Тіна

Після пригоди з погонею прийшли тижні спокою. Малюк працював, я сиділа вдома, зрідка виявляючи бажання залишити ці затишні стіни.

Літо добігло кінця, за ним — вересень, але крізь скло вікна нашого старого будинку з червоної цегли цього майже не відчувалось. Дерев нема, всюди сірі асфальт і бетон, ті ж самі автівки, ті ж самі сонце і дощ, хіба що люди трохи змінили вбрання, не дерева, так люди.

Малюк став тихим і задумливим, постійно щось писав після роботи, виснажуючи себе ще більше.

"Скоро будуть вихідні, мінімум — два, — подумала я, проводжаючи його п'ятничним ранком. — Кеті йому такого копняка випише, що мало не здасться. Мабуть, у парк, сходимо, давно ми туди не навідувались, тим більше, осінь, там зараз по-особливому".

Наступні події показали, що з інтуїцією у мене все добре. Виявилося, що "скоро"— це завтра. Зайшовши ввечері до квартири, Малюк заявив, що через загрози власному життю з боку персоналу, а особливо улюбленого су-шефа, змушений взяти вихідні, і цей вікенд вони проведуть... якось та проведуть, він ще не вирішив, як. Я розтягла пику в усмішці. Ти, може, і не вирішив, а я вже давно накидала у голові план нашого відпочинку.

1. Субота. Похід у Центральний парк.

2. Неділя. Похід в океанаріум (люблю на рибок дивитись).

Тепер треба якось донести цю інформацію до його забитої кафешними проблемами голови.

Сьогодні письменницькі справи були відкладені, після вечері я залізла йому на ноги і бажання їх залишати не виявляла.

— Не даси мені пописати? Бачу, що не даси, — він усміхався, проводячи рукою по лискучому хутру. — Тоді давай плани на вихідні обговоримо.

А оце діло, сама збиралася таке запропонувати. Ну давай пограємо в нашу улюблену гру "Малюк-телепат".

— Варіантів багато, ми ж у Нью-Йорку, — я дивилася на нього, але після цих слів відвернулася. — Зрозумів, варіантів не дуже багато, — я повернулася і мовчки кліпнула. — Ветеринар? — я знову відвернулася і нервово замахала хвостом, а він засміявся. — Та жартую, були не так давно. Тепер серйозно. Може, спільний похід у "Гоул", де ти будеш зіркою, ну і мені трохи перепаде жіночої уваги?

Непогано, але не те, я перестала лупити його хвостом, та голови не повернула.

— Добре. Тоді, може, сходимо купимо тобі нових іграшок?

Упс... А оце звучало заманливо, про це я якось не подумала, дуже хотілося з вдячністю подивитися йому в очі, та це не за планом. Парк і океанаріум, іграшок у мене і так вдосталь.

— Не хочеш? — він здивувався. — Що ж ти хочеш? А що я хочу? Що ми хочемо? — Малюк розмовляв сам з собою, я не заважала.

Він часто видавав подібні діалоги, коли треба було прийняти якесь рішення, порадитись він міг тільки з собою, або — зі мною, у нас не було нікого, крім нас самих. Його батьки загинули, братів і сестер не було, як і інших родичів, через що він сумував, а я завжди намагалася його підбадьорити.

— Парк? — невпевнено промовив він після хвилини роздумів. — Хочеш подихати осіннім повітрям, погратися з листям, що кружляє наче метелики, на качок подивитись?

Я обернулася і двічі кліпнула.

— Чудова ідея, така очевидна, а тільки третьою спливла на думку, — я встала і вперлася головою у його живіт, а він почав її чухати, продовжуючи розмірковувати вголос. — Погуляємо, о, хот-догів поїмо, давно вже такого не їли, погоду сонячну обіцяють, ти відволічешся, я, може, натхнення назбираю, відпочину, це письменництво таке виснажливе, а ще ж працювати треба, щоб ти не голодувала.

