Тіна

Все було як завжди. Малюк пішов, а я лишилася нудьгувати. Черговий довгий день на самоті. Він пропонував піти з ним, але сьогодні я була не в настрої для спілкування з такою кількістю людей.

Щоб хоч якось розважитись, вдерлась на штору, погойдалась трохи і спустилась вниз. Потім побавилась з улюбленою мишкою, трохи поспала, посиділа на підвіконні. Подивилась на ноут. Ні, не хочеться. Залізла на диван, скрутилась клубочком і втупилась у картину на стіні, що висіла навпроти. Якийсь пейзаж міста, Малюк його дуже любив. Не помітила, як знову заснула. Коли прокинулась, був вже вечір, скоро повернеться мій хлопчик.

Він прийшов раніше, ніж зазавичай, і з порога скинув на мене новину.

– Один крутий шеф дає майстер-клас у Чикаго. Мушу поїхати на декілька днів.

«Ну і їдь», – подумала я, розвернулась і пішла у кімнату.

– Ну не ображайся, Тіно! – він йшов за мною. – Я б хотів тебе взяти, але там буде стільки народу, та і неможливо це, тебе все одно не пропустять, ти ж розумієш.

Я залізла на диван, і відвернулась. Він сів поруч. Погладив.

– Це зовсім ненадовго, маленька, буквально три дні, і я повернусь.

Я не реагувала.

– Я домовився зі Стефані, вона буде заходити до тебе зранку і ввечері, слідкувати, щоб у тебе все було, буде гратися з тобою, вона обіцяла.

«Стефані?» – я різко повернулася.

– Що, цікаво стало? – всміхнувся Малюк.

Жартуєш! Стефані, наша сусідка по поверху, працювала у патрульній поліції і їздила на чорному зарядженому «чарджері». Така нагода випадає раз у житті, і я збиралась нею скористатись.

Змінивши гнів на легку зацікавленість, я підсунулась до його руки, хай відпрацьовує. Він все зрозумів, почав мене гладити, потім посадив на коліна, взяв гребінець, що мені подобався, почав вичісувати. Мммм, кайф...

– Не буду давати зайвих настанов, ти і так все знаєш. Залишу в холодильнику торти для неї, слідкуй, щоб не зжерла все за раз. Покладаюсь на тебе, моя крихітко.

Я задоволено примружилась, даючи зрозуміти, що більше одного шматочка за візит вона від мене не отримає.

Після чухання і з’ясування моїх обов’язків ми перемістилися на кухню, повечеряли і лягли спати.

За два дні переді мною стояли двоє, Малюк і Стефані. Він показав їй, де що знаходиться, і дав інструкції щодо годування і прогулянок, якщо я захочу.

– Вона небоязка, але все одно використовуй повідок, про всяк випадок. Наче, все... А, ні, ще одне. В холодильнику торти для тебе, але Тіна прослідкує щоб ти не переїдала, – вони засміялись. – Дякую, Стеф, ти мене дуже виручила.

– Та годі тобі, мені неважко, а Тіна – просто королева. Це задоволення, а з тортами – просто неземне.

Знову сміються. Я тихенько стою поруч. Нарешті Малюк попрощався, підхопив невеличку дорожню валізу і пішов. Ми залишились удвох.

– Пограємо, Тіно? Що ти хочеш?

«Ех, Стефані, зовсім не поганяти м’ячик» – подумала я, але зараз нехай буде він.

Десь годину ми бігали по квартирі як скажені. Клас! Мені вже подобалась ця дівчина. Я знала її і раніше, вони з напарником, Бартом, були постійними клієнтами нашого кафе, тож ми перетинались декілька разів. А тепер я пізнала її краще. Коли втомились, присіли трохи відпочити у вітальні.

– Перепочинемо, я тебе погодую і піду, треба поспати. У мене тиждень нічних змін. Ввечері заскочу. Домовились?

На знак згоди я кілька разів потерлась об неї. Потім ми поїли, я – консерву, Стефані – торт. Тільки вона відкрила холодильник, щоб взяти ще шматочок, торти у нас просто бомбезні, як я дала їй лапою по нозі. Неболяче. Превентивний захід.

– Тіно! Ну лише один! – я дала ще раз, вона все зрозуміла, засміялася і зачинила дверцята нашого сайд-бай-сайду. – Раз ти так, я пішла. Скоро побачимось.

Я провела її до дверей, отримала контрольне погладжування, послухала, як ключ провертається у замку, і повернулась у своє гніздечко, є в мене таке затишне місце у вітальні. Ти ще не знаєш, Стефані, але у мене теж сьогодні нічне чергування. Разом з тобою. Тож мені теж треба виспатись як слід. Зручно вмостившись, я швидко заснула, і снилося мені, як ми затримуємо особливо небезпечних злочинців. Побачимо. Вже скоро.

