По той бік тіні

І все ж таки біль від розколупаної очниці переборов біль в душі. Хорос виринув із забуття, скривився. Біль пронизував тіло, починаючись в оці, гостро віддавав у пальці рук. На його обличчі лежало якесь шмаття. Хорос повернув голову, обережно знімаючи просякле кров’ю рядно.

В хижі щось відбувалося. Кукша стояла біля печі та розмотувала полотно зі своєї голови. У печі палав вогонь, мінливі тіні кидалися по стінах хати. Відьма поволі скидала кільце за кільцем білого полотнища, наче змія шкіру, Хорос і Вук заворожено спостерігали за тим дійством.

Спочатку з-під полотна показалися сиві довгі пасма. А потім з голови Кукши упала остання тканина і відьма показала своє обличчя.

В поселенні Хорос сумнівався, що ті побрехеньки, що розказував Вук, були правдою. Та тільки глянувши зараз на Кукшу, він чомусь подумав, що не така вже то брехня, хоча б про звірину та вороння. Лице ніби й справді хто об’їв. У старої не було носа, вперед стирчав білуватий хрящ, що розділяв трикутне провалля на нерівні дві частини. Губ у неї теж не було. Верхньої не було зовсім, тільки нерівний білястий рубець тягнувся над блідими яснами з жовтими зубами. Нижня ж залишилася, але не вся: шмат було вирвано, губа з часом зрослася, від чого рот потягло вправо. І все обличчя було вкрите крапинками дірочок, шрамами-ямками, наче хто розкинув по обличчю Кукші просо.

А ще відьма була сліпою. Нерівна, рвана лінія колишніх повік лежала на круглих білих камінцях, що були вставлені в очниці. На них невміла рука фарбою вималювала блакитні очі з чорними зіницями. Від цього мертвого погляду мороз йшов поза шкірою.

Так само неквапливо, відьма вийняла камінчик з очниці, поклала на припічок. А у порожню очницю вставила скривавлене Хоросове око.

- Давай, - кивнула відьма до Вука.

Той підхопився, взяв велику хлібну лопату та приставив її до відьми. Кукша скочила на лопату, сіла, обійняла коліна та знову кивнула до Вука. І той всадовив її у піч, наче буханець хліба. А потім кинув лопату та затулив челюсті заслінкою.

І у ту саму мить хтось великий шарнувся об стіну хати. Настільки великий, що, видавалося, ліс йому був, наче та трава. У Хороса шкіру обсипало морозом, схотілося зіщулитися, зробитися невидимим. Навіть дихати було страшно.

А у печі вирувало полум’я, билося об пічну заслінку, пирхало іскрами у щілини. В димарі завивало, охкало і стугоніло, наче хтось великий щось протяжно проказував, дихав у нього згори, вигравав на ньому, як на сопілці.

Оце тобі і перепікання, про яке торочив Вук! Хорос чув, що інколи так перепікали хворобливих дітей, обманюючи їхню долю – вийшовши з теплої печі, вони ніби вдруге народжувалися, отримували нову вдачу. Що ж відьма? Це тобі не ледь тепла піч, в яку садовлять немовлят. Там справжній вогонь, справжня смерть.

Та відьмі, певне, смерть була за панібрата. Кукша випала з печі несподівано, наче та виплюнула її, як непережований шмат м’яса. Стара впала почорнілою грудкою на підлогу. І у ту ж мить в челюстях згасло полум’я.

- А щоб тобі! – пролунав у темряві голос відьми.

І тут таки спалахнув вогонь. Кукша кидала у піч вівсяну солому, яка горіла незвичним синім полум’ям, а потім поклала у вогонь скривавлений клунок, що приніс Вук. Вогонь на мить став теплим, з жовто-червоними відтінками, а потім ніби вицвів, став білим, як попіл.

- Зараз! – з рота відьми ще пахкав дим, а над головою вилася пара, як від гарячого горщика.

