Колодязь часу

Простір згортається в нитку сувору,

Гусне час срібною ртуттю на склі.

Ми не здіймаємо голови вгору —

Коренем вгризлися в скиби землі.

Пам'ять, мов сито для білого шуму,

З часом холоне й твердіє, мов лід:

Хтось випікає із відчаю думу,

Хтось замуровує в щілинах світ.

Іскра не падає зверху, мов зорі —

Переплавляється в надрах душі.

І у рутині та у непокорі

Губимо, згодом знаходим ключі.

Оремо морок і сіємо тишу,

Тихим зерном, що зросло серед бід.

Хтось нашу сповідь у небі колише

Як незатертий сузір’ями слід.

09 вересня 2026 р.