Дводушник

♪

Звивиста стежка в темному нічному лісі вела молодика крізь сосни. Ті зачіпали тіло, вдавалися до жалюгідних спроб відвернути нещасного. Вони просили, благали і кричали: «Поверни геть!» Однак той не здавався: рушав далі в пітьму.

— Д-дд… — пробурмотів.

Хоч хода була повільною, серце однаково барабанило в груди. І на це той не зважав, адже звик. Так, завжди було й буде.

Через мереживо сосен за ним уважно споглядав мрець. Зачудовано насолоджувався тим, як хитко переставлялися ноги жертви в шкіряних постолах. Ближче й ближче до пітьми. Ніздрі мерця розширилися, щойно до них долетів знайомий… приємний запах жита, дурман конопель та вишневого цвіту солод. Він різнився від тутешніх запахів: смороду нічної хвої, холоду вогкого від роси каменю й нещасних гнилих ягід журавлини. І це збурювало дух.

— Хах-хах-хах, — хижак важко задихав.

Казали молодику люди, щоночі ліс перетворювався на лігво потойбічних істот. Але не слухався тих слів молодий, пішов у дикі хащі. Шкіра його зайнялася сиротами, він обійняв себе за плечі, коли крижаний подих зірвався з чужих вуст на гілля непомітним інеєм.

— Д-дд?.. — знову промовив у пітьму.

— Хах-хах-хах, — цього ніхто не почув, істоти ніхто не побачив. Жага крові прокинулася вмить! Чорнота зіниць заполонила очі. Як же нестерпно мерцю хотілося наблизитися, припасти губами до блідої шкіри, проникнути іклами в жадане людське тіло. — Гр-р, — але щось зупиняло.

Хлопець тим часом прямував у лише йому відомому напрямку. Сорочка його була геть розхристана: два шнури розв’язалися й демонстрували груди, відкладний комірець недбало закотився всередину. Від вітру хіба-що рятувала катанка з жовтою, як і в сорочки, вишивкою, але й ту не застебнув. Чи прагнув він умерти від холоду швидше, ніж від руки мерця?

На знак люті гострі й довгі нігті хижака розсікли кору ближньої сосни.

— Децко? — і розвернувся. — Це ти?!

Два серця всередині мерця закалатали. Одне казало летіти до своєї жертви, поки інше стримувало раптові приступи. Слухав Децко слова одного, але тіло підкорялося вмовлянням іншого.

— Гм, — під сяйвом місяця хлопець глузливо гмикнув і заусміхався.

Зуби мерця жалібно занили. Вони застогнали, бажаючи крові, яка даленіла на очах. Ремена жертви легко лягли б у сильні руки. Такі кволі, такі слабкі.

— Ах! — молодик носком вдарився об камінь. — Ну ти й лантух, — сперся на коліна, переводячи подих, а тоді полегшено зробив наступний крок — і полетів на землю.

— Тц!

Зірвався порив вітру! Ненадовго, адже відразу вщух, коли тіло молодика завмерло в невагомості, недалеко від землі. Дец допоміг йому… Холодні руки стиснули плечі, впилися кігтями в одежу.

— Бажа́не…

Хлопець гучно вдихнув, сміючись, і розплющив очі:

— Ти тут.

— Бажане.

У відповідь знову сміх.

— Бажане! — він підняв жертву на ноги одним рухом. — Негіднику! — і притиснув до себе.

— Ха-хах! Мій Децко, — холодний подих хлопця змусив навіть мерця наїжачитися, — ти, зрештою, виліз із хащі.

«Невже все настільки жахливо?» — промайнуло в думках. Уголос же він вів далі: — Так, я тут.

Дец глибоко вдихнув, втягуючи знайомий запах. Такий сильний той був, що заповнив легені тугою. Язик миттю оросила власна гидка кров від маленького укусу, аби затьмарити солодкаве бажання вбити кволого. Але надовго жагу ніщо не було спроможне зупинити.

Густі сосни залишилися позаду. Вони розступилися на два береги, пропускаючи річку поміж себе, як княгиню. Двоє — людина і мрець — ішли вздовж неї. Їхнє відображення відбивалося на поверхні. Вода запам’ятовувала те, що більше не побачить світ. Вона мала силу, волю та правду, якою Децик, безперечно, хотів скористатися. Тільки сьогодні й зараз.

— Бажане, я велів не приходити… Чому ти не коришся та чиниш по-своєму?

Той цідив слова крізь зуби, доки стримував лють у своєму кулаці, з якого поволі стікала крапля за краплею чорна кров.

