По той бік тіні

Її гукав Хорос, а Цвітка пливла по полум’ю, вдихаючи гарячий вогонь, в грудях пекло і тисло. Хорос мав не лице, а голий череп з порожніми очницями, тягнув до неї крізь полум’я руку. Цвітана ж простягала свою, та все не могла дотягнутися, знову і знову тонула в огні.

А потім крізь червоне марево бачила, як і справді простягає руку в темряву. Чиїсь бліді пальці охоплюють зап'ясток та вдягають на її палець перстень. Тут таки темрява спалахує нестерпно яскравим світлом. Чується чужа, мелодійна говірка, текуча, як струмок – декілька голосів. Цвітка згадує альпів, згадує річку і їй хочеться заплакати. Вона вириває руку, підносить сяючий перстень до очей, і світ заступає сліпуче-біла пелена.

Цвітка бачила зорі чи не щоразу, як відкривала очі. Справжні зорі, що сяяли в чорнильному небі. А ще хмарку свого віддиху у морозяному повітрі. Вона лежала на возі, бо сили триматися у сідлі не мала. Те купання в крижаній річці не минулося даремне – Цвітку лихоманило. Вона не знала, скільки днів провела у хворобі, а питати у альпів не ставало сили. Її напували трунком, цього разу з нестерпно гірким присмаком, і вона знову і знову поринала у марево. Останні рази, коли Цвітка поверталася до пам’яті, військо було не на марші, стояло. Спочатку вона гадала, що просто ніч, привал. Та ні – зорі над її головою, гори обабіч не змінилися і по ранку.

Вони стояли перед вузькою ущелиною, видавалося, ніби гора розкололася надвоє, аж до основи. На фоні світлішого неба ці дві частини повставали з землі загостреними рогами. Цвітані ж у мареві видавалося, що це рогатий Нав схилився до її постелі, аби вчинити криваву розправу за її зраду. Вона лишилася живою, хоча могла двічі померти – там, на полі, тут, у воді. Вона зрадила свій рід, покинула свою землю, стала здобиччю в обозі ворога.

Тим часом військо альпів поділилося на три частини. Перша стала впритул до рогатої гори, інші відійшли убік. От-от щось мало статися. Цвітка розуміла це по тому, як нетерпляче вої задирали голови, аби глянути на сонце. Воно ледь виднілося за пеленою прозорого марева, розпеченою цяткою просвічувало хмари. Якась неприємна згадка ворухнулася в думках Цвітки, сповнила її щемкою тривогою. Що то було, той сяючий перстень? Її сон? Чи таки правда?

Не встигла Цвітана додумати думку, як хтось попереду ланки засурмив у рога, станом альпів прокотився гомін, усі дивилися вгору. Цвітка теж подивилася. Ліниве сонце якраз ховалося за чорним рогом скелі. Цвітана моргнула раз, другий, і тут сонце піднялося на полудень, виступило із-за каменю, застигло між гострими іклами ущелини, наче коштовний камінь в дивній оправі.

Десь попереду, біля підніжжя скелі, якийсь альп урочисто викрикнув пару слів. Цвітка звелася на лікоть, щоб краще роздивитися. Бачила лише спини у обладунках, білі пасма волосся. І військо рушило вперед.

З кожним кроком оленя назустріч ущелині, Цвітана відчувала дивний неспокій. Куди вони йдуть? Далі у гори? Чого ж чекали так довго, чого не ступили на стежку відразу, як зійшло сонце? Там небезпека? Засідка? Її це не лякало – вона рада була би померти. Але відчуття було інакше. Давке, тривожне, наче знайоме й колись-давно забуте. Чим ближче підвозили Цвітку до ущелини, тим більший розпач охоплював її. Вона відчувала, що це її кінець. Кінець її надії на порятунок. Надії вернутися додому. З кожним кроком назустріч Навовим рогам, що височіли над стежкою, Цвітка прощалася з собою. Сльози на щоках були нестерпно гарячими, обпікали, обпалювали її замерзлі пальці. Вервечка альпів зникала в ущелині. Та ж наповнилася темрявою, тремкою, мінивою, але геть непроглядною.

«То ось ви звідки, Навові діти», - встигла подумати Цвітка. А потім закинула голову і подивилася на сіре небо, на примарно-ослабле сонце за серпанком хмар, на чорні виступи скель. Востаннє. Бо вже за мить поринула в непроглядну пітьму.

Темрява лише здалася непроглядною, після погляду, кинутого на сонце. У Цвітки перед очей стрибали яскраві цятки, та все ж вона бачила камінні стіни, що сягали угору, губилися в пітьмі. Попереду були альпи, позаду були альпи, Цвітка бачила їхні білі голови, тьмяні полиски від смолоскипів на обладунках. І бачила, як невблаганно віддаляється від неї вхід в ущелину, залитий світлом дня, з якого вони прийшли.

За ущелиною були гори. Над ними сяяли зорі, під копитами оленів рипів сніг. Цвітка дрижала у одній спідній сорочці під тонким шерстяним плащем. Альпи ж, здавалося, холоду не відчували. Навіть пара з їх рота була ледь помітною. Тоді як Цвітка видихала білий густий туман, що кристалами осідав на її віях, плащі, волоссі.

