Мої ночі

У ночі так легко говорить слова,

У ночі так легко писати листа.

Бо місто не бачить, як засинаєш ти,

І тіні ховають останні сліди.

У ночі всі вулиці знають твій крок,

І кожен під’їзд пам’ятає твій страх.

Ти ніби живеш ще один лиш ковток,

А потім розчиняєшся в чужих снах.

Бо місто вночі нікого не питає,

чому ти не спиш, чому знову один.

Воно просто тримає холодні трамваї

і світло квартир, де хтось досі чекає.

Я пам’ятаю тебе не обличчям.

Не голосом навіть. Не запахом рук.

Я пам’ятаю, як поруч із тобою

мені вперше не треба було бути кимось.

Ми стали дорослими десь між «прощавай»

І «може, колись ще побачимось знову».

Нам не вистачило ні часу, ні слів,

Щоб вчасно назвати любов’ю любов.

І знаєш, найбільше болить не зима,

Не відстань, не холод, не чужі нам міста.

А те, що людина іще є жива,

Та десь загубилась між «був» і «нема».

Бо люди не вмирають одразу.

Спочатку вони перестають писати.

Потім ти забуваєш, як вони сміялись.

Потім — як вони казали твоє ім’я.

А потім одного звичайного ранку

ти раптом ловиш себе на думці:

«А я вже давно не знаю, де вона».

І саме тоді розумієш — втрачено.

У ночі так легко повірити в диво.

У те, що не все, що пішло, — назавжди.

Що можна повернутися в те саме місто

і знайти там себе двадцятирічним.

Але двері давно вже відчиняються іншим.

І вікна світяться зовсім не для нас.

І місто не пам’ятає наших імен.

Лише я чомусь досі пам’ятаю твій голос.

А ранок прийде, як приходить завжди,

Зітре із вікон наші нічні силуети.

І ми понесемо себе через час,

Туди, де не бути ні тобі, ні мені.

А ранок приходить завжди.

Він не знає, кого ми втратили.

Не знає, скільки коштує чиєсь «прощавай».

Просто повільно піднімає над містом світло

і змушує нас знову вдавати, що все добре.

Ти прокинешся десь далеко від мене.

Я прокинуся там, де тебе вже нема.

Ми підемо кожен своїм життям,

і, може, навіть будемо щасливі.

І це, мабуть, найстрашніше.

Бо одного дня я зустріну тебе випадково.

Ти постарієш. Я теж.

Ми посміхнемось одне одному,

ніби між нами ніколи нічого не було.

І тільки в ту секунду

десь дуже глибоко під ребрами

мене на мить знову стане двадцять.

І я згадаю не тебе.

Я згадаю себе —

того хлопця, який ще не знав,

що любов може закінчитися,

а життя після неї — продовжитися.

Того, який думав, що якщо тримати міцніше —

людина ніколи не піде.

Того, який уперше торкнувся чиїхось губ

і повірив, що саме так починається вічність.

Того, який ще не знав,

що найважчі слова — не «я тебе люблю».

Найважче сказати:

«Я тебе більше не чекаю».

У ночі так легко писати листа.

Але я не буду його відправляти.

Нехай лежить.

Нехай старіє разом зі мною.

Нехай одного дня пожовкне папір,

зітруться чорнила,

зникне моє ім’я

і навіть твоє.

Бо є речі, які ми не повинні повертати.

Є люди, яких треба любити мовчки.

І є ночі,

в яких ми назавжди залишаємося тими,

ким були до того,

як дізналися,

що все закінчується.

Навіть якщо закінчується не життя.

А тільки

...