По той бік тіні

Цей ліс був дивний. Такого лісу Хоросу бачити ще не доводилося. Він і справді був червоний. Червоні дерева, їх кора розпадалася бурим порохом під пальцями. Сухі гілки під ногами тріскали з неприємним глухим звуком, оголюючи чорну серцевину. Дерева покручені, невисокі, з тонким гіллям. І зовсім без листя. Мертві, хижі дерева. З пагорба здавалося, що то не ліс, що то червоний туман застиг у видолинку.

Вук знову розказував про трембіту. Казав, що тут вона лежить. Отут починається й тягнеться аж до гір, аж під гори. І тут, у цьому лісі, найбільше нечисті. І тут вона найсильніша. Вук казав то раз за разом. Як тільки взнав, куди прямує Хорос. І потім повторював знов, як Хорос сказав, що піде до відьми. І як збиралися в дорогу. А оце знову.

Поселення, до якого їхав Вук, дійсно було поряд. Вони добралися ще до того, як сіло сонце. Хлопець запросив Хороса переночувати у себе, але до хати не пустив. У Вука була сестра, певне, боявся за неї. Дівчина ще молода, але дужа, як брат. Така само худа, цибата, висока, як для дівчини. Але сильна. Хорос зрозумів то, спостерігаючи, як вона вправлялася біля худоби. Працювала, як сильний чоловік.

Хорос розпитував про альпів. Пройшли вони не тут, це й так зрозуміло. Якби тут йшли альпи, питатись би було ні в кого, всі б були мертві. Мертві, як в його рідному місті. Хорос розпитував у старих казки та легенди. Він все сподівався, що в них знайде відповіді на свої питання. Знайде відгадку, чому вони прийшли. Звідки вони прийшли. І найголовніше – навіщо взяли Цвітку. І ось що помітив Хорос, опитавши вже не одного старого, не одну стару, вислухавши силу силенну байок. Чим ближче до гір, тим більш подібнішими до правди були ці оповідки.

Ось у його рідному краї альпи були ким? Хоросові враз поперд очей стала стара Килина, її убога хата, Цвітка на ліжнику під різнокольоровим вовняним коцом. Килина розказувала про альпів. Про живих богів. Про тих, хто спускається з гір. Цвітка любила ці байки, бо вони були страшні. Хорос не вірив у них. Це такі ж небилички, як і розповіді про турів з золотими рогами. Якщо вони й справді колись тут були, то від них лишилися самі лише згадки. Казки, які кажуть діткам на ніч. Чи вірила в них Цвітка? Цвітаночка моя, як скоро ти забула ці страшні казки про мармурових велетнів? Про білих богів, що раз на тисячу років спускаються у долину?

А насправді… насправді альпи були снігом. Вони були лавиною, що сходить з гір. Не лишали нічого, одні пожарища. Дими застилали небо. Не було попереджень, вершників з інших міст. Нікому було скакати, альпи убили всіх. Це зрозуміли потім, як вранці того злощасного дня вони стали під мурами міста. Як туман, якого не було тут годину тому. Беззвучно, тихо, ніби примари. Світало, і тільки тоді, як поблідло небо, вартові побачили їх. Армію альпів, що ніби море колихалася у підніжжі міста. Вони стояли, мовчазні і величні. Не рикали їхні олені, що слугували за коней. Не брязкала зброя. А від того армія здавалася маревом, що має розвіятись зі сходом світила.

