Дводушник

♪

В упирів час тік повільно та монотонно, що не помічали вони і змін пір року, і повільного занепаду власної душі. Не йняв Децик віри, що вже минулися дві весни від його першої зустрічі з Бажаном. Крізь пальці витікав піщинками не тільки час, але й життя тої… ненависної йому людини.

Так і дві весни тому він був неприкаяним. Неупокоєна душа не підпускала до себе нікого, окрім Лади, опікунки-опириці, і Блуда — єдиного друга. Однієї холодної весняної ночі навіть сосни відступили від тіла, люб'язно підставляючи його під місячні промені. Децика розривало зсередини прямо посеред стежки. Щойно він упав, Блуд, підглядавши з пітьми, сів навпочіпки перед ним:

— Децику?

— Гр-р.

Праве серце, викрадене матір’ю для нього, відмовлялося приймати жорстокість упиревого тіла. Інстинкти лівого наказували: напасти на людину — будь-яку живу істоту — і вигристи своє. Але ж як те чисте серце зло би вчинило, хоч темне, ліве, до сліз благало про криваву втіху?

— Децику, тобі погано? — зітхнув Блуд. Він із цікавістю розглядав собачу подобу друга. Дув на чорне хутро, яке блистіло під місячним диском, аби його полегшити страждання. — Я можу допомогти… тільки скажи.

— Відчепися. Немає помочі в цій справі.

Від внутрішніх роздоріж Децику місця не було ні серед упирів, ні серед людей. Інша ж нечисть…? Що ж, вона вважала його винятковим паростком, який у правильних руках міг досягти чогось дивовижного.

— У-у-у… у-у-у, — він скавулів.

— Схоже, ще не всі люди поховалися у хатинах, — Блуд розвернувся, широко посміхнувся, що кутики його губ розтяглися від одного вуха до іншого. — Ти теж це чуєш? — щось заблистіло у його фіалкових очах від відлуння людських кроків далі по дорозі. — До нас наближається твоя їжа… хі-хі-хі.

Дец планував спочити під кущами в темряві. Але голод затьмарив думки — і він кроку не зміг ступити далі, втомлено залишившись посеред дороги.

— Тобі час іти.

— Якщо-якщо не хочеш їсти, то я можу їх відвадити. Хто би це не був! Ти ж знаєш!? — він зірвався на ноги, поправляючи свою запаску. Приготувався іди на звук тих кроків, але Дец схопив його руку іклами. — Децику… чому ти такий упертий?

— Не можна, щоби тебе побачили. Повз мене пройдуть, а тебе…

— Так, мене цуратимуться, — замість смутку, на його обличчі заграла ясна посмішка, — але ж не ти, Децику. Правда?

Невідомо було упирю, що побачив у його чорних очах Блуд. Либонь, той біль дитини, чия душа не витримувала важкий гріх матері? Чи то пак він відчув на собі, яка це нестерпна мука, коли два серця несуть жилами смерть, а не життя? Видко було, що і Блуд відав про схожі турботи, де серце то швидко б’ється, то зупиняється на довгі миті.

«Ти вмираєш, але так ніколи і не можеш згинути навічно», — він відпустив Блуда й впав на землю. Уголос стишено додав: — Тобі, справді, час іти. Не дратуй.

— Я тебе послухаюся, любий Децику, — задубілими чорними пальцями той поправив сорочку, а тоді ще раз запаску. Спантеличено озирнувся довкола них, але упир так знову і не звернув на нього увагу. — Будь обачний і… повертайся до мене.

Неподалік зашелестів вітер гіллям, принісши запах людської плоті. Собачі вуха повернулися в бік кроків. Хтось невпевнено шкандибав сюди. А від Блуда тим часом не залишилося нічого, окрім двох блисків у пітьмі.

«Тиша. Нарешті, тиша», — вдихнув на повні груди.

— Пошвидше би дійти додому, а то ще матінка переймати…

Упир навіть не встав, коли до нього дійшла людина. Не зрушив із місця, хоч на крихту. Нутрощі водили хоровод, що, здавалося, будь-який рух допоможе животу луснути і залити землю кров’ю. З пам’яті геть стерлися спогади про останню трапезу, але він був переконаний, що то саме кров чергової жертви в тілі не давала йому жити.

«Ха-ах, ось і маєш», — він жалібно заскавулів.

