Таємниця срібного лісу

На наступний день Ілан зранку здавався задумливим. Краєвиди, які відкрилися Ілану під час риболовлі, не виходили у нього з голови. Прозора, наче кришталь, річка відбивала у своїх водах гігантські крони сріблястих дерев. А у самої воді, немов живі коштовності, спалахували різнокольорові риби. Вони то тут, то там вистрибували над водою, залишаючи за собою мерехтливі веселкові бризки, які світилися у променях сонця.

«Ані має це побачити», - одразу подумав Ілан. Він твердо вирішив влаштувати для своєї коханої справжнє побачення на березі цієї чарівної річки.

Підготовка вимагала таємничості, і хлопець звернувся по допомогу до Чари та Калу. Весела Чара одразу загорілася цією ідеєю. Вона допомогла Ілану вибрати найзатишніше місце на березі - маленьку піщану косу, приховану від усього світу плакучими гілками лісових дерев, які спускалися прямо до води. Чара дала Ілану м’які плетені килимки, а Калу поділився кількома порожніми плодами місцевих дерев, які зсередини світилися м'яким люмінесцентним неоновим світлом, наче природні ліхтарики. Також Калу попередив Ілана, що коли на планеті почне сутеніти, то побачення краще продовжити в поселенні, де ввечері набагато безпечніше, ніж тут. Адже поруч – Старий ліс із страшними хижаками.

Ілан приніс на берег дві красиві чашки, які їм подарувала Чара, наповнив їх свіжим ягідним відваром, а поруч розставив тарілки з солодкими горіхами та спілими синіми ягодами, які дівчата селища збирали вдень. Навколо коси він розвісив плоди що світяться, і це створювало неймовірно затишну, казкову атмосферу.

Коли все було готово, Ілан повернувся до селища. Ані якраз сиділа на килимку біля дерева, в якому вони ночували, заплітаючи волосся. Хлопець підійшов ззаду, м’яко поклав руки їй на плечі й прошепотів на вухо:

- Ані, закрий свої очі й довірся мені. Я підготував для тебе сюрприз.

Ані здивовано, але радісно посміхнулася. Вона слухняно заплющила свої великі зелені очі й дозволила Ілану взяти її за руку. Хлопець обережно повів її стежкою вниз, до річки, притримуючи за талію на крутих схилах, щоб вона не посковзнулася. Шурхіт кроків змішався з тихим, заспокійливим шумом води.

- Вже можна розплющувати? - з нетерпінням запитала вона, коли відчула під ногами м'який пісок і подих свіжого річкового вітру.

- Тепер можна, - тихо відповів Ілан, стаючи поруч.

Ані розплющила очі й тихо зойкнула від захвату, притиснувши долоні до вилиць. Перед нею розстелялася вечірня річка, над якою кружляли тисячі золотавих світляків. Вода здавалася живою: в її глибинах пропливали зграйки яскраво-синіх, помаранчевих та золотих риб. Раптом одна з них - велика, з перламутровою лускою - високо вистрибнула з води, описавши в повітрі блискучу дугу, і з тихим сплеском повернулася в річку.

- Боже, Ілане... як тут красиво! - прошепотіла Ані. В її зелених очах відбивалися вогники річки та світляків. - Це просто казка.

- Я хотів, щоб ти посміхнулася, - ніжно сказав Ілан, дивлячись на неї. - Щоб ми побули трохи наодинці, без шуму двигунів, без залізних стін та кабін. Тільки ти, я і цей світ.

Він підвів її до прикрашеного килимка. Вони сіли поруч, тримаючи в руках свої розписні чашки з теплим напоєм. Ані притулилася до його плеча, спостерігаючи за тим, як кольорові риби продовжують свій танок на воді. У цей момент весь важкий шлях, вигнання з підземного міста та суворе навчання в Космічної Академії здалися чимось далеким. Тут, на теплому річковому березі, вони нарешті відчули себе по-справжньому щасливими та вільними.

Вони сиділи поруч і мовчки дивилися на річку. Раптом увагу Ані привернула дивовижна квітка, що росла біля самої води, затиснута між корінням плакучого дерева. Вона мала великі, ніжні пелюстки глибокого ультрамаринового кольору, котрі пахнули неймовірно солодким, п'янким ароматом.

- Ой, подивись, яка гарна квітка, - посміхнулася Ані й підвелася, щоб роздивитися її ближче.

