Дводушник

♪

Великодня всеношна здавна була святом, яке упирі та опириці на зло людям празнували на околицях сіл, де стиралася межа між світом живих та мертвих. Це те, чого Децика ще встигла навчити матір перед тим, як покинути:

«І яке пуття з того? — він ухилився від чергового брата по нещастю під час бійки й, поставивши йому підніжку, хвацько захопив у тенета рук. — Вони нікчеми», — а тоді швидко зав’язав на потилиці супротивника хустину.

Пейзаж навіював тугу. Самотні й крихкі промені сонця полисками дірявили гілля сосен. Маленьке озерце, оточене рослинною короною, пронизувало вогкістю до самих кісток. Нехай упирі були позбавлені прокляття часу, але їх також, як і людей, турбували недуги тіла.

— А-ааа! Ти нестерпний!— навіть нічого не бачачи, переможений упир однаково поліз за Дециком, але той схопив його за голову й різко відкинув убік.

— Хто наступний, панове-виродки?!

На галявині, витоптаній невтомними танцями упирів та опириць, панувала відверто жалюгідна картина. Деякі суперники Децика лежали із зав’язаними очима там, куди їх заніс його міцний кулак чи копняк. Інші вивертали власні нутрощі разом із землею та кров’ю. Третіх було жорстоко припнято осиковими кілками чи то в стопу, чи то в долоню. У серце цілитися було зась, адже… їх однаково ходило по цій землі мало. Так навіщо убивати своїх?

— Твоя черга?

— Ні-і, будь ласка, — Дода — найслабший з гурту — зіщулився від уваги чорнявця. — Я не хочу…

— Децику, не чіпай його, — до центру галявини зробила крок Лада — опікунка-опириця. — Ти вже довів усе, що хотів.

Жінка нехай і зітхнула з втомою, відводячи погляд від потерпілих, але це аж ніяк не зробили інші опириці. Двоє подруг, сидячи на колоді неподалік, сміялися і відверто розглядали його тіло під аристократичною сорочкою, такою відмінною від їхніх.

«Вони глузують з мене?» — чорнявець кинув на них лихий погляд. — Як згодилися сидіти й споглядати, то споглядайте й мовчіть!

— Так ми не умовилися.

— Ти ж мовиш, що упирям опириці не рівня! Хіба ні?

— Так-так і що це не наша справа битися.

Увага нечисті знову метнулася в жіночий бік. Їхні коментарі завжди привертали спраглі до пліток вуха. Але він не любив, коли про нього забагато балакали:

— І чим я не правий? — широка посмішка показала довгі ікла у вищирі люті. — У вас тільки хитрі помисли в голові. Ви перемагаєте не силою, а байками. Підло… підступно… — ноги самі понесли Децика до дівчат.

Йому хотілося побачити на їхніх обличчях страх. Так, він би змусив їх стулитися! Кожен його крок мав відбиватися на жіночих тілах заціпенінням. Хіба не цього хотіла від нього матінка? Найсильніших боялися. Могутніх поважали.

— Стривай.

Дец ударився в руку іншого упиря, який виник зліва, немов постав із тіней. Масивна долоня, що вдарилася в груди, могла зрівнятися з головою Дода. До цього нового упиря видно не було, тож така поява викликала зацікавлені погляди звідусіль.

— Манько, а чого це ти припізнився? Либонь, злякався?

Опириці захихикали. Лада навпаки спохмурніла:

— Я нагадаю вам, що ми тут з року в рік збираємося тут для п’янок, для танців, для близькості… не лише для бійок.

— Так, саме так. Тому половина з цих козаків уже лежить п’яна й розбита моїми кулаками.

Він розвертався й вказував урізнобіч, доки не наткнувся поглядом на нечіткий силует села:

«Хатинки розповзлися так далеко, так недосяжно…»

Одна мить. Часом її достатньо, щоби зробити крок. Утім, чи правильний, чи ні, він буде? Покаже час…

— Ти останній.

Потойбічно промовивши це, Децик потягнув руку Манька вниз. Щойно шия опонента опинилася близько до вуст, він встромив ікла в тверду плоть. На язику розповзся бридкий смак затхлого болота.

— Малий покруче!

Замість того, щоби висмикнути руку із захвату та відступити, Манько зірвався вверх. Ударив плечем Децка в підборіддя, що той не тільки відпустив його, але й відлетів на декілька кроків назад.

— Чудово! Просто дивовижа! — з вуст зірвалася крапля чорної чужої крові, коли з носу потекла власна. — Бридота. Ваша кров така мерзотна.

— А ти не наш?!

Манько зірвався до нього, що кроки відлунювали тремтінням у землі. Децик усміхнувся, облизав губи й полетів у відповідь, перетворюючись на ходу у чорного пса. Звіром він знову вкусив опонента, але тепер у ногу, за що й отримав удар у хребет.