Прокинувшись я сходила в туалет, не варто нехтувати цим моментом, хтозна, як воно там вночі буде, і з нетерпінням стала чекати. Сиділа біля вікна, дивилась на нескінченний потік автівок. Були серед них і поліцейські машини, гімняні «форди», в основному, парочка «доджів» виглядала серед них, як королі серед бідноти. Скоро і я на такій покатаюсь.

Ключ тільки торкнувся замкової щілини, а я вже летіла туди. Двері відчинились, і з-за них з’явилась усміхнена Стефані у повній екіпіровці. Під сорочкою вгадувався м’який бронежилет, на поясі «глок 17», позаду на тому ж поясі виблискували кайданки. Красуня.

– Не знаю, як ти, а я сумувала, – весело озвалася вона.

Гарний початок, Стеф, багатообіцяючий.

Вона поміняла воду у моїй мисочці на свіжу, заглянула в туалет, прибрала і там, потім відміряла вечірню порцію корму. Я мовчки слідувала за нею.

– Вибач, крихітко, часу на ігри не маю. Зранку побавимось, – вона погладила мене і розвернулась до дверей.

Та я була біля них першою. Стала на задні лапи, передніми вперлася в двері і почала голосно нявчати.

– Ні, Тіно, гуляти зараз ніяк, мені ж на роботу, – здивовано промовила Стефані.

Я не заспокоювалась, терлась об її ноги і знову поверталась до дверей.

– Ти що, хочеш зі мною на зміну? – не повіривши собі, запитала вона. – Це виключено, Тіно, просто неможливо.

Я не припиняла своїх атак.

– Ну, будь ласка, зрозумій, – вона присіла і почала мене гладити.

Я лизнула її руку, а потом підняла оченята і подивилась на неї. Мій фірмовий погляд, ще жодного разу не підводив.

– Тіно, ти мені серце без ножа ріжеш.

«Я знаю», – подумала я і підсилила тиск, чекаючи, коли ж нарешті Стефані всередині неї переможе офіцера Кларк.

Нешвидко, але вона здалася.

– Боже, що я роблю, – примовляла дівчина, чіпляючи на мене повідок. – Значить так, сидітимеш в машині, з машини без мене ні ногою. Якщо з тобою щось трапиться, я покійниця. Зрозуміло? – спитала вона, піднявши мене до свого обличчя.

Я лизнула її щічку, такий собі дружній поцілунок. Вона засміялась.

– Ох, Тіно, ти і мертвого вмовиш.

Задзвонив мобільний. Повернувши мене на підлогу, вона відповіла.

– Так, Барте. Вже спускаюсь. Буду за хвилину.

Ми вийшли з квартири, Стефані швидко поставила її на сигналізацію, зачинила, знову підхопила мене на руки і побігла сходами.

Чорний як ніч «чарджер» з емблемами нью-йоркської поліції на дверях стояв трохи далі від входу, тож Барт не бачив, що за сюрприз на нього чекає. Десять кроків, Стефані відкрила дверцю і впала на сидіння. Барт відволікся від компанії підлітків, що голосно розмовляли на іншому боці вулиці і подивився на свою напарницю. Напарниць. Так, Барте, напарниць.

– Ти здуріла? – це все, що він сказав, при цьому цей майже двометровий чорний велетень посміхався на всі 28, зуби мудрості він давно повидаляв.

– Ну, Барте, можна вона буде з нами? Вона чи не плакала, не випускала мене з квартири. Вона така самотня. Вона розумна і буде добре поводитись. Ну, будь ласочка, Барте!

Той став всміхатись ще ширше, хоча я думала, що це неможливо.

– Я знаю, хто така Тіна, і знаю, що вона розумна, а от ти, схоже, не дуже.

Я не дала Стефані відповісти, стрибнула на його коліна, встала на задні лапи і пильно подивилась у вічі. Вони зареготали так, що аж вуха трохи заклало.

– Упевнився? Хіба я могла встояти. Та ти і сам не встояв, чи я не бачу, – крізь сміх вимовила Стефані.

– Тіно, що ти з нами робиш, ми ж все-таки представники влади, – сміявся Барт. – Ну добре, покатаєшся сьогодні з нами, думаю, все буде добре. Будеш сидіти на колінах у Стеф, – нарешті здавшись, вдавано серйозним тоном додав він.

Я миттю стрибнула на коліна Стефані і скрутилась клубочком.

– Це не кішка, це якийсь пухнастий геній, – забідкався Барт, завів машину, і ми вирушили назустріч пригодам, принаймні, мені б цього хотілось.

Та патрулювання проходило спокійно. Виклики були, але не в нашому районі, тож ми повільно розсікали вулицями Нью-Йорка, але зібрані, кожної миті могло знадобитися наше втручання.