— А ти хто друже?

Упир гучно заричав, хоч і планував удати мертвого, щойно людина наблизиться. Аха, хоча навіщо вдавати?! Хіба він уже не ходячий мрець…?

— Ну-ну, гарненький.

Дец загарчав гучніше. Хлопець завмер, але не відступив. Навпаки ж він опустився на коліно перед ним. Підсунув руку долонею догори до носу звіра. У ніздрі вдарив запах житніх колосків і конопляного полотна. Йому… він сподобався.

— Не такий ти уже й страшний, — молодик погладив звіра по маківці. — Що ж ти робиш тут один? Такий сухий і кволий…

«Сам кволий і нещасний», — Дец клацнув зубами наперед себе.

— Норовливий, я бачу. Аха-ха, чудово.

Кінець кінцем це «нещастя», як Децик назвав хлопця, опустило з плеча торбу. Він довго копирсався всередині й не замовкав ні на мить. Назвався сам Бажаном, але нещастя йому пасувало краще, на гонорову думку упиря.

— Хочеш їсти? У мене є перепічка і маленький шмат в’яленої риби.

З пащі звіра вирвався лютий рик, який частково нагадав рвоту.

— Гаразд… гаразд, — продукти швидко зникли в торбині. — У мене немає з собою води, але вона є вдома!

— Гр-рр!

— Ох, я тямлю, що щось турбує тебе. Либонь, тобі буде краще знати, що й мені не легко? — він притулив руку до серця й млосно стиснув. — Я швидко втрачаю повітря, легко непритомнію і постійно ранюся.

«Нещасний».

— Від мене кривди не чекай. Хіба мені боятися, що саме ти цю кривду й принесеш мені?

Децик мовчав, втомлений голодом. Він більше не дивився на молодика, аби не паморочилася голова. Якби ж у нього були сили, то виссав би Бажанову кров. Але від однієї думки про це щось поглинало його в порожнечу небуття. Один крок — і немає вороття.

— Ходімо зі мною, — Бажан закинув торбину перед себе, на живіт, зігнувся й прудко, наскільки міг, узяв пса на спину, — до мого дому.

Здавалося, що ця вся оказія чудилася йому:

«Він дурник, раз не здогадався, яку біду несе в оселю».

Йому ж від того легше було. Жертва сама знайшла хижака. Залишилося дождатися кращої години.

— У мене є маленька сестра. Думаю, ти їй сподобаєшся, — почав наступну байку Бажан. — Мене, між іншим, охрестили таким ім’ям через батька. Він страшно бажав сина, який візьметься за лікарські справи. Та я так і не навчився кумекати добре до його від’їзду…

«Тобі б самому не завадила поміч лікаря, — Децко загарчав на збитий ритм серця своєї жертви, який грав на його нервах повз ноти. — Усе в тобі не те. Ледь на ногах тримаєшся, а мене несеш. Маєш батька лікаря, а хворий ходиш».

— Добре, що був Воїслав, — з полегшення додав він. — Ось у нього, зрештою, вдалося. Батько й забрав його із собою у мандри, тому вдома їх не стрінеш.

«Просто донеси мене до свого дому».

— У нас мало людей удома, лише матінка, сестра і я, — Бажан усміхнувся й обернувся до пащі звіра, з якої зривався холодний подих, — тому тобі ніхто не заважатиме.

«Тебе вже достатньо. Та байдуже, я поїм у тиші і втечу. Ці люди завжди були такими… дурнями».

— Я залюбки…

Він так і не почув, що сказав молодик. Несподівана чудернацька тиша принесла бажаний спокій, що йому спершу не вірилося в неї. І якось дорогою Дец встиг засумувати за тим безтурботним людським бурмотінням. Проте нудота далі неприємно тиснула зсередини. Упир заплющив очі, стримуючи її та очікуючи на пізню вечерю.

Запал Бажана швидко згас, щойно нога його переступила поріг сіней. Мати навіть не впустила сина всередину, випровадивши стояти перед хатою.

— От тобі й «Спокійної ночі»! Бажане, ти зовсім клепки в голові не маєш?! — жінка грізно розмахувала запаскою в повітрі. — Я тебе куди послала?

— Подивитися на жито в полі.

— А ось ця чуда-юда звідки?! — вказала на собаку, що лежав поруч з дорогою.

