Ампутація

Звича́йно!

Кривля́ння і самообма́н!

Пам’ятаю:

шановне панство

«Вітаю» – сказало:

«Ви – графоман.

Підтвердіть своє графоманство!»

Що ж,

я підтвердив.

Підтверджую знов.

Терплячості ти́м милосе́рдним,

що читають, допо́ки очима йде кров,

допо́ки ну́дьга не затве́рдне!

Це висна́жує сотнями мряк і спек.

Митце́ві фідбе́к –

недоста́тньо хлібний.

Як коме́та,

що мріє в мільйонний парсе́к,

прикида́єш

щоми́ті

ні́би:

«Жити, щоб писати –

писати, щоб жити», –

це життя́ при розби́тім кори́ті!

Сплу́тались адреса́нти та адресати,

для ти́х, хто не був од відгуків ситим,

байду́же: мусо́ни або паса́ти,

від вірші́в-океанів – ні́ц не лиши́ться.

Хоті́лося б грати ласкаво і чисто,

в манері такій популярній та звичній,

де рими і сенси вузькі й безли́ці,

де обачно ідеш по нитці,

сила́бо-тоні́чній,

тремтли́вим еквілібри́стом.

Але не судилося –

й біс із ним!

Ось-о́сь…

над недо́палком в банці

розві́ється дим

і здіймуся я́

жовтосо́нячним протубера́нцем!

Святи́м прикида́ється ча́су пли́н,

розхри́станий в ни́ви і чорнобри́вці,

що йму́ть за собо́ю рядкі́в толо́ку!

Їх обри́си та́нуть!

– коли́

на сіткі́вці

розпе́ченого бо́лем ву́лиць о́ка

пала́є нові́тній обра́з.

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Наді́я не кві́тне!

– і́ поготі́в…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

У ца́рстві п’яни́ць і пивни́х животі́в…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

У серця́х,

що розхи́тують пе́рвісне не́бо…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

У ти́х, хто відокре́мив себе́ від се́бе…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

У ти́х,

що марять Ґу́чі та Луї Віто́нами…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Від ти́х,

хто де́ржить Все́світ чорними коло́нами…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Для ти́х –

для ко́го

боло́то знань – не но́во!

для ти́х, кого́ да́вить…

Для ти́х, кого́

кри́вдить і карта́є

лякли́ве,

бі́дне,

переко́шене судо́мою, сло́во…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Неви́нний та мло́сний,

як молюск із ра́ковини,

на сте́жки госпо́дні

безсо́ромно ви́ліз.

Ка́ра –

суво́ра і одноголо́сна,

видатна́ і зна́кова –

паді́ння!

– у декольте́ безо́дні

глибо́кий ви́різ.

Особли́во під ве́чір

фанта́зії нема́.

Гори́ть горизо́нту багря́ний безу́мець.

гори́ть і безсо́вісно проклина́

пеке́льним вогне́м

колотне́чу ву́лиць.

Це крива́вим доще́м пролило́сь на за́ході

у но́тах старе́чих вросло́сь у віні́л,

але у цензу́рній мовча́нці,

здає́ться,

пройшло́ мимо ка́си,

непомі́тно і нена́висно.

тим часом…

На пі́вночі, пі́вдні і схо́ді,

де від м’я́са

розі́драних ви́бухом ті́л

ляпоти́ть клаптя́ми по поса́дці

найі́стинніша з і́стин…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

холо́дна й крихка́,

наче з льо́ду ви́січена…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

спада́є на зе́млю свинце́вими ти́сячами

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

неважли́во чи ле́вовий,

впра́вний у бі́йні…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

для се́бе – сторо́нній та і́нвазі́йний…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

сторо́нній в думка́х

і думка́ми ви́чавлений...

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

свідо́мий про страх,

хитрому́дрий і ви́кручений…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Так і є́!

перетра́влюєш спо́минів рі́й

пу́стощами за́гадок

– па́фосними фра́зами

не со́бі зага́даний!