Скавуління тривало мить.

Розвернувшись, Дец гострими кігтями почав видряпуватися по тілу Манька догори. Гострі кінчики проникали в плоть глибоко, а він не жалкував їх і продирався крізь заціпеніння — прокляття їхньої мертвяцької долі.

— Гм, а він такий, як казали мавки, — якась опириця заспівала пожадливо.

— Ладо, довго ж ти ховала цього жеребчика.

— Циць, а то ще твоя черга прийде! — жінка, відвернувшись від бійки, підійшла до бідолахи Дода, якого ще не встиг зачепити Децик, і допомогла піднятися. Шепотіла тому, що сповна пошкодувала за свою пропозицію провести змішування крові між ними, й заспокійливо додала: — Я знаю, як позбутися від нього.

Почуте ехом двічі чи тричі пролунало в думках Децика. Хоч і Лада часто залякувала такими байками, але ще ніколи ці слова так не зачіпали його неприкаяну душу.

«Отже, позбутися? — він завмер. Цього було достатньо, аби Манько схопив вовка за хвоста й вивісити перед собою догори дригом. — Я ще планував погратися, але до біса це!»

Опонент уже приготувався вдарити в живіт. Кулак мав торкнутися псячого тіла, але не зустрів жодного опору. Він ударив у повітря. Тоді чорнявець, повставши поруч з пилу, кинув опоненту в очі власну кров. Манько похилився, хотів витерти багряну рідину, але завмер від удару. У нього в грудях зяяла дірка.

— Сьогодні все ж хтось помер, Ладо, — а в руці Деца відбивало останній ритм мертво-живе серце. — Пробач, Манько.

Впав чоловік, а за ним і серце. Чорнявець струсив залишки крові й втомлено заплющив очі.

— Децко!

Довго материнська любов у Ладі не затрималася. На її місце прийшли гострі пазурі, замість нігтів, і розширені до країв райдужок зіниці, у чиїй чорноті не було й видно краплини світла.

— Ти догрався!

Гучний ляпанець сколихнув маленький пагорб! Лада подарувала Децику міцний удар. Проте куди… у потилицю? Здавалося, що чекало його щось серйозніше.

— Ладо, не смій.

— А що ти зробиш?

— Хіба щойно не довів усім вам, що я є царем цього нещасного збіговиська кровосисів?! — він підлетів до самотнього хреста й встав на нього. — Чекаю поваги.

— Ти ніщо заради цього не зробив, — її зіниці повернулися до нормального вигляду, як і нігті, але металевий голос не зник. — Подякуй матусі, що…

— Немає жодної притомної причини бути їй удячним!

Їхні погляди зустрілися, але так і жодних слів ніхто не промовив.

— Ах, та жеби тобі знову кров з очей полилася і треба по твоєму тілу пройшлася! — жінка провела погляд по високій статурі знизу догори. — Колись я взяла дурне дитя, чия непідконтрольна сила під’юджувала його на лихі та хижі вчинки.

— Хіба ж це не в нашій природі? Будьмо виродками!

— Навіть для нас жорстоко ось так вбивати один одного через… через що, Децко?!

Він змовчав, але не вона:

— Я піклувалася і я чекала вдячності.

— Ти маєш безліч років, але досі вчиняєш простодушно.

— Так, краще б зоставила дитя в тій хижі, жеби мавки розірвали. Його болісний, — її слова резонували всередині нього, — відчайдушний і надривний крик, — і кололи сильніше за гострі нігті, — почули б досить швидко.

Децик не відповів відразу. Його зіниці пульсацією то зменшуватися, то збільшувалися. У горлі клубочилася кров і нудота. Він зістрибнув униз, одягнув дорогу свитку, дивлячись на названу матір з-під лоба:

— Це було б єдине розумне рішення у твоєму житті.

— Агх, іди геть.

— Іду…

Однаково збирався це зробити. Либонь, він щиро хотів приєднатися до них. Хотів відчути себе частиною чогось великого. Прагнув бути бажаним серед своїх. Проте цього добивався лише він сам і Лада, адже так було правильно. Та правильно для кого?

— Гляди краще за своїм коханим, — кинула вона вслід. — Що ти, у біса, тут робиш, коли він холоне там?!

— Я тут… адже намагаюся повернутися в «сім’ю», — він закотив очі, але тоді, швидко усвідомивши її слова, підійшов і додав: — Шо?! Повтори.

— Бажан упився. Ха, ви навіть однаково відпочиваєте…

— Де він?

— Сидить під дубом старим. Я заради тебе попередила інших не чіпа…

Ладині слова він не дослухав. Ні її дорікання, ні погрози, ні побоювання не несли такої вагомості, як життя хлопця. Ось потрібно було їм розійтися, а Бажан уже просився в обійми смерті, які би принесла йому пишногруда перелесниця чи струнка мавка.

