КОРОЧУН.

В ту ніч, коли день скоротився до тіні,

Пройде Корочун між краями світів.

Морозом стискає ліси і долини,

Погасить старе, що віджило свій вік.

Вогні догорають і сонце сідає,

Земля завмирає у чорному сні.

А в серці іскра, темноту розганяє,

І світло нове сяє десь з глибини.

Старий рік лягає у сніг, мов у саван,

З ним поруч і біль і страждання тяжкі.

Та міцно стоять оберіги і право,

Щоб сонце вернулось з пітьми.

Стоїть Корочун на межі із законом,

Не ворог він - сторож кінця.

Бо смерть, це не вирок, не сон у покої,

А шлях до нового життя.

Під снігом зерно свого часу чекає,

З приходом весни, хоче сонячні дні.

І ніч відступає повільно і тяжко,

А день зріс на подих один.

Співають колядки, сміються, гуляють,

Лиш ритм і вогонь у руках.

Так родиться світ, ніч по трохи згасає,

А зорі підсвічують шлях.

І з кожним світанком крок більший у світла,

Краде день у темряви мить.

Піде Корочун в свої темні покої,

Бо сонце почало рости.

Верещако Сергій.