Десь під мережкою вій...

Бо ж у безкрайому мороці

Трішечки легше від голосу...

Трішки простіше в цій темряві

Не одному́, не самій.

23.08.2026 р.