По той бік тіні

Цвітка дивилася на мерехтливі відблиски у молочних кристалах, що громадилися по всій залі. Серце гори, в якій її замкнули альпи. Її новий дім. Скільки часу пройшло з тих пір, як вона тут, у альпів, по той бік гір? Вона не рахувала. Не хотіла знати, бо що їй з того? Вона не верне додому ніколи. Та і де її дім? Знищено. А як і ні, то хто зустріне її там? Немає брата, немає батька, та і Килини немає. Як не альпи вбили, то забрала старість. От і живе Килина тепер у Цвітчиних снах. І ось у цих каменях.

Серце гори – це так Цвітана назвала цю печеру. Бо вона була живою, пульсувала, мінилася, ластилася до Цвітанчиних рук, як добра велика істота. Альпи того не відчували. Жоден з них не міг. А Цвітка могла. Тому і взяли її. Тому і позбавили дому, позбавили родини, позбавили серця.

А печера? Її альпи теж позбавили чогось, чогось важливого і неповторного. Вона вмирала. Серце гори вмирало, затухало, як багаття перед світанком, вкриваючись попелом. Хололо. І лише Цвітка могла на якісь миті пробудити у ньому життя. І якимось дивним чином, це підтримувало життя і в самій Цвітані.

Опісля тривалого переходу життя в Цвітані лишилося сама крапля. Її замкнули в кам’яній комірці. Та вона була наче справжня княжа світлиця після тісної клітки у возі. Тут було вузьке ліжко, застелене коричневим коцом. Цвітці так кортіло лягти, випростатися у весь зріст, і забутися сном. Але вона не лягала. Скинула промоклого плаща, та дрижала на підлозі у вогкій сорочці, сірій від багатоденної дороги. Цвітана твердо вирішила, що не прийме милість цих злісних альпів, не торкнеться чужого добра.

Їй приносили убори, питво і їжу. Шовки та дивовижні плоди, що пахли справжнісіньким медом. Її вкладали на трав’яну перину, розтирали відварами захололі ноги, та варто було стражам піти, як Цвітка знову падала на холодну підлогу, припадала до камінних плит.

Їй лишили дівчину– служку, теж із альпів – така ж висока, світлошкіра й тонка. Вона не розуміла Цвітаниної мови, вона боялася торкнутися, наблизитися до Цвітки, а як та заговорювала до неї, голосила й билася об двері. Це навіть втішало – Цвітка всміхалася до себе, відчуваючи, як репаються пересохлі губи. Потім прийшов Улльхан, бив дівку, у комірці повис тяжкий дух – пахло потом і просяклою кров’ю сорочкою. А потім тицяв у порепані губи гірке вино на травах, змушував пити. Теплі цівки бігли по шиї, Цвітка з останніх сил стискала зуби і всміхалася подумки.

Пропасниця тривала довго. Цвітка виринала з гарячкового сну, коли хтось знову намагався її напоїти, вперто стискала зуби і відвертала голову. Інколи відчувала вологу тканину на губах, та противитися тому вже не мала змоги.

У снах до Цвітки приходила Килина. Але чогось з полотняним лицем, наче намітка спала їй на очі, обернулася довкола голови. Приходив Хорос, сумний та стомлений, у брудній одежі, в небезпеці, серед звірини. І уві сні тільки Цвітана могла його врятувати, лише вона. Та Цвітка нічого не могла. Лише снити і марити, лише кволо опиратися трунку, що давав силу.

А потім прийшов князь альпів. Цвітка бачила його крізь зімкнуті вії, здавалося, він сяяв. Як той камінь у річці. Як той камінь, в руків’ї меча князя альпів, яким він убивав її батька. Лише тоді камінь не сяяв, тьмяно зблиснув на мить і увібрав життя Ядомира. Коли ж засяяв? Як князь альпів видобув її кров? І у річці, там теж була її кров. Цвітана засміялася в думках – вона розгадала загадку, що мучила її стільки днів.

– Камінь… – видихнула вона блідими губами.

Князь альпів теж щось вимовив. І Цвітку понесли геть із комірчини.

Як Серце гори прийняло її уперше, Цвітка не пам’ятає. Та воно зробило те, чого не міг зробити трунок чи вино із травами – вона одужала. Наступного дня прокинулася здоровою. Дівка– служка сиділа біля неї, схопилася, варто тільки було Цвітані прийти до тями, та вискочила за двері.

«І навіть комірчину не зачинила», – подумала Цвітка. Але цього і не треба – їй просто немає куди звідси тікати.

