Дзвінок

Крізь ніч проростає залізна трава,

Пронизує тишу, мов гострий таран.

Це срібна оса, що в кутку ожила,

І жалить замерзлий, німий океан.

Він куля зі скла, що летить у ефір,

Розбуркує спокій міських вітражів.

Б'є струм — і дзвінок, як наляканий звір,

Мчить подихом грізних нічних міражів.

Він рветься із клітки, мов хворий пульсар,

І криком дзвінким пробиває стіну.

В повітря вливає і холод, і жар,

Що палить мости між хвилинами сну.

Розкришує простір навколо в зерно,

Залишивши в ньому холодну печать.

Лиш мить — і дзвінке та німе доміно

Об'єднує двох, що мовчанням кричать.

03 вересня 2026 р.