3. Незнайомець
Минулого року до їхньої Грушівки навідався дивний відвідувач. Він розповів голові сільради, що шукає родичів, бо їздив надовго на заробітки, а ті після пожежі в селі переїхали в інше та повідомили йому листом нову адресу. Проте лист загубився, тож тепер чолов’яга їздив по всім селам з назвою Грушівка, бо це все, про що він дізнався від колишніх сусідів. А Грушівок лише в декількох районах було три. Панас Миронович, місцевий голова сільради, нічим зарадити не зміг, змушуючи Одарку передивитися всі записи новоприбулих односельчан, та на ночівлю спровадив чоловіка до неї, підморгуючи:
– Веди, Одарко Семенівно, гостя до себе, бач – час пізній, а йому треба десь переночувати. Та почастуй з дороги на славу.
– А в мене хіба готель серед двору стоїть? – жінка грізно звела брови, прискіпливо оглядаючи чужинця.
– Та ви не переймайтеся, то вона для порядку така сувора, – запевнив Панас Миронович відвідувача та й пішов неспішно додому.
Одарка розгублено спостерігала, як той попрямував із двору сільради, і невпевнено промовила:
– Я гостей не чекала, тож вибачайте – пирогів вдома нема.
– Мені аби переночувати, я вас не обтяжуватиму – озвався чоловік. – А зранку далі поїду.
– Співчуваю вашим обставинам, не доведи Господи отак неприкаяним серед людей ходити…
Повела Одарка новоприбульця додому, та якось ніяково перед ним стало, що кілька дощок на хвіртці ледь трималися, а серед двору лежали двора, які не знайшла часу до дровника перенести.
– Мене Максимом звати, – трохи наче з провиною промовив чоловік, озираючись у дворі та відчуваючи, що йому тут не раді. – Я це… ви б мені інструмент дали…
– Та в мене там у сінях на полиці лежить. Ходімо, покажу, – з полегшенням промовила господиня, бо не хотілося вести зайві розмови.
Максим того вечора полагодив все, що побачив у дворі – і двері в сарай, і полиці в ньому. Переніс дрова у дровник, знайшов біля сараю штахетини для огорожі курника, заходився їх прилагоджувати. Одарка тим часом наварила картоплі, набрала городини, нарізала хліба, шинки, сала, незважаючи на піст, і чекала чоловіка в хату. Чекати довелося довго, тож вийшла погукати і знайшла аж біля ставка.
Чоловік сидів на старій колоді та замріяно дивився поперед себе. На горизонті стануло сонце, залишивши по собі багряну заграву. Ставок парував після спекотного дня, у траві виспівували цвіркуни, наче незліченною кількістю мізерних скрипок диригував хтось геніальний і невидимий, і від тієї музики так добре було на душі, наче в дитинстві. До цвіркунів долучився хор ропух, їхнє кумкання та квакання відлунням пливло до протилежного берега, а там наче до самого горизонту, проводжаючи до ранку небесне світило.
– Ви чого тут? Може, скупатися надумали, то я принесу рушника, – приязно промовила Одарка.
– Добре тут у вас, тиша та спокій, – озвався той стиха і раптом заспівав.
Жінка стояла і слухала, заледве дихаючи, такого багатого баритону їй чути ще не доводилося. Дорогою до Одарчиного обійстя Максим розповів, що об’їхав вже три села, але нікого з рідних поки не знайшов. Проте не втрачає віри, бо одному бути зле. Повідав і про те, що поки був на заробітках аж біля Румунії, то припав до душі одній молодиці, яка вже три роки як вдова. Жінка пропонувала йому зостатися, але надто сумував за своїм краєм. А тепер самотність так розриває душу, що не знає куди подітися. Одарка, слухаючи те все, ковтнула сльозу, бо й самій було самотньо, проте підбадьорила прибульця як зуміла.
А на ранок гість щез, наче й не було. Одарка з острахом перевірила, чи не зникло щось у хаті, проте все було на місці. Лише на душі стало якось надто порожньо…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!