Таємниця срібного лісу

Гіперпростір зазвичай здавався спокійним океаном. Безмежним, і майже нерухомим. Але космос, як і океан, не прощав надмірної впевненості.

«Фенікс» саме готувався до виходу у звичайний простір для проміжної корекції курсу, коли корабель раптом здригнувся. Спочатку ледь помітно. Потім ще раз. А наступної миті всі системи корабля одночасно завили тривожними сиренами.

Навігаційні монітори перед Ані спалахнули червоним. На екрані одна за одною виникали десятки позначок, а потім їх стало сотні.

- Ілане! Попереду аномалія! - крикнула Ані, нахиляючись над панеллю керування. Її пальці блискавично перебирали сенсори. - Сканери фіксують метеоритний потік! Невідоме походження. Щільність... Господи!

- Що там? - стривожено відгукнувся Ілан.

- Він просто величезний! - Ані збільшила масштаб на екрані.

Перед ними розгорнулася карта траєкторій.

Спочатку червоні лінії здавалися хаотичним павутинням. Але за кілька секунд комп'ютер почав розраховувати їхній рух. Червоні лінії перетнулися прямо на прогнозованій точці виходу «Фенікса».

- Ми виходимо просто в нього, - тихо сказала Ані.

- Ти можеш змінити точку виходу? – Ілан з надією вдивлявся у стривожені очі коханої.

- Уже намагаюся, - Вона перевела двигуни на ручне коригування. - П'ять градусів праворуч...

Комп'ютер пискнув.

- Чотири...

Ще один сигнал комп’ютера.

- Ні, прокляття! Потік рухається швидше, ніж передбачають сканери! -Аня різко відкинула автоматичний режим. - Я не встигаю скорегувати траєкторію!

- Тоді не виходь! – Ілан ледь не кричав.

- Пізно… – тихо промовила Ані і корабель здригнувся так, ніби врізався у невидиму стіну.

На мить світ навколо зник. А потім «Фенікс» буквально вистрілив із гіперпростору. У звичайний космос. Прямо в пекло.

Навколо них не було ані зірок, ані звичних темних просторів між планетами. Лише безперервний рух. Тисячі кам'яних брил летіли назустріч кораблю. Одні були розміром із кулак. Інші - з автомобіль. А попереду, просто посеред прогнозованої траєкторії, пропливала величезна брила, завбільшки з багатоповерховий будинок.

- Тримайся! - крикнула Ані й рвонула штурвал убік.

«Фенікс» пішов у різкий крен. Гігантський метеорит промайнув буквально за кілька метрів від корпусу.

- Ліворуч! – закричав Ілан.

- Бачу! - Ані різко потягнула штурвал на себе.

Корабель задер ніс, але наступної миті просто перед кабіною промайнула інша брила. Метеорит ударив у щит. Корабель трусонуло.

На екрані перед Ані з'явилися десятки нових цілей. Вона не намагалася ухилитися від кожної. Це було неможливо. Її погляд ковзав між показниками швидкості, векторами руху й щільністю потоку. Вона шукала не шлях без метеоритів. Вона шукала шлях, де їх було найменше.

- Праворуч... там розрив, - Ані прошепотіла ці слова майже про себе, але Ілан все одно їх почув і стиснув кулаки на удачу.

Ані повернула штурвал праворуч й «Фенікс» змінив курс. Корабель пішов боком, майже плазуючи між двома потоками уламків. Перший метеорит пройшов під днищем. Другий - над кабіною. Третій ударив у лівий борт. Метал загуркотів.

- Обшивка! - крикнув Ілан.

- Ще тримається!

Попереду виникла нова стіна уламків і Ані зблідла.

- Ні...

- Що? – Ілан, побачив емоції на обличчі Ані, привстав з місця.

- Розрив закривається. - Ані збільшила тягу і двигуни «Фенікса» заревіли. Паливні показники миттєво поповзли вниз.

- Ані, паливо! Ми так довго не протримаємося! – Ілан у відчаї вдарив долонями по підлокітниках крісла пілота.

- Знаю! – Ані втомлено зітхнула. - В нас немає вибору.

Корабель увірвався в найщільнішу частину потоку. Удар. Ще один. Ще…

«Фенікс» почав шалено обертатися. Ані міцніше стиснула штурвал. Її тіло притиснуло до крісла. Попереду промайнув метеорит. Вона різко повернула і тут побачила інший. Надто близько. Занадто великий. Ані зрозуміла, що не встигне його обійти і… вона вимкнула один із двигунів.

«Фенікс» раптом просів униз. Гігантська брила пройшла буквально над кораблем. Але верхівка метеорита все ж таки зачепила корпус і по всій кабіні пролунав оглушливий скрегіт металу.

Ані закричала від напруги, але не випустила штурвал.

- Що це було?! - Ілан вхопився за поручень.

- Майже наша смерть, - Ані сиділа у кріслі пілота бліда й налякана.

- Це я й сам зрозумів!

Ані навіть не відповіла. Вона вже бачила наступний коридор. Він був вузький. Небезпечно вузький, але він був!

- Тримайся! – крикнула вона Ілану й ввімкнула двигун на повну.

«Фенікс» рвонув уперед. Корабель пройшов між двома величезними брилами, відстань між якими ледве перевищувала ширину його корпусу.