Барт розм’як настільки, що дозволив мені лягти на торпедо і через лобове скло спостерігати за тим, що робиться назовні.

Прийшов час перекусити. Припаркувавшись біля невеличкої цілодобової забігайлівки з мексиканською кухнею десь у Західному Мідтауні, ми вийшли з машини, щоб трохи розім’ятись і зробити замовлення.

– Буенос ночес, Сантіно, – привітався Барт з чоловіком років 50, що стояв за прилавком.

– Буенос ночес, Барте. Стефані, – привітався той, з чого я зробила висновок, що вони тут постійні клієнти. – Як зміна, все спокійно?

– Так, поки що тихо, – відповів наш водій.

– Хай так і буде. Що сьогодні? Що хочете? – Сантіно перейшов до справи.

– Порція гострих крилець з сальсою, тако з яловичиною і шматок відварної курячої грудки, – зробив замовлення Барт і всміхнувся. – З нами стажер. Точніше, стажерка.

– Де? – не зрозумів кухар.

Барт зі Стефані опустили голови, Сантіно висунувся з вікна і подивився вниз. Я підняла голову і чарівним поглядом подивилась на всіх трьох. Сантіно уважно дивився на мене, раптом спитав:

– Пані, вам з соусом курку чи без?

Всіх пробило, здійнявся страшний регіт, нехай повеселяться, мені ж краще, якщо будуть у доброму гуморі. Заспокоївшись, Сантіно взявся до замовлення, швидко все зробив, Барт розрахувався, і ми попрямували до машини. Зручно вмостившись на сидіннях, я – на торпедо, почали їсти. Офіцери обговорювали плани на вихідні, я роздивлялася вулицю.

Це було круто. Побачити нічний Нью-Йорк було цікаво. Далеко від Трайбеки ми не від’їжджали, патрулюючи свій сектор, та для мене це була наче подорож на Місяць. Ми їздили з Малюком у Центральний парк, але ж то на метро, спустились-піднялись, і ось він, Центральний парк. А тут вулиці зі своїм життям, небезпечним, часто брудним, але до біса цікавим кішці, що більшість часу проводить у квартирі. Захоплююче.

Потік моїх думок перервав черговий виклик.

– Всім екіпажам. 10-99, 10-99. Чорна «Ламборгіні Хуракан», рухається по 9А на південь. Востаннє її бачили на 51-й Західній.

Стефані схопила рацію. Барт вже заводив машину. Паралельно вони пристібали паски безпеки, відкидаючи порожню упаковку від їжі.

– Це 1080. Виклик прийнято, починаємо переслідування.

Під капотом заревів лев’ячий прайд. Тааак! Саме цього я і чекала! Ми рвонули наче гепард. Мотор ревів, як сотня голодних звірюк, сирена вила так, що аж вуха скручувались, скло у вікнах було опущене, але Барт, натиснувши кнопку, підняв його. Я намертво вчепилася і отвори для виходу повітря, не відводячи очей від лобового скла. Ось і 9А. Прямо перед нашим капотом майнула низька чорна тінь. «Ламба»! Барт впорався із заносом і сів їй на хвіст. Я вся напружилась і підібралась як для стрибка, хвіст притиснутий і розпушений, зіниці розширені, серце калатає від адреналіну. Здобич була попереду. Стефані намагалась відірвати мене від торпедо, але марно.

– Облиш її, чи ти не бачиш, що дівчинка – одна з нас. Справжній мисливець. З нею нічого не станеться, обіцяю.

Я на мить повернула голову і кинула погляд на Барта. Той хижо посміхався. Стефані припинила спроби прибрати мене з торпедо, всміхнулась і зосередилась на раціїї.

– Це 1080. Бачимо його. Прямує по 9А на південь. Проїхали 30-ту Західну. Заблокуйте Холланд-тунель, він спробує вирватися в Джерсі.

– Нікуди він не дінеться, ми його візьмемо, – промовив Барт, натискаючи педаль газу.

«Чарджер» полетів як шалений, але і «Ламба» – суперкар, відстань скорочувалася, але повільно. Вона намагалася пірнути у тунель, але цього їй зробити не дали. Повернувши ліворуч, «Хуракан» став пробиватись до Бруклінського мосту. За кермом там явно сидів не новачок. Те, як він уникав зіткнень, маневруючи в потоці, викликало захоплення. Ми не відставали, Барт не менш крутий водій. Виїзд на Бруклін заблокувати не встигли, першим на міст вискочив угонщик, слідом – ми. Позаду нас поліцейська машина запізніло перекрила шлях, всі патрулі, що йшли за нами, вдарили по гальмах. Залишились тільки ми і він.