Вук швидко піднявся, вийшов у сіни, гримнувши дверима. Хорос лежав, прислухаючись до звуків з сіней. Тихе шаркання, стримана лайка Вука, собаче скавчання. А потім почув, як відчинилася сінешні двері на вулицю. І йому похололо всередині. Він знав, нутром відчував, що зараз там, за стінами хижки, ходить щось таке…сіни мають бути зачиненими. Знову стукнули двері, прогримів засув. Хоросу здалося, що він почув, як з полегшенням видихнув Вук.

Усей цей час Кукша шибала у піч все, до чого дотягувалися руки – солому, полотно, що носила на голові, їжу з горщика, принесений ними хліб. Щойно паливо потрапляло у піч, вогонь оживав, ставав звичним, та потім знову блякнув, переливався зелено-синіми барвами, як крига.

‒ А щоб тобі, зайшлий… ‒ Кукша говорила у його бік. ‒ Щоб тобі… не сподобався ти Наву, ‒ відьма вдихала дим від слабкого вогню, що тріпотів жовтими пелюстками. ‒ Вам треба геть йти… поки мій відповідач ще на пса полює, маєте піти звідси.

Хорос поволі зліз зі столу, почав одягатися. Вук же вилаявся:

‒ Суча ти відьмо! Ніч же…

‒ Йдіть, сказала. Поки відпускаю, йдіть собі, ‒ процідила Кукша.

‒ А мені що скажеш? – озвався Хорос.

‒ Скажу, що жива вона. І що місце її там, в горах. І як ти туди підеш, то вже назад не вернеш.

‒ Не страшно, ‒ Хорос підперезався. ‒ Кажи, як до альпів втрапити.

Кукша зло блиснула на нього камінним оком.

Поки вона говорила, Хорос вдягнувся. Вук нервував, було помітно, як він раз по раз вдивляється в темне віконце під стелею. В хаті ставало все темніше, жар покрився попелом, майже не давав світла.

Вук повернувся до дверей, кивнув Хоросу:

‒ Пішли, чим швидше, тим краще, ‒ і вийшов у сіни.

Хорос взявся за ручку дверей, як Кукша прошамкала зі своїм скрипучим сміхом:

‒ Тобі-то чого боятися, пес.

Хорос не міг йти швидко, біль білими спалахами віддавав у око, голова налилася свинцевою важкістю, навіть дихати було боляче. Від того жахливого болю притупилися всі чуття, Хорос навіть страху не відчував. Хоча мав би. Бо тільки вони вийшли за коло відьминого двору, на них ніби впала ніч, непроглядною, суцільною стіною. Ця темрява була якоюсь дивною – Хорос не бачив довкола нічого, ні дерев, ні неба, ні землі. Але чомусь бачив бліде обличчя Вука, його зосереджено зведені брови, стиснуті губи. Вук йшов швидко, не зважаючи на слабкість Хороса, просто підштовхував того вперед. Здавалося, ще трохи і Вук не втримається, кине тут його і просто помчить вперед, у непроглядну темінь.

Хорос не знав, скільки часу вони вже так йшли, блукали серед темряви, натикаючись на шершаві стовбури дерев. Вук взяв його під лікоть, тягнув за собою, не дозволяв обходити стовбур з іншого боку.

- За мною…за мною йди…по одній стороні, бо розминемось… - навіть не шептав, шипів хлопець.

Але і це шипіння було занадто голосним для червоного лісу. Враз його підхоплювала багряна темрява, примножувала і повторювала, повторювала, повторювала…шипіла…здавалося, що вони продираються крізь змій, що клубком звиваються під ногами.

Кроки почули тоді, як темрява вже порідшала. Йти стало легше, ніби й справді розвиднилось. Вже можна було розрізнити обриси покручених стовбурів, вони ніби пливли у кривавому густому тумані, виринали поперед тебе, нізвідки, а потім щезали за спиною, неначе перед ними змикалися хвилі багряної ріки. Хорос вже не знав, чи він це бачить насправді, чи це тільки його марення. Хотілося спати, просто впасти і лежати, закрити очі…чи око? Як правильно тепер?