Ліворуч.

Праворуч.

Вгору.

Вниз.

Кожен маневр тривав лише секунди.

Ані вже не думала про те, що робить. Її руки рухалися майже автоматично. Вона бачила траєкторії, відчувала інерцію корабля й буквально на кілька миттєвостей випереджала смерть. Раптом на екрані спалахнув червоний сигнал.

— Метеорит прямо по курсу! - Ані підняла очі і побачила, що перед «Феніксом» летів уламок. Він був невеликий, на перший погляд, але він рухався просто назустріч.

- Він нас не омине... – голос Ані зірвався.

- Ані! – Ілан з жахом дивився на неї.

Дівчина різко перевела двигуни на зворотну тягу. Корабель загальмував. Метеорит пройшов попереду. І в ту саму мить ззаду налетів інший уламок. Удар… Кабіну залило світлом аварійних індикаторів.

- Антена! - вигукнув Ілан.

Ані швидко глянула на діагностичну панель. Сигнал зовнішнього зв'язку зник. - Дідько...

Але зупинятися було ніколи. Потік усе ще ніс їх уперед. Ще кілька хвилин «Фенікс» метався серед уламків, наче маленька рибка у шаленому кам'яному океані. Потім щільність потоку почала падати. Метеорити пролітали все рідше. Ще один. Ще. І раптом - порожнеча.

Ані не одразу зрозуміла, що все закінчилося. Вона продовжувала тримати штурвал обома руками, вдивляючись у чорний простір перед собою. А там вже не було жодного уламка. Лише далекі холодні зорі.

Минуло кілька секунд. Потім Ані повільно видихнула.

Ми вийшли...

«Фенікс» ще кілька разів здригнувся й перейшов у режим стабілізації. На це пішло майже десять хвилин. Коли нарешті всі системи замовкли, у рубці запанувала напівтемрява. Горіли лише аварійні лампи.

- Ані... - обличчя Ілана зблідло. Він важко дихав, переводячи погляд із пошкодженого корпусу на монітор паливної системи. - Ми витратили майже все паливо.

- Що? - Ані повернула голову й подивилася на індикатор. Червона зона. Майже порожньо. - Скільки залишилося?

- На кілька годин роботи систем життєзабезпечення. Рухатися далі на човнику ми не можемо. – Ілан важко зітхнув.

Ані мовчала. Потім спробувала ввімкнути передавач. Лише тріск.

- Антена дальнього зв'язку знищена, - сказала вона. — Ми не можемо викликати базу. Потужності вистачить лише на кілька тисяч кілометрів.

Вона перевірила навігаційний комп'ютер. На екрані було пусто. Там не було жодної станції, жодного корабля, жодної знайомої планети. Метеоритний потік відніс їх далеко за межі цивілізованих секторів.

- Тут нічого немає, Ілане, - Вона вимовила це майже спокійно, але в її голосі вперше за довгий час прозвучав страх. - Жодної знайомої планети. Ми в мертвій зоні. Навігаційні карти Космічної Академії тут закінчуються.

- Перевір ще раз, - Ілан подивився на неї.

- Уже, - Ані зітхнула і збільшила потужність сканування.

На екрані з'явився величезний чорний сектор. Порожній. А потім десь на самій межі радіусу дії радарів щось блимнуло й Ані завмерла.

- Чекай... - вона збільшила масштаб і побачила її, крихітну сіру цятку. - Комп'ютер бачить планету.

- Планету? - Ілан нахилився до монітора.

- Так. Вона зовсім поруч, на межі нашого радіусу, - у Ані заблищали очі.

- Що про неї відомо? – Ілан підійшов до неї і положив руки їй на плечі.

Ані запустила повторне сканування. На екрані виникли лише уривчасті дані.

- Атмосфера є, але поверхню не видно - надто щільні хмари, - промовила вона.

- А вода там є? Суша? – з цікавістю спитав Ілан.

- Не знаю, - Ані похитала головою.

Хлопець подивився на паливний індикатор. Червона смужка повільно зменшувалася.

- Якщо залишимося тут, просто задихнемося, коли вимкнеться генератор кисню.

Ані мовчала.

- Навіть якщо ця планета невідома, — продовжив Ілан, — у неї є гравітація й атмосфера. Ми можемо сісти на парашутах, як нас учили. А вже на поверхні спробуємо відремонтувати антену.

Ані мовчки дивилася на сіру цятку. Невідома планета. Невідомий світ. Жодної інформації. Жодних гарантій. Але й іншого вибору не було.

Вона повільно перевела штурвал у ручний режим.

- Ти правий, - її пальці міцніше стиснули керування. - Ризикнемо.

Ілан посміхнувся, хоча в його очах страх нікуди не зник:

- Двом смертям не бувати...

- А однієї не минути, - закінчила Ані.

Вона дала останній наказ двигунам. «Фенікс» важко здригнувся. Потім повільно розвернувся носом до невідомого світу.

Попереду висіла планета, прихована під товстим шаром білих і свинцево-сірих хмар. Вона не значилася в Зоряному атласі. Не мала назви. Не мала координат у навігаційній базі. І все ж тепер це було єдине місце у всесвіті, де вони могли вижити.

Ані ввела курс і «Фенікс» рушив уперед назустріч невідомості.