Пролетівши міст, ми занурились у Бруклін. «Хуракан» петляв як заєць, пірнаючи у різкі повороти, щоб потім прискоритись до 150 миль за годину, чула, як Барт сказав Стефані про швидкість. На одному з перехресть ми ледь не зіткнулись з вантажівкою, Барт загальмував, уникаючи аварії. Оминувши її, ми не побачили втікача. Він зник.

Барт міцно вилаявся, Стефані вдарила кулаком по двері. Я увімкнула дев’яте чуття. Попереду його не було, значить, повернув. Праворуч чи ліворуч? На найближчому перехресті чи далі? Ми повільно їхали, вдивляючись у темні бруклінські провулки.

– Це марно. Ми його втратили, – зітхнула Стефані.

– Мабуть, – з роздратуванням кинув Барт, вимикаючи серену, поки ми проїжджали чергове перехрестя.

Я повернула голову праворуч. Суцільна темінь, жодного вуличного ліхтаря. Вантажівка. А прямо за нею «Ламба», стоїть собі тихенько, причаїлась, чекає, коли ми проїдемо. Те, чого не могли побачити вони, побачила я. Різко сіпнувшись вправо, я вперлась головою у скло.

– Що це з нею? – нашорошилася Стефані.

Перехрестя було позаду. Я зіскочила з торпедо їй на ноги і прилипла до скла у двері, не відводячи очей від провулку.

– Барте, стій. Стоп!

«Чарджер» зупинився.

– Можеш вважати мене божевільною, але, здається, він там, у провулку справа, Тіна його побачила.

– Перевіримо. Ми нічого не втрачаємо.

«Чарджер» тихенько розвернувся, під’їхав до перехрестя, пропустив зустрічну автівку і повільно завернув у провулок, розриваючи темінь потужними лед-фарами.

– Це він! — закричала Стефані, коли фари вихопили з ночі силует «Хуракана».

Барт увімкнув сирену, Стефані – рацію. Я стрибнула на торпедо. Втікач зірвався з місця, але далеко вже не уїхав, за три квартали влетів у якийсь ретро б’юїк, що розвертався на перехресті. Приїхав, хлопчику.

Барт зі Стефані вилетіли з машини.

– Тіно! Ні кроку! – тільки і встигла кинути дівчина.

Та я і не збиралась, сиділа на торпедо і дивилась, як вони його візьмуть. Місце в першому ряду, навіщо кудись бігти.

Швидко наблизившись до розбитої автівки з пістолетами у руках, офіцери, виголосивши завчені команди, зупинились. Потім обережно заглянули всередину. Мабуть, угонщика вирубило при зіткненні, якби не подушки безпеки, вже б на тому світі був. Барт витяг його з понівечиної «ламборгіні», поклав обличчям в асфальт і надів кайданки. Стефані перевіряла водія «б’юїка». На щастя удар прийшовся не з його боку. Вона допомогла чоловікові вийти з авто, відвела на узбіччя і викликала швидку для нього і злочинця.

Тим часом під’їхало декілька екіпажів, що знаходились поблизу. Вони вітали Барта і Стефані, а ті всміхались і дивились у мій бік. Під’їхали медики, оглянули постраждалих і забрали з собою. Як я потім дізналась, в угонщика була зламана нога, а в його жертви стався струс мозку і були різані рани від скла. Місцеві копи зайнялися формальностями, а ми вирушили додому, на Манґеттен.

Їхали повільно, Барт усміхався, насвистуючи якусь пісеньку, Стефані мовчки шкірилась без кінця, я дивилась у лобове скло.

Залишок зміни нових погонь не приніс. Був один агресивний п’яний, якого ми швидко доправили до відділку, і одна невелика аварія на Черч-стріт, зовсім недалеко від нашого будинку.

Зміна закінчилась. Барт закинув нас додому, довго тримав мене на руках, гладив і казав, що це було вперше і востаннє, коли я патрулювала разом з ними. Потім віддав мене Стефані і поїхав, а ми піднялись у квартиру.

– Дякую, крихітко. Якби не ти, ми б його ніколи не взяли. Може, поїмо? – раптом запропонувала вона.

Я потерлась об її ногу і вирушила на кухню, корм ще відучора чекає.

Стефані зайшла слідом і відкрила холодильник.

– Тортики, – облизнулась вона і взяла шматочок, потім поглянула на мене. – Можна, два?

Я кліпнула, Стефані всміхнулась і взяла ще один шматочок.

Ми поїли, потім вона мене почухала хвилин двадцять і пішла, нам всім треба було відпочити.

«Не знаю, Барте. Щодо «востаннє» сумніваюсь, – подумала я, засинаючи. – У Малюка точно ще майстер-класи будуть, він таке любить. Тож побачимось, здорованю».

Повіки повільно опустились, а за хвилину я вже спала.