Осінній

Всі вже пишуть про осінь, а чим я гірший.

Теж напишу про неї у спонтанному вірші,

Про її задумливість, тишу і прохолоду.

Майбутнє невідоме, не можна втрачати таку нагоду.

Люблю осінь, та її всі поети люблять,

Дивляться на це золото і відчуття часу гублять,

А хтось і реальності, випадки не поодиноокі,

Бо що таке реальність — наперед відомі кроки,

Які треба робити, але це так нецікаво.

Краще помріяти, випити з корицею кави,

Чи з мускатним горіхом, що дуже нетрадиційно,

Гербарій зібрати з кольорового листя пропорційний.

Один жовтий лист, один зелений, один багряний,

От і маєте свій осінній букет бездоганний

На додаток до жовтих і білих хризантем.

У осені багато подібних яскравих тем,

Що викликають щире захоплення.

Запах листя горілого — для мене взагалі її уособлення.

Знаю, шкідливо, і все таке різне,

Та не можу забути похмуре осіннє місто,

Вологу в повітрі, що ковдрою огортає,

Спокій і розслабленість, в яку поринає

Тіло і розум на фоні листопаду календарного

І аромату диму гіркого і гарного.

Така от ностальгія іноді накриває.

В село треба їхати, там і досі таке буває.

Кудись далеко, де немає екологічної інспекції,

Що виписує штрафи і читає бабусям лекції.

А може, в Карпати, сховатися на полонині,

Вдихнути небо, що сьогодні таке надзвичайно синє,

Вмитися коротким холодним дощем,

Порахувати краплі, що стікають плащем.

Було б непогано... Та реальність знову тут,

Тисне на мене величчю кам’яних споруд.

Жодних полонин, суцільна архітектура,

Стара і потріскана, як на олійних полотнах кракелюри.

По своєму симпатична, та куди їй до природи,

Але тримає міцно, не питаючи згоди.

Та я вирвусь, піду ввечері у парк,

Загублюсь серед дерев, стану однією з осінніх примар.

У жовтні. А вірогідніше, у листопаді.

Неважливо, дерева мені завжди раді,

Як і осені, настав для них час, щоб відпочити.

Сподіваюсь, вам вдалося мій осінній вайб зловити.