"Тааак, це обов'язково", — я почала тупцяти на ньому, роблячи чудовий масаж ніг.

— О, крихітко, не зупиняйся. Знала б ти як вони в мене гудять.

Та знаю я, хто тобі винен, що ти сам себе не жалієш, вихідні треба частіше брати.

— Треба частіше брати вихідні і записуватись до тебе на масаж. Може, і спину помасажуєш?

Кажу ж, телепат. Я кліпнула один раз на знак неповної згоди.

— Потім, не зараз? Чому? Ми ж, наче, вже все вирішили. Чи не все? У тебе і на неділю якісь плани?

Голова — живіт.

— Поділишся? — він усміхався.

Океанаріум — штука неочевидна, довго буде гадати, тому вирішила допомогти. Зіскочивши з його ніг, побігла до схованки з іграшками, схопила вудку з золотою рибкою на кінці і притягла йому.

— Рибка? На рибок хочеш подивитись? В океанаріум хочеш?

Бінго! Я тебе обожнюю! Я заскочила на диван, на якому відбувався наш телепатичний зв'язок, почала бурчати і тертися об його тіло.

— Щільна у нас програма, та я не проти. А в "Гоул" все ж доведеться сходити, холодильник майже порожній, а заразом і іграшок тобі нових купимо, — я вирвалася з обіймів, стала на задні лапи, передніми вперлась йому у груди і потягнулася для поцілунку, він потягнувся назустріч. Я почала лизати його щоку. — І я тебе кохаю, крихітко, — ніжно промовив він, цілуючи мою голову.

Коли з ніжностями було покінчено, настав час масажу, обіцяла — доведеться виконувати. Перейшли до спальні. Малюк влігся на ліжко, а я почала ходити по його голій спині, натискаючи на спеціальні точки, всі коти про них знають, плюс лагідні кігтики і робота м'якеньким пухнастим хвостиком для повного релаксу. Малюк блаженствував, щось там сопів від задоволення, та я мало розуміла цю мову. А в кінці сеансу я натиснула на одну секретну точку, і він заснув.

Я схопила зубами куток тонкого пледу, яким він був наполовину вкритий, і обережно, щоб не розбудити, потягнула його до голови, потім те саме зробила з іншим кутком. Не вистачало ще, щоб захворів, хто мене тоді в парк і океанаріум поведе. Потім тихенько зіскочила з ліжка і застрибнула на підвіконня. Люблю дивитись на нічне місто, ніч — мій час. Малюк солодко сопів у ліжку, а я охороняла його спокій, насолоджуючись темрявою і вогнями, що були схожі на світляків.

"Спи, мій хлопчику, відпочивай, набирайся сил. Вікенд буде веселим, але доведеться побігати".

Ранок зустрів нас сліпучим сонцем. Мене. Малюк від такого подразника, як сонячний промінь, прокидатись не збирався.

"Вставай, Малюче, на нас чекає парк", — думала я, ковзаючи лапою у його волоссі.

Він поворухнувся, щось пробурчав про те як він нас всіх ненавидить і розплющив одне око.

— Що, вже час? Так солодко спалося, а все завдяки твоєму масажу. Може, і сьогодні ввечері зробиш?

Я зіскочила з ліжка і пішла на кухню, даючи зрозуміти, що при правильній поведінці все можливо. Зайшла, сіла біля порожньої мисочки і стала чекати. Невдовзі мій геній-кондитер з'явився у всіх своїх величі і красі. Волосся скуйовджене, обличчя заспане, постійно позіхає, шкарпетки з різних пар.

Коли я вперше це побачила, то пильно на нього подивилася, отримавши у відповідь пояснення, що це його веселить.

"Ну, нехай, мені це не заважає тебе любити", — подумала я тоді, а потім і взагалі перестала помічати цю особливість його домашнього гардеробу.