І хоч ззо́вні сві́нговий,

Блю́зовий і джа́зовий –

це все бридня!

– бо всере́дині

вогкій, сирій,

де зростає пліснява судного дня…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Буденне виводить із рівноваги.

Жах замучених бронежилетом кісток

кричить до хрусту

– соромлюся!

– наче потребую безмозкої відваги

висловити намір твердий і впертий

намір, що затято іде по п’ятах.

…придивіться,

порахуйте і прислухайтесь…

До Вашої уваги:

– (…..сто сорок третій)

– (………...сто сорок четвертий

– (……..........…….….…сто сорок п’ятий)

– сто сорок шостий рядок безглуздя!

Такий,

позаяк,

у смерті порядок

– різкий, невблаганний жарт!

А могло бути так:

гудів би в етері,

поки ще не сивий,

поки ще не пізно звучати красиво,

розплився б у хвилі

наївній і щирій,

згорнув би в сувій

міщанських мізерій

весь артистичний гарт!

Подібна розв’язка сучасна завше.

Часто ввижається ніби не жив,

ніби постійно знедолений,

пропащий,

дивишся у сітку змарнілих вій

реклами «BETON» і «VBET»,

а місто лежить,

розвантаживши стомлений,

свій,

залізобетонний хребет.

Реальність – хитка і падлюча річ,

товктися із нею віч-на-віч

самотнім,

супро́ти сторіч,

супро́ти ідей,

супро́ти людей,

що гниють обабіч

доріг історії

– та ще гидота!

Зводив у му́ці невтомній німб,

вивів рівняння

космічної

фантасмагорії

– і хоч би що!

зжурився,

занімів,

зневірився здолати

душі нудоту,

ув’язнений навічно,

засівший у го́рі,

хочу,

щоб хтось засвідчив,

що вже – небіжчик…

Аж ось!

спасіння не гірш,

тріумфу вісником,

виривається із рота,

пускає у темінь бісики

позачерговий

спокусливий вірш:

ніч злизала з неба зорі

і хмари їй на язик налипли

крик

– винниче́нківський лепрозорій

сяє і шкіриться

ночі розкішниця

дощ накрапає

густий і сиплий

крик

– а відрази немає.

крик!

– не сприймаю відмови!

крик!!

(гучніше, не ховаючи обра́зи)

– ні, не стулюся!

крик!

– і хтось із неба,

Сонця гарячіший,

схожий на Ісуса,

грімом у зливу промовив…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

диявольське, божественне,

багатожильне…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

проникливе, тваринне,

людське, множинне…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

неціловане, вискиглене,

вирване, точиться…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

принаджуєш, вабиш, порочиш

– хочеться…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

у нутрощах

– шабаш

ногами босими…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

безмежність, бездоння,

пустка

космосу…

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Несуттєвий підхід:

якісний, болісний, кількісний

– марно!

клянчиш хоч дрібку близькості

– зась!

сміються свідки!

– меншовартість примарна,

звідки ти

і кому здалась?!

І різниці нема,

чи гроза гризеться,

чи насупився день,

чи яснів, як скельце,

чи відлюдником ліг, чи любові діжка

– крижанієш

у зморшках пустого ліжка.

Усе несмачне,

бажання давиться

матом блідих кольорів пастелі,

розум вдаряє блискавкою:

тіло дуріє,

а Всесвіт бавиться,

вилискує

стогонами спалахів на стелі.

Так, і чуєш, і бачиш,

божевільний,

шепочеш

у скло,

що тремтить очманілим криком…

Пішло! Пішло! Пішло!

РВА́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́А́НЬ!

Більше ні літери,

більше ні ноти

хору безротих, палітрі ніжних,

мінливий усо́те:

далекий – ближній,

кіптявий – сніжний,

неабияк бентежить

цей хворий перебіжчик,

цей нескінченний нежить

оркестру грубих, вульгарних, брудних,

що заграли в уяві збільшеній.

Більше – ні.