Більше, ніж друг

Маленька, розумна, чорна, граційна,

Скоріше, врівноважена, ніж емоційна.

Любить свою мишку, ну, і трохи мене,

Схожа на француженку з ім’ям Рене.

Але її звуть Тіна, і вона не проти,

Іноді вона сідає на ліжку навпроти,

Обожнює ковдру, де червоні маки,

І ми мружимось, це наші таємні знаки.

Потім з нею треба трохи погратись,

Потім прийде час зручно влягатись,

На мене, звичайно, я краще, ніж квіти.

Вона дрімає, мені залишається тільки радіти.

Чухати за вушком, гладити спинку,

Не зупиняючись ні на хвилинку.

Так минають дні, тижні, місяці, роки,

Ми дорослішаємо, на жаль, а не навпаки.

А потім настає та безжальна мить,

Що навіки нас із нею розлучить,

І я вже ніколи не буду колишнім

Без зелених очей і носика, що тихо дише,

Сопе на моїх грудях, даруючи тепло.

Було тепло і зникло, назавжди пішло.

Сподіваюсь, почуєш, я б спитати хотів.

Навіщо ти залишила мене мружитись на самоті?