А от на роботу це сцикло одягало однакові шкарпетки, переживає, значить, за репутацію, який-не-який бос. Та я, звісно, жартую, він міг би і зовсім без шкарпеток туди ходити, або голий, йому б усе пробачили, і персонал і клієнти. Хоча голим небезпечно, дівчатам він подобався, і це могло надовго паралізувати життєдіяльність кафе. Вистачить з них і костюмованих вечірок.

Я не казала? Розповім швиденько. Десь раз на місяць кафе "Mariage D'Amour" влаштовувало тематичні вечори. Це завжди було сюрпризом, клієнти, що забронювали столик, не знали, що саме в цей день на них очікує шоу, просто йшли випити коктейль, поїсти солодкого і послухати фортепіано. Малюк потайки купляв костюми собі, барменам і офіціантам і якісь дрібниці, що будуть створювати потрібну атмосферу, розміри він знав, хто ж цим ледарям уніформу замовляє. А потім на традиційній ранковій нараді вибухала бомба. "Любі мої, за тиждень у нас піратська вечірка". Коли я кажу бомба, то тільки в позитивній конотації, персонал обожнював подібні вечори, було весело, тебе вдягали у прикольні лахи, можна було проявити творчий потенціал, таке віталось, плюс чайові у ці дні просто зашкалювали. Малюк підбирав відповідну музику, і весь тиждень до свята відбувались короткі обговорення і репетиції майбутнього шоу, частіше всього зранку. А потім наставав день Х. О сьомій вечора кафе переходило у режим ресторану, і більшість столиків до цього часу були вже зайняті, ніхто не знав, коли господар буде грати, тому приходили раніше. Гостей зустрічали звичайно одягнені бармен і офіціанти, проводжали до столиків, приймали і приносили замовлення. В якийсь момент персонал зникав, та гості, зайняті десертами і співбесідниками, цього не помічали. Спочатку, потім-то, звісно, розуміли що до чого, коли пара таких шоу добряче струснула тихий трайбецький вечір. Так от, всі зникають, а потім БУМ! Починає грати музика з "Піратів Карибського моря", у зал, кружляючи, влітають привабливі дівчата у костюмах корсарок, за барною стійкою з'являється одноокий "морський вовк" з трубкою у зубах. Офіціантки танцюють, всміхаючись клієнтам, від чого ті, переважно чоловіки, почуваються трохи ніяково, бо дружина чи дівчина поруч, але щасливими. Звідки у таких подробицях знаю, бо була саме на піратській вечірці, і коли всі видихали після виходу офіціанток, з'явилися ми з Малюком. Малюк — капітан у яскравому вбранні 18 сторіччя, я, ні, не папуга, кішка у маленькому чорному піратському капелюшку, вкритому підробними кристалами Сваровські, і червоній жилетці (те, що кристали несправжні, мені не дуже сподобалося, та проковтнула, треба економити). Грає велична музика з репертуару Люллі, а чим ми гірші за короля-сонце, ми велично ступаємо залом, Малюк вклоняється дамам, деяким навіть руку цілує, я труся об ноги гостей. Одним словом, викликаємо цілковитий фурор. Гості мліють і починають замовляти ромові коктейлі, особливо сміливі замовляють чистий ром. Протягом вечора відбуваються ще декілька коротеньких вистав для підтримання загального настрою. Всі щасливі. Про фото взагалі мовчу. Чоловіки фоткаються з офіціантками, жінки — з Малюком, зі мною фоткаються всі. Страшне коїться, я вам доповім, наче перший раз піратів бачать. Отак і розважаємось іноді і інших розважаємо. Вибачте, швиденько не вийшло, зате тепер маєте повну картину перед очима. Повернемось до нашого вікенду.

Позіхаючи, Малюк насипав мені корму, собі зробив кави, зранку він завжди п'є подвійне американо, покопирсався в порожньому холодильнику, вигукнув "Йєєєс!", коли знайшов там шматочок якогось сиру, і усівся за стіл. Ми поснідали, потім почали збиратись на прогулянку, він почав, я вже давно була готова.