— Мамо, я йшов назад. Побачив його посеред стежки. Бідний скавулів. У нас якраз помер…

— Бажане! Ох, лишенько мені з тобою буде, — вона поклала руку на серце, супроводжуючи це зітханнями. — Ти, либонь, відьмака додому притарабанив чи іншу напасть! Негайно позбудься його, — вона поплювала тричі через плече й перехрестилася. — Боже вбережи!

— Мамо, ти знову наслухалася історій баби Павлини про відьму? — вона знітилася, тож хлопець додав: — Ще скажи, що вона ссала молоко її корів? — він дурнувато всміхнувся, а потім кинув короткий погляд на пса й додав пошепки: — Не переймайся. Я тебе не кину…!

«Пф, наче ти мені здався», — Децик відвернувся, оглядаючи господу.

— Не замовляй матері зуби! — а сварка тим часом тривала.

Перед упирем постав побілений зруб, готовий до свят. Справа наліво розташувалися чисті сіни, у яких хтось охайно розклав взуття та завісив одяг, хата і ймовірно комора, яка була без вікон. Позаду йшли інші будівлі, що ховалися за лицьовими.

— Мамо, хіба ж ти не казала, що нам потрібен новий пес?

«А вони не такі бідняки, як здалося. Утримувати підварок не кожен може собі дозволити».

На це ще й вказувала худоба, якої нехай не було багато, але й не мало. Децик не бачив її, зате добре чув. Та була сполохана й готувалася стати на диби. Відчувала, кого до хати притягнув нещасний.

— І чути не хочу! — жінка різко заплескала. — Чув, як зойкають мої курочки! Корова так узагалі перехотіла бути у хліві, коли ти ще до хати не ступив. Я знаю Горличку…

— І я знаю Горличку не гірше за тебе! — уперше він підняв голос у розмові з матір’ю. — Невже ти забула, як вона у нас з’явилася? Хіба ж я постійно приношу додому одні халепи?

— Бажане, прошу тебе.

— Матінко.

— Кажу тобі, — різко затараторила, — вона відчуває нечисть! Ходімо додому. Я залишила твою улюблену перепічку й трохи молока можу підлити за старання. Але благаю, — і зиркнула на звіра, — позбудься його!

— Ні, ми спатимемо в клуні, раз так!

Мати щось казала йому вслід, але хлопець не зважав. Він з небувалою силою підхопив Децика й хутко зайшов у внутрішній двір з правого боку. Тоді різко повернув наліво в сусідні двері до клуні. Попри будь-що Бажан уникав погляду матінки.

«Оце розваги!»

Лише під дахом двоє, урешті, вмостилися. У ніс мерця вдарив сухий, але теплий, запах соломи. Вона колола з усіх боків і водночас дарувала химерний затишок. Децик скрутився в теплі, а Бажан щось почав майструвати за його спиною. Упир аж гавкнув на хлопця, адже той усе не міг вгомонитися.

— Дощу не має бути, — той поправив імпровізований дашок, який створив з декількох дощок. — Передбаченням про погоду від баби Павлини можна довіряти. Небилицям — ні! — Бажан голосно загиготів, накриваючи себе грубою плахтою.

«Чому він такий голосний?»

— Ну, не злися так. Вовком дивишися на мене. Буду мовчати, — а потім посмів тикнути пса в носа. — Хі-хі.

«Терпи… цей баран не знає, проти кого виступає, — Децик щільніше притулився до теплого тіла, а потім додав: — Трішки посплю. Встану пізніше, щойно той міцно засне й виссу з нього кров», — з такими думками той заснув.

Над ними панувало зоряне небо. Десь в інших господарських приміщеннях не вщухала худоба. Пахло житом і вишневим цвітом. Децик давно не бував у таких, як це, місцях. А, либонь, і навідувався, але лишень для трапези. Тому що він людей його ніколи не цікавило ніщо інше, як їхня кров.

Однак ні прокинутися, ні поїсти йому не вдалося. Сон постійно плівся тереном і не відпускав, захоплюючи упиря у свої глибини. Ніч минула настільки тихо та тепло, що той проспав до полудня. Тоді довелося ховатися всередині клуні від сонця. А щойно світило зайшло за обрій, з’явився Бажан. І він знову не зміг тихо піти…