Стали на привал. Багать було лиш декілька, не грітися, а лише аби освітлювати табір. Цвітка спробувала вилізти з воза, аби піти до вогнища, бо відчувала – до ранку не доживе. Улльхан тут-таки опинився поряд, заперечно похитав головою. Альпи не розмовляли з нею без крайньої на то потреби.

- Я замерзла, - голос Цвітки тремтів.

Їй дали хутряний плащ, напоїли теплим трунком, але до вогнища не пустили. Цвітка лежала і крадькома втирала сльози. Це були гіркі сльози зневаги до себе. І чого так боїться замерзнути, що випрошує у ворога хутра? Хіба то не був би рятунок від альпів? Найкраща помста, із доступних їй зараз. Адже її везуть із собою не через якусь примху. Вона чомусь їм важлива.

Цвітка так і заснула, зі сльозами на очах, які нічний мороз перетворив на кришталевий порох. І снила свою Килину під полуденним сонцем. Стояла серед стиглого хліба, в білій, як молоко, намітці, приклавши долоню до очей. Видивлялася Цвітку і посміхалася.

- Мамо, мамо, - кинулася до неї Цвітана. – Мене альпи вкрали!

- Тссс… - Килина приклала палець до вуст. – Не кричи. Розбудиш вітер.

- Ма… - запнулася Цвітка.

Бо сонце заступила чорна хмара, вкрила все ніччю. Гучно ляснув грім і сон обірвався.

Грім був насправді. Цвітка дивилася на цю дивну грозу серед зимових гір. Пурпурові спалахи висвітлювати чорні схили, припорошені снігом, білим, як молоко. Здавалося, крім гір не було нічого – лише небо і шпичаки скель. Ці гори були інакші. Хоч Цвітана упереше потрапила в гори лише із альпами, вона відчувала, що все тут інакше, чуже, незвичне. Навіть повітря було не таким – з металевим присмаком, тонке, як вельон, наче от-от урветься.

Вони стояли на привалі три дні, чекали, доки крізь Навову скелю не пройде усе військо. Але Цвітка тішилася з того, бо і з боку альпів скеля була така, як і на її Батьківщині – чорні роги, що впиралися у хмари. І Цвітані видавалося, наче ще не зовсім обірвалася ниточка, яка зв’язує її з домівкою.

Чим далі відходили вони від гір, тим страшніше ставало Цвітані. Альпи геть припинили говорити із нею, спілкувалися лише жестами. А як почали траплятися поселення, вона сповна відчула себе бранкою.

Її посадили у клітку і закрили від світу ряднинами. Сховали від очей, бо дорога вела по поселеннях. Цвітка чула, як зустрічають військо мешканці цих країв, чула піднесені розмови на незрозумілій мові. Відчувала запах диму і їжі, справжньої їжі, а не трунку, який для неї вже давно втратив смак. Їй цікаво було поглянути, які у альпів доми, які вони самі, їх дружини і діти, тих, хто не служить у війську князя, а живе на землі. Вона припадала оком до щілинок в рядні, але вихоплювала лиш нечіткі силуети.

Так їхати було нестерпно. Цвітці видавалося, що ведуть її на заклання, щоразу, як возик зупинявся, вона молилася богам про милосердну смерть. Але її зсаджували, аби попоїти чи погодувати, або ж спорядити до сну. І так день за днем, безкінечна мука невідомості.

Того дня йшов дощ, на дні воза зібралася невеличка калюжка. Вода погойдувалася, загрозливо підбираючись до Цвітаниних ніг. Та ж дивилася вгору, на дошкульні краплі, що падали з неба просто їй на обличчя. Вони ніби брались нізвідки, з сірої імли, якусь мить летіли долу, лишаючи у повітрі примарний слід. І Цвітці видавалося, що це тоненькі ниточки, які хтось кидає їй згори. От би схопитися за таку, піднятися вгору. Летіти по небу до гір, знайти між них два чорних шпичаки і повернутися додому. А там впасти на рідну землю і лежати, допоки тіло знов не нап’ється сили.

Бо зараз сили у неї не було. Вона зламалася, вона зловилася, як дикий кролик, у цю клітку. Десь там є сонце, але не тут. Десь там, за горами, між Навових рогів. Тут є холод, і дощ. Є запах каміння і гнилого моху, розчавленої колесами возика землі. Є нескінченне поколихування, є чужі голоси і слова, нудотний смак трунку і провалля ночі. А ще є сни, в них інколи приходить Килина, співає Цвітані:

Уже Гальочка на віз сядає,

Свеї долейки стиха питає:

– Як добра доля, ходи зо мною,

Ой як лихая, пливи з водою.

Якая то доля, Гальочці не взнати,

Чи панувати їй, а чи горювати.

Цвітана дивилася вгору, не закриваючи повік, краплі стікали по щоках, чи то вже й не дощ, а сльози? Може, то порятунок – якщо боги відберуть її розум? Якщо вже не дають смерті, то хоч так врятують від альпів?

Спочатку Цвітана подумала, що то був птах – пурхнув між краплями, зник у низьких хмарах. Та у небі над нею, затиснутому стінами її тюрми, замайорів стяг. Він звивався чорно-синім змієм, тонкий та довгий, витанцьовував у вишині, пришпилений довгою щоглою до круглої башти. Візок загуркотав по камінню, Цвітку затрясло. Вона взялася за прути, спостерігаючи, як на її насувається суцільний мур величезної фортеці.