— Децко, навідую, бож хочу… бож сумую… бож… — не договорив Бажан, адже почав задихатися, хоч і йшли вони повільно. — Ти сам відаєш, чому приходжу.

— Нещасний, не будь таким! Не забувай, хто ти.

Вітер, чи то страх, змусили Бажана затремтіти.

— … подбай про матір, братів та сестер. У тебе поле, худоба. Ти не можеш відцуратися від них! — і притиснув він ближче хворого, притримуючи дорогою до села. Подумки вів далі: «Тебе вітер зносить», — йому було так гидко від цієї думки, що брови зійшлися в болісному спазмі.

— Хто мовив, що не можу? Від села веде дорога до інших сіл, міст й озер та річок! Чому б не угледіти їх самому?

— Ти сам відаєш, чому ні.

У такі моменти Децик поривався роздерти власну нечисту сутність. Відправитися до іншої нави, у пекло чи кудись, де місце таким як він. Позбавити страждань Бажана, а й разом і себе. Однак він не міг… він був боягузом.

Молодик задивився на задуманого коханого. Зупинився, поправляючи розтріпане й заплутане волосся, і потім:

— Але я помру однаково, чи ні? Усі помирають. Хтось рано, а хтось пізно.

— Хтось узагалі не помирає.

— Тож навіщо чигати кінця вдома? — хлопець впився зубами в посохлі губи. — Можна ж стріти смерть десь далеко. От у красивому полі маків!

— Припини, — пучками упир торкнувся роздертих губ. — Тебе втомили бідняки. Але я тямлю й те, що люди не кинуть вас напризволяще. Не все так кепсько.

Бажан поклав свою долоню на щоку чорнявця. Їм обом було відомо, що ця втіха примарна й швидкоплинна. За цим лісом панувала реальність, від якої неможливо позбутися.

— Якщо і є ті, хто посміє обмовляти за спинами, то я прийду…

— … і що ж ти вдієш? — одними губами промовив Бажан.

— … і виссу з них життя.

— Аха, гадається мені, що тоді пересуди про упиря, який ділить ліжко із чоловіками та ссе в них дещо, виправдаються.

— Ні, цих я…

Хлопець не дав йому завершити, припавши вустами до його. Він так відчайдушно впився в чужі губи, немов поцілунок Децика був єдиним порятунком. Так палко то кусав, то проникав язиком, то звивався перед мерцем, що втратив силу й обм’як. Тіло осіло.

— Ну-ну, не гарячкуй, — мрець підхопив, обійняв.

Так гучно серце Бажана билося, що відгукувалося ехом у думках Децика. Жадібний поцілунок не припинився, але віжки контролю тепер узяв мрець. Язиком провів по шиї, де за комірцем сорочки ховався слід від укусу. Його слід. Спогади про той час збуджували не гірше за цю близькість, током пронизували тіло. Дец став наполегливішим, а коли ікла ледь знову не проникли в шкіру різко припинив.

— Стривай-стривай! — хлопець швидше відштовхнув його. — Сьогодні я тільки перестрітися з тобою бажав. Ми не можемо, — мокра вуаль застигла на очах, виблискуючи під місяцем, — я не…

— Гаразд.

Після короткої відповіді Бажан підняв очі на Децика. Мрець стояв перед ним, ніяк не змінившись з часу їхньої першої зустрічі. Він був досі холодним як зовні, так усередині. Чорні очі, у яких не прочитати душу, порожньо дивилися на світ. Вишита свитка, порцеляново-бліда шкіра і воронове густе волосся промовляли про аристократичність, вищість і… недосяжність.

Чомусь і Бажанів погляд також був далекий, немов він перебував геть в іншому світі.

— Ти маєш рацію.

— Про шо?

— Про довги. Мама… господарка чекають. Сестра приїде на свята, — Бажан розправив плечі наскільки міг, стиснув руку Децика щосили. — Ще побачимося.

— Так.

— Мгм.

Хлопець обійняв себе, розвернувся спиною до коханого й витер рукавом сльозу, що таки зірвалася на щоку. Мрець оповив руками Бажана зі спини. Відчув під ними легке тремтіння. Поправив відкладний комірець, навпомацки зав’язав шнури сорочки і відпустив:

— Іди.

— Так, бо ще зляжу.

І він зірвався з місця, тікаючи в село. Децик не дивився вслід, а повільно розглядав руки, у яких тліло слабке Бажанове тепло. Вірив, що був годен побачити доказ їхньої останньої близькості на долонях.