Опісля їй знову приносили наїдки, питво та шати. І Цвітка покірно приймала дари, чим викликала приязну усмішку на лиці дівчини, яка їй прислужувала. Ось тобі й маєш – Цвітка була служницею при домі князя, хоча той і був її батьком. А при домі іншого князя сама займала служку, хоча тут вона є бранкою. Та Цвітка не раділа з того. Бо хоч у ошатному одязі, із служницею, та все ж таки бранка.

За увесь час, що пробула Цвітана у замку, ніхто жодним словом не обмовився із нею рідною мовою. Сама пробувала заговорити зі стражами, адже знала, що ті її знають, говорили з нею дорогою сюди, та все даремне. Більше того, варто було Цвітці заговорити до дівчини, що їй прислужувала, як та злякано махала руками, зупиняючи. Махала і потім показувала на свою спину, пояснюючи, що говорити не можна, за те, що Цвітка розмовляє, дівку буде бито. Цвітана вже знала трохи слів мовою альпів, та навмисне не користувалася ними – не хотіла, аби їхнє було зверху.

Єдиним місцем, де Цвітка могла говорити, була печера. Серце гори було її сховком, прихистком, вона була єдиною господаркою тих нагромаджень кристалів у скелі, які, мов втішені кошенята, ластилися– мерехтіли на звук її голосу.

Її привів туди князь альпів, за кілька днів по одужанню. Їх проводив до кованої брами, із зображенням сонця і місяця, цілий почет – ошатно вбрані чоловіки й жінки, мели кам’яну підлогу шлейфами шовку і павутинками серпанків. Всі ступали поволі, пропускаючи князя і Цвітку трохи вперед. Потім довго вклонялися брамі, і князю, і, хоча й не навмисне, Цвітані.

За брамою були сутінки, звідкись сочилося слабеньке світло, хоча склепіння печери угорі затягнуте темрявою. Та світло було, примарне, наче від молодого місяця, густе, як туман.

Князь попрямував вперед, до стіни із шпичастих кристалів, що росли просто із гладкої поверхні, ніби скляної. Альп простягнув руку та торкнувся кристала. Враз всередині спалахнув світлячок – мала іскорка, що запалила камінь. Цвітка згадала той перстень – то ось звідки коштовність князя. А потім альп жестом запросив Цвітану доторкнутися.

Камінь був теплий. Лише тільки пальчик Цвітани торкнувся грані кристала, як той спалахнув, як свіча, засяяв. А за ним один, і ще один. Печера сповнилась світлом, а ще – дивним звуком, кришталевим дзвоном, мелодійним і чарівливим. То Серце гори вітало Цвітану.

Потім все стихло, лише тоненька жилка вогню світилася у камені, якого вперше торкнула Цвітка. Князь поклав пальці на нього, вогонь стрепенувся, мигнув і розсипався іскрами.

– Того ти мене украв? Через камені? – голос Цвітани полетів під склепіння печери, сколихнув темряву.

Та і сама вона здригнулася – дивно було чути себе, чути свій голос, спотворений величним простором печери.

– Вічні камені озиваються до тебе.

– Тому не вбив? Як убив усіх інших? – Цвітка зробила паузу. Князь мовчав. – Але їх усіх – за що?

Князь повернувся і пішов до брами.

Його звали Валлас, цього князя альпів. Він був єдиним, кому можна було входити до Серця гори. Усі ж інші лишалися за брамою. І Цвітці це подобалося, печера стала місцем її втечі.

Валлас інколи приходив, інколи говорив із нею. Цвітана чекала на ці розмови, з них вона по крихтах збирала уявлення про світ альпів, про їх порядки і звичаї. Говорити із Валласом – то була розкіш. Бо мова людей тут вважалася ганебною, промовляти слова уголос – оскверняти слух присутніх. Та у печері це правило не діяло. Тож у Цвітани вибору не було – лише одне– єдине місце, де вона може почуватися вільно. Лише один– єдиний співрозмовник, з яким можна поговорити.

Отож, говорили про усе. Про древню гору, що народила альпів, про їхні страви, незвичні Цвітані, про їхні звичаї, їхніх богів. Альпи не створювали родин, був лиш рід – зв'язок крові. Подружжя брало шлюб, однак жили кожен зі своїм родом. Усі роди служили одному, тому, хто оберігав Серце гори. То був особливий рід, кров’ю пов'язаний з кристалами. Альпи вірили в бога гір, володаря землі, який може струсити твердь і породити нові гори. Уся звірина народилася з його бороди. Звідки альпи знали про бороду, Цвітка не відала, бо усі чоловіки у них були безбороді.

А ще альпи жили сотні років.

– Доки є вічні камені, доти житиме альп. Хіба що сам вирішить залишити землю і на небесному змієві перенестися у верхні гори. Ті, які віддзеркалює небо на самому краєчку небосхилу.