Кроки були дивні. Він прислухався, не міг розпізнати ходу. А потім, позад них, у підсвіченому примарним світлом кривавім мареві, вони побачили темний силует коня. Він йшов дивно, намагався пуститися риссю, та припадав на ноги. У повітрі запахло кров’ю.

Зреагував Вук, відкинув від себе Хороса, хоча до того так переймався, аби навіть по різні боки стовбура не опинитися. І в той же час кінь, ставши дибки, вдарив землю між ними копитами. Хорос лежав на землі, вона була напрочуд тепла, неначе шкіра. Кінь знову здійняв у повітря передні ноги і вдарив землю, лише за півметра від Хоросової голови. На нього полетіли бризки, холодні й липкі, тягуча, загусла кров. Кінь був мертвий. Ось уже декілька годин, як мертвий. І повністю оббілований. Його бугристі м’язи волого вилискували. Ще Хорос бачив виступи ребер, білуваті жили і великі конячі зуби. Вони ляскали прямо над його головою. Їх кінь, якого вони привели відьмі, якому Вук випустив нутрощі, з якого зняв шкіру, наздогнав їх. Хорос не міг повірити у те, що зараз бачив. Він дивився на цей моторошний силует, сподіваючись, що це йому лише ввижається, що це його хворобливе марення. Він лежав недвижимо на цій гарячій, як плоть, землі червоного лісу, дивився у провалля очей коня-примари. Страху не було. Як і не було сил ворухнутися, відповзти подалі від смертоносних копит, що рили землю поряд з його головою.

А потім сталося щось ще дивніше. Вук простогнав, потім, ніби вдавившись тим стогоном, впав навколішки, широко розкрив рота, неначе хотів зблювати. Хорос зробив зусилля, повернув лице до хлопця. Невже ліс таки добрався до нього? А він так не хотів сюди йти…

Спина Вука ніби переломилася навпіл, хребет став гострим кутом, а потім раптово хлопця рвонуло, ніби викрутило, рот розійшовся майже до самої потилиці. Хорос добре бачив хижий оскал, вже не людський, більше схожий до ведмежого. А потім те, що до цього було Вуком, плигнуло коневі на спину.

Вони боролися на смерть. Не було якихось розмашистих рухів, різких випадів, але це була смертельна сутичка. Вук тримав коня за горло, висів на ньому збоку, вп’явшись довгими пальцями-пазурами у живіт. Мертвий кінь намагався його скинути, стрясти, та тільки робив рух, як Вук ще глибше вгризався в його горло. Тільки вже відчуваючи, що сутичка програна, кінь почав гарцювати, підкидаючи задні ноги, крутитися на місці. Хорос відчував його скажений жах, він вмирав, та він страшенно не хотів вмирати. Щось у цьому було, щось таке невимовне і невловиме, що Хорос відчув жаль до цієї приреченої істоти. Ні, не до коня – кінь вже давно мертвий. До того, хто зайняв його тіло, хто цим вистигаючим оббілованим трупом бажав продовжити власне існування.

Вук переміг. Кінь хитнувся, хрипнув і впав на коліна. Звівся, непевно, широко розставляючи ноги. Та істота, що була Вуком, чекала, застигла, не відпускала свою здобич. І кінь, високо скинувши лискучу безвуху голову, впав, поволі завалився на бік. А переможець цієї битви став на ноги, обтрусився, немов величезний пес і поставив лапу на тушу. А потім схилився і почав поволі, смакуючи, об’їдати конячу голову.