— Сходи до знахарки! — закричав той услід, але навколо було порожньо. — Нехай допоможе з недугом! А якщо спробує не допомогти…

Дец звернувся в порожнечу. У ту тишу, яка могла би його почути. Райдужку переповнила чорнота, що передавала послання. Знахарка чула ліс, тож і цю погрозу мала почути.

Далі з місця розлуки пішов упир. Так їхні дороги розійшлися. Хтось вірив, що навічно, та доля ще звести їх задумала… і не один раз.

Ніч для нечисті не закінчувалася, доки не проспівали перші півні. Проте Дец відчайдушно благав про її швидкий кінець. Його неупокоєна душа терзала тіло, поки воно мандрувало між трьома соснами. Тільки такі виняткові виродки як він могли водночас страждати від страшного голоду, що пронизував живіт кілком, і нестерпної нудоти, яка паморочила голову в дикому танку.

— Ти знаєш, що тобі допоможе… — вторила пітьма.

— Ні… я не чинитиму блуд, — наказав той собі й впився кігтями в стовбур. Іншою долонею сховав обличчя.

— У ньому однаково не залишилося життя… Тобі ті краплі крові важливіші будуть, ніж йому… — переконливіше тиснула пітьма.

— Ні! Я стримаюся… жеби не жалкувати згодя. Більше ніколи!

Перед очима темніло. Ступити крок уперед було неможливо. Темрява клубочилася під ногами. Вона пропонувала свою затишну перину, а разом із нею… крові краплину. Тільки та кров означала, що від його рук мала загинути ще одна людина.

— Децко! Децко! Децко!

«Бажан?» — промайнуло в думках.

Пітьма опинилася позаду. Лягла на спину ледь не зігнутого навпіл Децика. Поклала свою правицю на упиреву, що досі впивалася в дерево. Лівиця ж опинилася на правій щоці мерця.

— Навіщо ж ти за ним убиваєшся? Хлопцю не залишилося й року життя, — пітьма стиснула свої пальці навколо його, поцілувала вухо й гмикнула. — Краще повеселімося в цьому великому лісі! З моїми силами ми зможемо вполювати для тебе…

— Блуде!

Ехо заповнило простір між ними. Блуд зліз з Децика і, заклавши руки за спиною, грайливо встав спереду. Нахилився до зігнутого знайомого, аби їхні обличчя були на одному рівні:

— Що, — й усміхнувся, коли перевів погляд на червону нитку на зап’ястку мерця, — друже?

У його очах, як завжди, панував безлад. Упир ніколи не міг вгадати, що наступне втне цей дивак. Дивно, але колись саме це йому сподобалося в Блуді. Його біле волосся з фіалковими кінчиками, бліда шкіра з чорними кінчиками пальців і чорні вії зі сніжними кінчиками, які нагадували росинки, — усе кричало про інакшість, яка захоплювала. Та навіть у дивовижі є свій початок і кінець.

— Не чаруй мене своїми силами. Ми вже говорили про це!

— Гаразд, друже!

— І що це… на тобі?

Чи не щойно він бачив схожу сорочку, катанку й гачі на Бажані? Чи не торкався тієї сорочки, аби зав’язати шнури? Чи не слухав те шарпання шкіряних постолів по землі?

— Що ти, у біса, робиш?! — Децик схопив його за комірець, який, щоправда, був стійкою.

— Я нічого не роблю на бісову честь!

Сполохано Блуд розчинився в повітрі й зникнув у тінях, аби за мить опинитися за сосною неподалік. Упир відразу знайшов його завдяки очам, поглинутим зіницями. Жага під’юджувала. Вона давала мету й силу. А його спроби побороти цю волю нагадували передсмертні потуги риби вдихнути на суші.

— Децко, я лишень хочу подивитися з тобою на зірки в полі, — він почав задумливо погладжувати дерево й додав: — Ти пам’ятаєш ті дні, коли ми були лише разом? Наші дурні витівки на русалчин тиждень надго в’їлися усім у пам’ять!

Упир гмикнув. Їм, справді, було, що згадати. От якби йому зараз навпаки не хотілося все забути.

— Чому ти перестав приходити? Чому не шукаєш мене? Чому не кличеш і сам не відгукуєшся на поклик? Децко… Децко, скажи ж мені!

— Ти й сам знаєш, що ніколи мені. Не до цього зараз, але я… я піду.

— Децко, ти найкращий!

Блуд пострибав за ним і, взявши за руку, повів подалі від села. Туди, де було тільки поле й чисте небо, яке належало їм… лише їм двом.