Елегія втомленому Дунаю

Ти стинаєш десятки кордонів,

Ти впиваєшся палко дощем,

У сухого корита в полоні,

Розливаєшся срібним плащем.

О поважний, відвічний Дунаю,

Ти від спраги стягнув рукава,

І скелети, укриті безжально,

Не сховаєш у мороці дна.

О, утомлений, літній Дунаю,

Ти у мене в ногах засинаєш,

У зітханнях в’юнких берегів.

І, відкривши соромливі дельти,

Ти благаєш клепсидру завмерти.

Тільки й мариш про сльози снігів.