Хорос дивився на те, як ця дивна тварина, що ще недавно була людиною, пожирає мертву плоть, трощить кістки кутніми зубами, ніби пес, ледь схиливши голову набік. Червоний ліс був безжальний. Його темрява відступила, даючи змогу Хоросові насолодитися кожною деталлю цієї картини – як істота зі спотвореним людським тілом, безвухою і безволосою ведмежою головою пожирає череп мертвого коня.

Коли Хорос прийшов до тями, Вук був тут, привалився до дерева і сидів з закритими очима. Поряд лежала безформна гора плоті і кісток. Вже був день, червоний колір лісу розбавили фарби сухої пожухлої трави. Хорос поволі звівся, сів, поклавши лікті собі на коліна. На половину голови розповзався, пульсував біль, віддаючи у шию, у руку. Вук відкрив очі.

- Ну що? Живі? – несміло всміхнувся.

Хорос лише кивнув.

- Що це було, вночі?

Вук перевів погляд на рештки коня.

- Це був кінь. Одержимий чимось, - втомлено зітхнув. – Добре, що то був не Нав. Я би Нава не здолав. А це так, якась зайда, їх багато в лісі.

- То це було? Було насправді? – Хорос проковтнув слину. Від згадки про те, як Вук трощив кістки і пожирав мертву плоть, нудота підкотила до горла. – Не примарилося мені?

- Ні, не примарилося, - Вук опустив очі, певне, він помітив відразу на обличчі Хороса.

- То що це? – сухо спитав Хорос. Йому стало трохи соромно за те, що образив хлопця. А той, як не як, врятував йому життя.

- Це ти песиглавця бачив, - буденно сказав Вук. – Я – песиглавець. Чув? – звів на Хороса обережний погляд.

- Ні, не чув.

Вук всміхнувся.

- Чув же, як відьма мене псом звала? Оце тому. Кажуть, у її відьомських ритуалах частини тіла отаких, як я, дуже спідручні. Кращі, аніж людські.

- То ти що, не людина? – обережно перепитав Хорос.

Вук розсміявся.

- А ти що, очам своїм вже не віриш?

- Оку, - виправив його Хорос.

- Ага, оку, - кивнув Вук.

І вони розсміялися вже вдвох. Реготали і спинитися не могли, реготали, порушуючи ритуальну тишу червоного лісу. Вже було байдуже.

- То древній рід, - розказував Вук, вже як вони поволі брели назад, до селища. Хорос йшов позад нього, дивився на його спину і слухав. – Кажуть, що песиглавці жили ще до людей. Що Всемир-бог людей їм дав у поміч. Та люди не хотіли із тим миритися, і перемогли песиглавців. І стали панувати на землі, - Вук знизав плечима. – Та, як на мене, винищили, бо боялися. Я ще малий був, але пам’ятаю, як зводили чоловіків, яких підозрювали у тому, що вони песиглавці, на майдан. В ланцюги заковували, а потім знущалися, аби змусити перекинутись. Хтось і справді перекидувався. А хтось і ні – бо не міг, бо ніяким песиглавцем і близько не був, - зітхнув. – Це вже як нас майже не стало, то почали оті побрехеньки вигадувати, про те, що ми, як місяць уповні, перекидаємося на звіра. І що шерстю обростаємо. Брехня то все. Песиглавець перекинеться тільки тоді, як його життю щось загрожує. От і все. Але що то є за злочин, боронити себе? – замовчав. Якийсь час йшли у тиші. – Не лишилося нас майже. Я тільки одного ще песиглавця знаю. Сестра моя менша, ти її бачив. Може, вже й немає більше нікого, лише ми. Вистежили усіх і вбили. Песиглавець – то легка здобич, з нашою особливістю не затаїшся.

Хорос нічого йому не відповів. Йшов, обережно ступаючи у сліди цього хлопця, вдивляючись йому в потилицю. Невже це так? Невже це правда? Отак, за ніщо, винищити? Вбивати лише зі страху? І сам розумів, що це так сильно схоже на правду, що тією самою правдою і є. Ницою правдою, з якою нічого уже не вдієш.