Повинна зазначити, Малюк — зовсім нетиповий американець, можна було б довго розповідати, чому, та я не буду, йому не подобається ворушити минуле. Цього ранку нетиповість виявлялась у тому, що він прасував собі одяг на вихід. Прасувальник хмурився, дивлячись на зім'яте, наче зі ср... дуже зім'яте після прання худі, праска шипіла, періодично завдаючи білому худі нищівних парових ударів, я сиділа поруч і милувалася цією картиною. Потім настала черга джинсів, з ними ситуація була не краща.

"А майку навіщо, її ж не видно!" — обурилась я ще одній затримці, що відділяла нас від майбутньої пригоди.

Дуже несхвально подивившись на цього педанта, я відвернулась, а той так само непохитно почав нагладжувати чорну майку.

"Шкарпетки зі шнурками не забудь напрасувати", — що ж, не буду заперечувати, я була трохи знервована, сонце так лагідно обіймало моє тіло, що не терпілось скоріше вийти надвір.

Нарешті він закінчив, вдягся, начепив на мене "збрую", і ми вийшли з квартири.

Вулиця не розчарувала, сонечко, легенький вітерець, чудовий день для походу на природу.

— На таксі поїдемо, — впевнено вимовив Малюк. — Не хочу у такий чудовий день у метро лізти, та і тобі веселіше, ти ж любиш у вікно дивитись.

Я з вдячністю потерлась об його ноги. Люблю його за ці маленькі сюрпризи.

Він свиснув, за мить з потоку автівок відділилось одне таксі і зупинилось перед нами.

— Центральний парк, будь ласка, — попросив Малюк, коли ми забрались до салону.

— Куди саме, пане?

— Північ, від 110-ї зайдемо, там народу менше.

— Це точно, — посміхнувся таксист і рушив.

Поки їхали, Малюк тримав мене на руках, притискаючи до грудей, щоб мені було видно, що відбувається за вікном. Цікаво, цікаво, цікаво! Все таке яскраве, незнайоме, інтригуюче.

— У вас дуже допитлива кішка, — всміхнувся водій, кинувши на черговому світлофорі погляд у дзеркало заднього виду.

— Так, ви праві, дослідження всього нового — її хобі. Всі кішки такі, — усміхнувся Малюк у відповідь.

— Та не всі такі сміливі і спокійні. Мені дуже рідко траплялися пасажири з кішками без переноски. Ваша чорна красуня — просто взірець витримки.

— Мені пощастило, — відверто зізнався Малюк.

— Якщо не боїтеся, можете покласти її на торпедо, через затор їдемо повільно, та і важко всю дорогу на руках тримати, хоч вона у вас і невеличка.

— Тіно, підеш у перший ряд?

Спокуса була доволі великою, та я відкинула ці думки, було так тепло і затишно лежати на його руках, відчувати як б'ється його серце під гладенькою напрасованою худі. Я спокійно продовжувала дивитись у вікно, ніби і не було цього питання.

— Не хоче, — усміхнувся Малюк. — Пригрілась, мабуть, тому і не бажає.

— Розумна дівчинка, — всміхнувся таксист.

Вони з Малюком розговорилися, виявилося, що у водія є донька, а у тієї — кішка. Він спочатку був проти, але зрештою його вмовили, і він кляне себе, що не зробив цього раніше.

— Прийду після важкої зміни, сяду у крісло, а вона стрибне на коліна, і вся втома кудись дівається, — щиро зізнавався чоловік. — Я навіть пити став менше, не тягне у бар, додому хочу, до неї.

"Молодець, правильний ти чувак", — подумала я.

За розмовами і розгляданнями нью-йоркських пейзажів час минув швидко, висадивши нас на північно-західному куті парку, водій побажав гарного дня і поїхав, а ми занурились у цей зелений острів посеред моря скла і бетону.