- Обережно, Ані, ми не знаємо, що це... - почав був Ілан, але дівчина вже схилилася над бутоном. Вона лише хотіла роздивитися ближче її перламутрові пелюстки.

Прохолодний солодкий аромат лоскотав ніздрі і Ані глибоко вдихнула спокусливий запах квітки, а вже за хвилину світ навколо почав невідворотно змінюватися.

Спочатку зникли звуки. Шум лісу, далекий спів птахів у кронах над головою, навіть спокійний голос Ілана, який сидів поруч, раптово потонули в густій, ватяній тиші. Ані моргнула, намагаючись струсити дивну пелену з очей, але стало тільки гірше. Солодкий аромат миттєво перетворився на гіркий пил у горлі, а голова закрутилася з шаленою швидкістю.

У ту ж секунду світ навколо неї вибухнув яскравими, болісними спалахами. М’яке зелене світло лісу перетворилося на отруйно-кислотне Красива річка з кольоровими рибами раптом закипіла чорною смолою, а лагідні золотисті світляки перетворилися на рої палаючих комах із червоними очима.

Ані затамувала подих. Їй здалося, що навколо не рослини, а кільця колосальних, лускатих змій, які повільно стискають стовбур дерева, готуючись до нападу.

- Ані? Тобі погано? - Ілан стурбовано зробив крок і протягнув до неї руку.

Вона різко обернулася на звук. На неї йшов Ілан. Але це був не її Ілан. Під дією галюциногену його обличчя почало плисти й викривлятися. Очі розширилися до розмірів чорних бездонних ніш, шкіра стала блідо-сірою, а замість звичної теплої посмішки Ані побачила хижий оскал із десятками гострих, мов голки, зубів. Він протягував до неї руку, і його пальці видовжувалися, перетворюючись на сухі кістляві кігті. Замість його турботливого голосу вона почула глухе, страшне ричання чудовиська.

- Ні! Не підходь! Відчепись від мене! - дико закричала Ані, відсахнувшись. В її очах застиг смертельний, тваринний жах. - Не чіпай мене, монстре!

- Ані, це я, Ілан! Заспокойся! - хлопець спробував схопити її за руки, щоб утримати, але це лише посилило її паніку.

Справжній жах, первісний і неконтрольований, затопив свідомість дівчини. Ліс навколо неї оживав, перетворюючись на кошмарний замок із тисячею очей. Кожна гілка бачилася лапою чудовиська, кожен шурхіт листя над головою - шепотом демонів, що кликали її по імені.

Здавалося, сама темрява Нижнього світу тягне до неї свої лапи.

- Тікати, - запульсувала в її голові єдина думка. - Треба тікати.

Втративши контроль над собою від страху, Ані з силою відштовхнула Ілана.

Ілан зробив ще крок, намагаючись перехопити її, але Ані мов зійшла з розуму від страху. Вона з силою відштовхнула його - її пальці ковзнули по його справжньому, теплому одягу, але в її гарячковому баченні вона торкнулася холодної луски монстра.

Зірвавшись із місця, Ані кинулася вглиб лісу.

- Ані, стій! Там небезпечно! - відчайдушний крик Ілана потонув у шелесті гілок. Хлопець миттєво кинувся за нею, але Ані, під дією кошмарних видінь, бігла з неймовірною швидкістю, не розбираючи дороги.

Вона бігла все швидше, задихаючись, ковтаючи гаряче лісове повітря. Нога зачепилася за корінь, і Ані впала, здираючи коліна і лікті до крові, але страх не дав їй зупинитися ні на секунду. Вона підхопилася і, замість того щоб триматися Верхнього світу, де жили люди, почала спускатися вниз, , туди, куди аборигени ніколи не ходили вночі.

Вона бігла крізь нічний Нижній світ, обдираючи руки об гострі колючки ліан та збиваючи ноги об каміння. Навколо неї шелестіли невидимі хижаки, а дерева здавалися живими велетнями, що намагалися схопити її. Розум повністю відключився, залишився лише тваринний інстинкт самозбереження, а серце калатало у грудях так сильно, що, здавалося, от-от вибухне.

Вона бігла, поки отруєний мозок остаточно не виснажив тіло. Перед очима все попливло, отруйно-зелені фарби змішалися з чорнотою, і Ані, втративши рівновагу, покотилася вниз по крутому схилу, покритому густим мохом, провалюючись у повну, рятівну темряву непритомності.