У казках альпи були виточені з мармуру. Вони приходили з пургою, приходили вночі. У казках говорилося, що вони можуть пройти крізь стіну, заворожити поглядом, підкорити своїй волі. І все, що їх цікавить – кров. Насправді ж усе було не так. Вони прийшли під їхнє місто на початку літа, ще до свята сонцестояння. Не було ні пурги, ні снігу. І виточені альпи були не з льоду. А з плоті й крові, як і люди. І навіть вмирали так само, від заліза й вогню. Та все ж альпи були інакші. Худорляві й високі. Тонкий стан, вузькі плечі, ще вужчі стегна. Біле, неначе молоко, довге волосся, блакитні очі, немов холодне осіннє небо. І ще альпи були надміру швидкі та сильні. Хорос на власні очі бачив, як ці тендітні білокосі істоти клали один за одним його побратимів. Могутніх, широкоплечих молодиків, коренастих, як столітні дуби. Він дивився і не вірив у те, що ці руки, тонкі, наче жіночі, могли втримати меч після удару Вадима Коваля. У нього ж один кулак був розміром з цебро, він клав на бік коня, як той не давався підкувати. Альпи були сильні. І незворушні. Якщо легенди й не брехали про мармур, то він був у них замість серця. Вони з однаковим виразом обличчя дивилися на смерть його воїв, і на те, як вмирали діти. Вони не жаліли нікого. Ні жінок, ні малих, ні старих. Вони нічого не вимагали, не просили перемовин. А послів Ядомира порубали, ледве ті вийшли з воріт.

У Вуковому поселенні знайшовся дядько, ще не старий, але який міг розказати про альпів. Переказати то, що йому говорив дідо. Хорос навіть не питався, як його звати, того дядька. Зайшов до хати, поклав золотий на стола, мішечок тютюну. Сів і приготувався слухати.

Дядько казав по ділу, стисло, і лише те, що стосувалося альпів. Хорос йому подумки подякував, бо не доведеться вкотре переслуховувати одні й ті самі байки. Про домовиків, нічниць, паданиць. Дядько розказав, що альпи живуть в горах. Це вже Хорос чув не вперше. Та не просто в горах.

‒ Вони на тих схилах живуть, де місяць світить, коли у нас світить сонце. Ці схили з долини не видко ніколи. І потрапити туди аби хто не потрапить. Між їх землею і землею нашою є межа. Ото як у нас сонце на полудень стає, а у них там – місяць опівночі, ото там, де темрява й світло сходяться, то й є межа. Але її так просто не перейти. Треба знати де, в який день і завітне слово, ‒ так казав дядько.

Хорос слухав і всередині аж кололо від нетерплячки. Бо це вже хоч щось. Бо це вперше почув про те, що альпи мають домівку. Значить, не даремно він йде у гори.

‒ А людей альпи забирають з собою? ‒ запитав Хорос.

‒ Нічого дідо не казали, ‒ знизав плечима дядько. ‒ Тому не знаю.

Хорос ледь стримав зітхання від розчарування. Це лише крихта…малесенька крихта.

‒ Знаєш, чоловіче… ‒ дядько зам’явся. ‒ Може й дурну тобі пораду дам… та ти, як про альпів хочеш знати… ти б до відьми пішов. Тут у нас відьма є, у червоному лісі. Вона відає багато чого. Може й про альпів скаже. А може й не скаже. То ти зваж. Бо я більше нічого не знаю, тілько то, що дідо казали, як малий я був.

Коли Хорос спитав Вука про відьму, той лише сплюнув.

‒ Не скаже вона нічого. Тільки задурно коня будеш гнати в той ліс, ‒ парубок подивився на Хороса якось дивно. Той відразу зрозумів, що Вук не хоче, аби він туди йшов. – Вона вже геть з розуму вижила. Кажу тобі – задурно тільки з’їздиш. Он Хариня останньою у неї була. Як син її в лісі заблукав, ходила, аби відьма сказала, чи живий. Вернулася від неї без пальців на одній руці. А малий так і не знайшовсь. Хариня сама не своя стала, все по лісі блукала, на ніч тільки верталась до хати. А потім зовсім пропала. Казав один, що бачив її, як по дрова їздив. Здалеку дивилася на нього, із-за дерев. От тобі й відьма. Нічого вона тобі не скаже.

Та Хорос уже все вирішив.

‒ Розкажи, як знайти її. Взавтра поїду, побалакаю, ‒ відрубав він.

Вук ще раз плюнув, плеснув себе по стегнах з досади.