Попри суботу, народу тут дійсно було небагато. Спочатку ми походили доріжками, Малюк відпустив повідок так, щоб у мене був максимальний радіус дій, тож я носилася з боку в бік, шугаючи голубів, собак і зустрічних перехожих. Одначе і втомилась я, забіги по квартирі і поруч не стояли з цими фізичними навантаженнями. Після чергової банди голубів, розігнати яку, я вважала своїм обов'язком, сили мене полишили, я заспокоїлась і тихенько йшла поруч.

— Скоро озеро буде, там відпочинемо, посидимо біля води, на качок подивимось, перекусимо, я тобі паштетик смачний взяв, — не дивлячись на мене, сказав він, і у чорної кішки, що йшла поруч, відкрилося друге дихання.

Озеро Гарлем-Меер з'явилося хвилин за п'ять, ми вмостилися на вільну скамійку, Малюк дістав з рюкзака стік з паштетом, погодував мене, потім купив собі хот-дог у найближчому фургоні і з насолодою його проковтнув. Ми сиділи, я лежала на його ногах, дивилися на воду, на качок, що нахабно просили їжу у відвідувачів парку, на поодинокі хмаринки, що закривали сонце, на те, як листя тріпоче від вітру. Чудовий день.

— А знаєш, мабуть, прийшов час вечірки, — задумливо промовив Малюк. — Відпочинемо за ці два дні, тож треба кудись потім енергію дівати. Що думаєш? Підеш зі мною як тоді на піратську?

Я встала, вигнула спину і знову вляглася в тепле гніздечко з його ніг.

— Вважатиму, що це "так".

"Та вважай, що хочеш, я про це думати не збираюсь, мені добре тут і зараз, з тобою".

Та його було не зупинити, загорівся. Перебирав різні ідеї, планував, дивився костюми на Амазоні. Це ж Малюк, він, як сірник. Врешті трохи заспокоївся, і ми, відпочивши, рушили далі, зійшли з доріжки, походили по галявині. Я почала стрибати, намагаючись піймати листя, що вітер зривав з дерев, Малюк фільмував процес на телефон. Сядемо колись, коли буде сумно, подивимось, згадаємо цю прекрасну мить. Поклавши у рюкзак мої трофеї, вирішили, що на сьогодні досить, ми були у парку вже три години, а попереду ще справи, не хотілося залишати їх на вечір, ввечері краще погратися, принаймні, я так думала, і мій хлопчик, схоже, цю думку цілком поділяв.

— Ну що, додому, нагулялась? Не знаю як ти, а я підзарядив батарейки, — я високо підстрибнула, красивезний жовтий листок так і просився до моїх лап. — Ти, схоже, теж. Давай його сюди, до інших покладу, — я віддала свою здобич, і ми попрямували до виходу.

Ми виходили, а пара симпатичних дівчат тільки йшла на прогулянку. Побачили привабливого хлопця з чорною кішкою, і почалося.

Я не казала, та, коли ми були у місті, до нас постійно чіплялися якісь дівчата, питали, чи можна мене погладити, пропонуючи при цьому номери телефонів. Малюк підтримував бесіду, жартував, всміхався вносив їх до телефонної книги, але я знала, жодній з них він ніколи не подзвонить, бо видалить номер, щойно вони розстануться. Це все через минуле, а минуле ми не згадуємо.

— Назад на метро поїдемо, не будемо втрачати час, — дівчата пішли, ми стояли на розі Коламбус і 81-ї Західної. — Вийдемо, і відразу до "Гоул". Що скажеш?

Що я могла сказати. Звичайно, погодилась. Куди ти, туди і я. А в океанаріум завтра не підемо, іншим разом, мені і качок на Гарлем-Меер вистачило. Відпочивай, мій хлопчику, попереду у тебе важка праця і вечірка.