Коли Ані розплющила очі, першим, що вона відчула, була абсолютна, оглушлива тиша. Гострі, отруйні галюцинації зникли, залишивши після себе лише важкий, тупий біль у скронях і сухість у роті.

Вона лежала на м’якій, вологій подушці з фіолетового лісового моху. Навколо панували глибокі сутінки. Світло сюди, на самий затінений низ планети, пробивалося крізь товщу гігантських крон тонкими, майже примарними смугами.

Ані повільно сіла, тримаючись за голову, і затамувала подих. Крізь завісу туману та густі зарості столітнього моху проступали гігантські, чіткі геометричні обриси. Це не була скеля. Це був метал. Чужорідне, мертве залізо посеред буйної живої природи.

Перед нею височіла титанічна, понівечена часом і вкрита рослинністю конструкція. Величезний космічний корабель колись на шаленій швидкості врізався в цю ущелину, занурившись носовою частиною глибоко в надра планети. Його обгоріла обшивка потріскалася, крізь проломи в корпусі проросли дерева, а колись потужні дюзи двигунів тепер нагадували темні печери. Величезний пролом у боці судна зяяв темрявою, наче паща заснулого дракона.

- Ілане? - тихо покликала Ані.

Її голос безпорадно потонув у сирому лісовому повітрі. Ніхто не відгукнувся. Тільки десь угорі голосно закричав нічний птах. Ані була зовсім одна. Без зброї, без зв'язку, у Нижньому світі, куди аборигени боялися навіть дивитися.

Розуміючи, що залишатися на відкритому просторі з наближенням нічної прохолоди - це самогубство, Ані змусила себе підвестися. Кожен мускул благав про відпочинок, лікті та коліна були здерті до крові після падіння. Облуплений корпус корабля здавався надійнішим захистом від невідомих нічних хижаків, ніж відкриті хащі.

Ані зробила кілька невпевнених кроків уперед, заворожено дивлячись на залізного монстра з минулого. На напівзруйнованому борту, під шаром бруду та лишайників, усе ще можна було розгледіти вицвілі літери загальнокосмічної мови Імперії.

- «Тор», - розібрала літери Ані в тишині лісу. - Тут впав корабель. Також впав. Як і на нашій планеті... це дивно.

Кульгаючи, вона попрямувала до пролому в кораблі.

Усередині корабля було прохолодно і тхнуло сирістю. Ані обережно просунулася вглиб коридору, який завалився набік. Під ногами хрустіли пластикові крихти та висохле листя, яке заносив сюди вітер.

Їй пощастило: в одному з відсіків, що колись був кают-компанією, стеля витримала удар і не проросла корінням. Кут нахилу підлоги був незручним, але тут було сухо.

«Так, головне - не панікувати», - повторювала вона собі слова Ілана, які він завжди казав під час тренувань із виживання в Космічної Академії. - «Вода, укриття, вогонь».

Вогонь розводити було не можна - це могло привабити хижаків або отруїти її чадним газом у закритому просторі. Замість цього Ані повернулася до пролому й обережно назбирала кілька великих грибів, що світилися фосфоресцентним світлом. Очистивши їх від бруду, вона розклала їх по кутках каюти - кімнату залило м'яким, заспокійливим блакитним сяйвом. Це було її перше маленьке досягнення.

Воду вона знайшла в місці, де зі стелі, пробитої корінням, капав чистий, профільтрований рослиною конденсат. Ані підставила під краплі уламок якоїсь пластикової чашки, що валялася під ногами.

Вона сіла на підлогу, підтягнувши коліна до підборіддя, і почала оглядати каюту при світлі грибів. Раптом її погляд упав на напіввідчинений залізний сейф у кутку, що заклинив від удару. Крізь щілину виднілося щось схоже на шкіряну обкладинку чи планшет.

Серце Ані тьохнуло. Вона підповзла ближче і з зусиллям просунула руку в заіржавілу пастку. Пальці намацали важкий предмет. З другого разу їй вдалося витягти на світ божий бортовий щоденник або особистий блокнот когось із екіпажу. Обкладинка була пошкоджена вологою, але сторінки всередині, зроблені з цупкого синтетичного матеріалу, збереглися.

Ані відкрила першу сторінку. Текст був написаний знайомими символами. Це були записи людини, яка розповідала, що насправді сталося на цієї планеті.

Попереду була довга ніч у повній самоті, і Ані, загорнувшись у залишки якоїсь старої теплоізоляційної тканини, закрила очі і заснула, поки десь далеко над кронами дерев Ілан божеволів від страху за неї.