5. Зустріч
Одарка повернулася у Грушівку і насамперед відвела коня з возом до Паламарчуків, де батько сімейства не втримався, щоб не пожартувати над жінкою:
– А що, Одарко, вторгувала собі, може, чоловіка на ярмарку?
– Цить, Кирило, не мели дурниць, краще подякуй за спродану городину сусідці, – озвалася його дружина і, проводжаючи на ганок, якось винувато промовила до Одарки: – Не зважай на нього, сама знаєш – не від лихої вдачі каже, а жаліючи.
– А чого мене жаліти? Хіба я каліка чи нетямуща? Все в мене добре, Килино.
Одарка вийшла з сусідового двору і відчула як підкосилися ноги, то, певно, від втоми, подумалося. Змореним порухом відчинила свою хвіртку і перелякано відсахнулася. На лавці під вишнею сидів Максим і лагідно усміхався:
– Чого ж ви, Одарко Степанівно, так перелякалися, наче привида побачили?
Жінка дивилася на нього несміло, а щоками струменіли зрадливі сльози. Максим неквапливо підійшов і так само несміло обійняв Одарку:
– Зморилася, певно, я тебе пів дня чекаю, проте ще довше чекати, доки побачимося, мені вже несила, тож, сподіваюся, не проженеш?
Господиня випустила з рук корзини і собі обійняла міцну чоловічу статуру:
– Цього разу вже не відпущу. Завтра Яблучний спас, тож треба назбирати фруктів, допоможеш?
Проте вони ще довго стояли посеред двору, обійнявшись. І в їхньому мовчазному діалозі кожен почув більше, ніж сподівався.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!