‒ Ага, поїде він, побалакає… чи то ти хоч знаєш, як до тієї відьми їхати, аби назад вернутися? Поїде він…

Як сказав Вук, відьма була не проста. Не одна з шептух, яких зараз по три на кожне поселення. Вона була родженою відьмою, казали, що її мати согрішила з нечистим. Чи то з Пеком, чи то з самим Навом. І зачала Кукшу, так звали відьму. І що та була сьомою дочкою у матері, і останньою, бо вбила її при пологах. Жила Кукша з людьми, але несла їм нещастя. Ото й вирішили її зжити зо світу. Отруїли відьму і в горах кинули, аби звірина її розтерзала. Але Кукша не вмерла, а тільки заклякла, та й прикликала вороння, щоб її захищало. І так вони боронили відьму три дні і три ночі, не відступаючи. І три дні і три ночі клювали відьмину плоть, щоб сил ставало. Тому Кукша потворна.

Хороса ті оповідки не лякали. Йому яке діло, чи потворна вона. Аби тільки дала йому відповідь, як знайти альпів, як Цвітку вернути.

Вук знову всміхався, як тоді, біля річки, коли про мертвицю розказував. Наче з дитиною якою говорив.

‒ Думаєш, до відьми сходити, то як до отого дядька? Зайшов собі до хати, та й поговорив? Аби тебе Кукша лише послухала, аби тільки підпустила, не вбила на порозі, не віддала своїй якійсь нечистій тварі, платити треба. Знаєш, яку плату бере?

‒ І яку ж? – Хорос пригадав, скільки золота з собою має.

‒ Ееее… ‒ захитав головою Вук. ‒ Думаєш, їй у лісі твоє золото треба?

Хоросу подумалося, що це вже вкотре Вук ніби думки його читає. Парубок вів далі:

‒ Вона іншу плату бере. Таку… ‒ хитнув головою, ‒ не кожен заплатить. Хоча з тебе може й не візьме. Ти ж тільки спитати хочеш, хочеш, аби казок вона тобі розказала. Перепікати їй не доведеться, ‒ Вук задумався. ‒ Ти ж все одно підеш, так? ‒ глянув з-під лоба. Хорос кивнув. ‒ То я сам все приготую. Завтра поїдемо вдвох. Тільки не зрання, як сонце підніметься. В червоний ліс по темну нема чого лізти.

Хорос спостерігав за тим, як Вук збирався. Парубок був знервований, задумливий. Сестра його ходила слідом, з сумним обличчям, невдоволено позирала на Хороса. Взяв Вук з собою буханець свіжого хліба. Взяв коня, не того, якого сам сідлав, іншого, старого.

‒ Най буде, ‒ пояснював Вук, чи то сестрі, чи то сам собі. ‒ Краще додому приведу, ніж там знадобиться, а я не взяв.

На нього навантажив усе, але сідло не поклав. Пояснив, що у червоному лісі верхи їхати важко. Та й трясовина там, стежок немає. Вже коли виходили з двору, Вук ще свиснув пса. І знову сказав, вже до Хороса:

‒ Хто її, ту відьму, знає. Може й псом відбудемось. Ех, шкода, що осинець втік. Віддали б його відьмі, його не так шкода, як коня, ‒ замовк, враз зробився якимсь серйозним, зосередженим. ‒ Може такої плати й доста, а ні, то вже сам заплатиш.

‒ Заплачу, ‒ твердо мовив Хорос.

Вук лише хитнув головою:

‒ Ти заплатиш… ‒ й сплюнув на землю.

Червоний ліс був хижий. Здавалося, ніби усі ці дерева стоять, позакривавши очі. А тільки-но вони лишаються за спинами подорожніх, як ті очі відкриваються. І дивляться їм у потилиці. Ненависним поглядом, тяжким, від якого навіть кінь спотикається. Чи то не дерева? Чи то дивляться ті, що за ними зачаїлися? Що зітхають ледве чутно, так тихо, що питаєшся сам себе, чи бува не здалося. У червоному лісі здавалося й вчувалося багато чого. На самій межі погляду, де вже бачиш нечітко, розмито, раптом видасться якийсь рух. Чи ніби то обличчя повисне у просвіті між деревами. Бліде, якесь неправильне. Обернешся – нічого. Тільки сплутане, кручене гілля, червоні стовбури, пожухла трава.

‒ Ииииихххх… ‒ звук був глухий, він розкотився лісом і враз ніби сонце вицвіло.