– Але нащо? Нащо залишати усе це? Свою землю й своїх рідних? – Цвітані не вірилося, що хтось може втнути таке.

– Якщо ще залишилися рідні, – відказав Валлас.

– Але ж ти казав, ви живете сотні… – Цвітана запнулася. Альпи довгожителі, та вони не безсмертні. Вони вмирали на полі бою так само, як і люди.

Більше мови про смерть вони не заводили, говорили про інше. Про те, що альпи знають метали та вправні у зброї. Невибагливі в їжі, але полюбляють ошатні одежі. Найшанованіші майстри ті, які снують шовк та розшивають тканини узорами. І то правда, шати були дивовижні – наче візерунки криги повторювалися на платті. Чи листки темної папороті схрещувалися у лісовій тіні.

Цвітку теж вбирали за модою альпів. І лише у блакитні тони. Вона гадала, що то через те, що належить Валласу – синій був його гербовим кольором. Та якось в розмові він зізнався, що через її давні стрічки.

– Коли ми вперше зустрілися, на тобі були маленькі шовкові прикраси, у волоссі, – Валлас говорив і лишався, як завжди, незворушним. А от Цвітана напружилася, їй видавалося, наче вона зараз дізнається якусь сокровенну таїну. – Видавалося, наче небесні змії несуть тебе на своїх крилах.

Цвітку вкололо у саме серце. Ці стрічки їй привіз Хорос, від самого моря. Горло стисло розпачем – той далекий день змінив ген усе. І Цвітана наважилася спитати знову, хоч і робила це безліч разів раніше. І завжди Валлас закінчував розмову та йшов геть. Хай так станеться й цього разу, та вона не може не спитати. Не спитати про те, нащо ці древні істоти приходять на ту сторону тіні. Чого шукають вони там?

Валлас не пішов. Він лишився таким же незворушним, прямим, як стріла. Навіть тінь не пробігла по його блідому обличчю. Але він і не відповідав. Мовчав, розглядаючи камені, роздивляючись мерехтливі гнітики у кристалах, що тріпотіли, наче від невидимого вітру. А потім сказав:

– Земля має бути вільна. Це ви роздираєте її груди залізом, засипаєте їй в рани насіння і вимагаєте відродити рослини. І так знову, і знову, і знову. Безкінечно, – його голос став твердим, як залізо, холодним, як крига. Цвітка аж відсахнулася. – І земля заліковує свої рани. І за тим збивається ритм у Природи. Бачиш, альпи не сіють. Альпи беруть лише те, що земля сама хоче їм дати. Ми маємо все – одяг, ошатніший від вашого. Маємо їжу, смачнішу від вашої. І ще маємо вічні камені. Камені, з яких народився місяць. І зорі. Вони – сила альпів, вони дають нам життя. Та коли ви дерете залізом землю, коли вас так багато, коли ви такі невблаганні, не чуєте, як вона шепоче до вас колосками… тоді камені не народжуються. І альпи вмирають.

Він дивився десь поверх Цвітчиної голови, такий само спокійний. Та вона відчула, читала на мармуровому обличчі за якимись, навіть їй невідомими ознаками, що Валлас когось втратив. Когось дуже йому дорогого. На мить їй навіть стало його шкода. Певне тому, що схожий біль об’єднує. Та потім Цвітка пригадала Ядомира, її батька. Пригадала його на колінах перед Валласом. Пригадала, як подумала тоді, що не зможе справити князеві саван. Бо сама буде вже мертвою. Пригадала, як альп підняв свій меч, і як вона закричала.

Зараз Цвітані забракло подиху, так, ніби той пригаданий крик забрав усі сили з неї. Вона знову зловилася, обманулася цими розмовами з ним. Ніякі вони не приятелі. І ніколи ними не були. Вона усього лише бранка в його палаці. А він – той, хто приходить вбивати таких, як вона.

Тож Цвітана скинула підборіддя, глянула князю в очі. Їй так хотілося сказати щось лихе, щось зловтішне. Потішитися з його втрати. Сказати цьому холодному велетню щось таке дошкульне, аби ненависний їй вічний спокій зійшов з його лиця. Та не встигла.

– Земля п’є вашу кров. І знову дарує нам камені. І наші діти можуть жити далі, – продовжив Валлас.

Цвітку ж захопив гнів.

– Ваші діти живуть з крові інших дітей, – їй хотілося нігтями вчепитися у це бліде обличчя, залишити на ньому багряні сліди. – Ви навіть гірші… гірші, страшніші за тих упирів, якими вас зображають в наших казках.

