слово

Якоїсь днини в кінці літа,

Блукала лісом, в думи оповита.

Замріяна, зі стежки я зійшла

Й озерце дивне в хащі віднайшла.

Маленьке й кругле, наче те люстерко,

У квіти вбрані в нього береги.

Вода спокійна — підійшла близенько,

Так тихо стало, що аж дико навкруги.

Поверхні гладь дивилась мені в очі,

Щось гіпнотичне крилося в воді.

Я руку простягла — і легкий дотик

Сполохав тишу брижами тоді.

Прозорі води вихром закрутило,

Знявсь дикий вітер, день неначе згас.

Тривоги відчуттям мене зціпило,

Почувся з вод озерних тихий глас.

«Навіщо води ти мої збудила?

Чого чекала? З чим до мене йшла?

Чию ти душу поглядом згубила?

З яким проханням ти мене знайшла?»

«Велична пані, вод цих господине,

Прости, що я розгнівала в цей час.

Я випадково збилась зі стежини

І нехотя сполохала я Вас».

«Та все ж і я не маю більш спокою,

Думки твої мою тут тишу рвуть.

Я бачу тугу, змішану з журбою,

Хоч горда ти, та в серці твоїм — лють.

Тебе мій ліс привів невипадково,

Відчув він твій глибокий, скритий біль.

Промов до мене те єдине слово,

Яке ятрить твій старовинний рід.

Скажи його — і щезне з цього світу

Те зло, що в друзки рве твій рідний дім.

Своїм закляттям дам я їм пристріту,

Щоб зникло лихо на десятки літ!»

Завмерло все, і вітер вщух раптово,

Лиш серце гучно билося в мені.

Я знаю це одне, спасенне слово...

А ти яке би вимовив собі?