Дец ще на коротку мить подумав повернутися до упирів, адже пообіцяв собі не займати Бажана, доки не пізно. В усіх є своє місце, а його не поруч із ним. На жаль чи то на щастя, обидва серця голосили тоді одні слова. Вони билися в присутності однієї істоти, до якої він і рушив.

З висоти було видно далекі землі. Там білі зруби скупчилися під вуаллю нічого неба. А перед мерцем, поруч, постав старий дуб. Він самотньо возвеличувався на пагорбі. Йому не потрібно було нагадувати про свій вік, аби переконати інших у величі. Так і не потрібно було нагадувати Бажану про почуття Децика, адже за нього говорив погляд. Місяць вигравав на тлі чорних мрецьких зіниць блакитними барвами.

— Бажане… ти мов з хреста знятий, — він височів над ним, не вірячи пополотнілому обличчю коханого. — Очі б мої тебе не бачили, серця б не краялися…

А билися вони швидко, зсередини розриваючи клітку з ребер. Дец упав до землі.

— Хто-хто, а від мене ти позбутися ніколи не… а ні й ти хотів позбутися від мене, — усмішкою від відреагував на спогад минулого. — Та байдуже, що то було. Немає більше воно значення.

Бажан допомагав йому полюбити себе. За цей короткий час у вічності життя упир пізнав більше, ніж будь-коли раніш. Але сам хлопець… схоже, визначив кінець для себе ще давно.

— Не дарма, казали, що шукати пару варто серед своїх, адже з іншого ніц не вийде, — пальцями він стиснув ніжні зап’ястки коханого. — Худе, слабке кошеня.

Чи вміли упирі плакати? Ніхто не знав, а якби і знав, то не сказав би. Вони не вміли визнавати своєї слабкості. Тому про ту сльозу, що скотилася з Децикової щоки й змішалася з кров’ю, пам’ятатиме хіба що старий дуб.

— Нещасний ти мій, — промовив той іронічно, хоч на обличчі завмер тужливий вищир. Упир пальцями розтер знахарчине зілля, розсипане по землі. — Сходив усе ж до неї.

Децик щиро бажав сісти й обійняти його. Відчути близькість коханого тіла. Однак стримав себе і задовольнився коротким дотиком до обличчя. Пальці пройшлися по блідій і сухій шкірі. Не було ще такого, як цей, іншого дотику, який би з теплотою згадував упир у мареннях у домовині по обіді.

— Небо й річка тоді стали свідками мені, що я відмовився від тебе, Бажане, — він поправив його волосся й затримав дихання, коли випадково оголив людську шию. — Не шукай зустрічі зі мною.

— Децко… Децко…

Навіть у мареннях він досі кошмарив його. Що за жалюгідний упир?

— Ти магічно вижив після кривавої жниви, — Дец обійняв його й заговорив на вухо. — Щоби не казав, але Доля оберігає тебе, — тоді підняв й притиснув до себе, стаючи на ноги. — Я непотрібний тобі. Приший кобилі хвіст, — упир видавив гіркий смішок. — Повернемо тебе до туди, де тобі місце.

Не бачив мрець обличчя знепритомнілого, на якому крізь сон відобразилася солодка усмішка. Не знав, що той уві сні любо вдихав важкий, холодний і темний аромат свого коханого, де змішалася хвоя, вологість каменю після дощу та п’янкий розсип ягід журавлини.

— Мм-м, — Бажан міцніше обхопив його.

Вони знову були разом, хоч і ненадовго.

Село давно спало, але його розбудив шум. Навколо гавкали собаки, метушилася худоба, виходили із вилами хатні духи, але Дец просто стояв і споглядав. Слухав.

— Лишенько! Сину мій, сину…

«Вона, мабуть, не спала. Так швидко постала перед хатою з хустиною на голові».

— Не такої долі тобі бажала. Не хотіла бачити ці страждання. Не їси, не п’єш і сну не знаєш, — бідкаючись, вона намагалася підняти його та затягти всередину, коли на поміч прийшли діти, які поприїжджали на свята. — За що нам це? За що тобі це?

— Якби ж я знав, що час зі мною так угробить тебе, — упир розвернувся, кидаючи останній погляд на хатину, — ні… виродку, ти це добре розумів.

Ця маленька подорож вчергове підтвердила острах Децика. Як з Бажаном, його серце ще ніколи так не билося. Він знову відчував щось таке, що переживають люди щодня, і страшно боявся це втратити. Проведений у селі час розкрив йому цей рай на землі. Навіть мати Бажана інколи доглядала за Дециком у подобі пса, коли син ходив на поле. І худоба намагалася звикнути. Невже то був…

— … дім?