Вона стисла кулаки, стримуючись, аби не кинутись на Валласа. Він підступився до неї, поглянув просто у вічі.

– У наших дітей теж є казки, і в них люди не кращі, ніж альпи у ваших.

По тій розмові Цвітка більше не говорила з Валласом. Він не приходив до Серця гори. Спершу Цвітана втішалася з того, що не бачитиме його незворушно спокійного лиця, наче то не лице живої істоти, а кам’яного стовпа. Втішалася, що сама– одна володіє усією печерою, найбільшим скарбом альпів. Що лише вона має владу над каменями. Та дні йшли за днями, минали на самоті, безмовні й однакові. І Цвітка зізналася сама собі, що ті розмови були їй розрадою. Хто би подумав, вона знаходила втіху у бесідах з вбивцею свого батька. Хай і ніколи той не назвав її дочкою. Це гризло Цвітку, пекло її нестерпним вогнем. Щоразу, коли у Серці гори ловила себе на думці, а чи не прийде Валлас сьогодні.

Її неспокій відбивався у снах. Снився Ядомир, витесаний з каменю, дивився на Цвітану незрячими очима. Була й Килина, була й сама Цвітка. Виряджала Килина її у весільний вінок із дванадцяти квітів з шовковими кривавими стрічками. Виряджала та все співала:

– А Марусин та й татко рідненький

По тім світі усе ходить,

Та й Всемира-бога просить:

– Пусти мене, Всемире, додому,

На зелене та ще й зіллячко.

До дитяти на весіллячко.

Подивлюся, як воно зряжене,

Чи в час-пору посажене.

І по тих снах розбирала Цвітану така туга, така розпука, що плакала вона навзрид, припадаючи до мерехтливого каміння. Теплого, як долоні названої матері. Плакала йому, наче живому.

Валлас же прийшов багато днів по тому. Завів розмову, наче й не було між ними того дня, тих смертей і тієї прірви. Та Цвітана прийняла цю гру. Що ще вона могла? Коли й над своїми думками й почуттями влади не мала.

Того дня вони теж були за брамою, коли в неї постукали двічі. Такого ніколи до цього дня не було, тож серце Цвітани пурхнуло вгору, забилося в горлі, передчуваючи щось лихе. Валлас пішов, залишивши її саму серед мерехтливих відблисків. Цвітка ж завмерла, стояла, напружена, як струна. Каміння пульсувало рожевим. Здавалося, у повітрі запахло кров’ю.

Печера відлунювала голоси, котила, кидала кожне слово під ноги Цвітані. Вона давно розуміла мову альпів, лише не говорила нею.

– …двоє спустилися з гір. Вони перейшли Гребінь.

– Люди?

– У горах немає вартових, тож їх зустріли вже у селищі. Вони вбили трьох воїв. Один з них тяжко поранений. Взяти до палацу?

– Ні, – відрізав Валлас.

– Ні! – викрикнула Цвітана.

Печера враз спалахнула, засяяла, наче сонце. Засліпила усіх. І Валлас несподівано опинився поряд, боляче схопив за плечі.

– Ти чула?

– Так, – сльози самі бігли щоками, гаряче скрапували на руки. – Якщо вб’єш їх, я…чуєш, не смій...не пробачу тобі.

Валлас відпустив. Відступив на крок. І, дивлячись їй в очі, промовив щось до стража. Цього разу незнайомою Цвітані мовою. В ній вгадувалися декотрі слова від говірки альпів, та сенсу вона не розуміла:

– …відповідаєш…вирушаємо…життя…

Цвітка позадкувала, спиною відчула гострі шпичаки кристалів. І змахнула рукою.

Доки страж біг до Цвітки, та вихопила золоту шпильку з брязкітливими дзвіночками, що тримала її волосся. Гостре, роздвоєне, наче язик змії, вістря прикраси направила собі в горло.

– Валлас, привези їх до мене. Інакше вже ніколи не побачиш мене живою.

Печера мерехтіла тривожно, наче свічка, покинута на підвіконні в негоду – ось-ось світло згасне. Згадалися слова зі сну «Не кричи, бо розбудиш вітер». Розбудила. Цвітка не дихала. Вмерти вона не боїться, за себе їй вже давно не страшно. Страшно за тих, що прийшли з гір. Що прийшли з її сторони гори.

– Привези їх, – карбувала кожне слово. – Привези. Їх. До. Мене.

– Добре, – його голос був спокійним, як завжди. – Не варто собі шкодити.

Цвітка скинула підборіддя:

– Дай слово.

– Моє тобі непорушне слово.

І Валлас вийшов у браму, а за ним й охоронець. Цвітка лишилась стояти сама, серед тьмяного світла печери.