Хорос глянув на Вука.

‒ Не зважай, - процідив той, навіть не повернувшись.

‒ Звір який? ‒ спитав Хорос.

Вук на мить забарився, потім кивнув. Йшли далі. Ліс ставав густішим, гілки чіпляли за одяг, сонця ставало все менше. Хорос глянув у небо, там, наче поверх цих червоних крихких дерев, світило сонце. А тут – ні. Тут було інше світло, ніби вони йшли зараз під водою.

‒ Ииииихххх… ‒ цей раз вже ближче.

Вук зупинив коня, міцніше взяв його за повід.

‒ Стій, нехай собі пройде, ‒ втомлено сказав парубок.

Хорос зупинився, став посеред зарослої стежки. Чекав. Дивний ліс, звуків немає, ніби й не живе у ньому ніяка звірина. Ніби й вітру тут не буває. Тільки подумав за вітер, як в хащі щось загуло, ніби полум’я в комині. Глухо і протяжно. Вуків кінь стрепенувся, задер голову. Той поплескав його по носі, тягнучи за повід.

‒ Давно вже до Кукши не їздив ніхто, стежка заросла, ‒ він кивнув головою, показуючи йти за ним. Хорос послухався.

Вони йшли обережно, наче під ногами була не земна твердь, а рідка трясовина. Йшли крок в крок, ступаючи тихо, щоб не хруснути гілкою. У цьому лісі не хотілося видати себе жодним звуком. Навіть порух зробити різкий не хотілося, неначе збурене повітря може тебе видати. А потім Хорос став. Він ясно бачив, як тінь впала з гілки на землю, майже над самою стежкою. Темна тінь, яку відкидаєш у ясний, сонячний день. Впала, застигла темною калюжкою у траві. А потім покотилася через стежку в ліс. І щезла. Вук теж зупинивсь, обернувся до Хороса.

‒ Цих боятись не треба. Якщо тіні безшумні, то й боятись нема чого. Боятися слід тих, що створюють звуки.

Далі Хорос йшов, дивлячись лише прямо, перед себе. Не хотілося більше бачити таке. Але він бачив. На межі погляду, де вже розмиваються обриси, він бачив рухи, бачив тіней, бачив якісь бліді постаті, що тягли до нього тонкі довгі руки.

Стежка й справді заросла. Вони продиралися через терен, роздираючи в кров руки, одяг. Важче всього було коню. Він роздував ніздрі, задирав голову, викочував очі, пряв вухами. Але йшов за ними, йшов у терен, наче не відчував болю. Кінь був такий наляканий, що слідував за людьми, ніби шукаючи у них порятунку. На його сивій шкурі краплями виступала кров з подряпин.

Хорос вже майже звик до тіней. Вони ніби стали частиною звичного пейзажу. Тепер йому дошкуляв сморід. Від нього дух забивало, наче повітря стало смоляним, тягучим, важко вдихнути його. Стежки вже не було. Вони йшли по лісі, навіть важко сказати, як Вук вгадував напрямок. Але сморід ставав все нестерпнішим, аж очі сльозилися. То тут, то там траплялися кістки. То цілий кістяк, якась тварина, може кінь, чи лось. То лише щелепа з зубами, може великого пса. А потім Хорос побачив людський череп. Він білів попереду, врослий у землю. Скрізь сліпі очиці проросла трава. Хорос переступив його. Від того червоні мурахи, що повзали по білій кістці, заметушилися, кинулася на всі боки. Більше розглядати кістки не хотілося. Не хотілося знову зустрітися поглядом з темними запалими очницями чужого черепа. Здавалося, що у цьому лісі окремим життям жили не тільки чиїсь загублені тіні, але й черепи.

‒ Прийшли, ‒ видихнув Вук, обертаючись до Хороса. ‒ Ти мовчи. Я поговорю з нею. Казатимеш, як буде тебе питати. Якщо відмовить – не сперечайся. Дякуй, та й йдемо.

Хорос кивнув, дав парубкові знати, що все зрозумів. Вони піднялися на невеликий пагорб, а за ним була хижка відьми.