Світ Анзо.

Створіння зробило свій перший подих. Вітер легенько лоскотав шкіру, і нарешті воно відкрило очі.

Намагаючись зрозуміти, хто він і що тут робить, малюк не знаходив у голові жодних відповідей. Він так і сидів, лише зрідка рухаючись. Невідомість тиснула все сильніше.

«Я не розумію, що робити... Хто я і чому я тут?» — ці питання роїлися в голові без кінця.

Коли раптом він просто дав собі відповідь: Це я!

У голові ніби все вмить прояснилося, і прийшло чітке розуміння.

Нарешті я вирішив трохи пройтися. Перші кроки далися тяжко. Я не знав чому, але був дивно впевнений, що маю стояти саме на цих двох відростках, які згодом назвав ступаками. А два інші відростки я охрестив хапалками — ними було дуже зручно хапати речі.

Пройшовши трохи, я відчув щось у повітрі. Я й уяви не мав, як назвати цю штуку на моїй морді, крім як нюхалка! Не знаю, навіщо мені потрібно було давати всьому власні назви, але від цього ніби ставало легше.

Нарешті, дійшовши до місця, де запах був нестерпно сильним, я побачив дивне створіння. Хоча... а що тут взагалі було не дивним? Я ж усе бачив уперше! На це питання я сам собі дав відповідь у власній думалці.

Істота мала шість ходилок і була вкрита якимось мохом чи чимось подібним... А ще вона мала аж чотири штуки на морді — такі самі, як і мої темнілки, бо коли я їх закриваю, то нічого не видно! У неї було ще багато різних деталей без назви, зокрема щось схоже на мою нюхалку, тільки дивної форми. Сам собі я шукав пояснення в думалці, хоча чому саме «думалка» — і сам не міг відповісти.

Істота глянула на мене, завмерла на місці й вставилася своїми чотирма темнілками.

Раптово щось усередині мене видало дивний, гучний звук, а з отвору на морді потекла мокра, холодна штука, яка ще не мала назви. Щось буквально почало штовхати мене вперед!

Істота різко кудись побігла. Я не розумів чому, але мені страшенно хотілося запхати її до цього отвору на морді, з якого капала та мокра штука! «Чому?» — знову запитував я себе.

Зрозумівши, що нюхалка більше не відчуває запаху істоти, я зупинився й почав оглядати все довкола.

За кілька хвилин я вловив новий запах. Цього разу гарчалка — таку назву я дав цій штуці, що весь час бурчить усередині — закричала відразу!

«Що це?» — запитав я сам себе. Звісно ж, відповіді не було.

Рушив у бік запаху, я вийшов до чогось високого...

«А що воно таке?» — знову запитав я в себе.

Трохи поміркувавши, зрозумів одне: таких штук довкола багато, але саме на цій висять якісь висюльки, від яких моя гарчалка бурчить ще сильніше! Не довго думаючи, я почав дертися вгору. Хапалки в цьому чудово допомагали, та й ступаки, на диво, тільки прискорювали шлях нагору.

Та коли я вже майже дістав ті висюльки, від яких так бурчала гарчалка, я впав донизу! Хапалки розтислися, і вже за мить я опинився на землі.

Я лежав, не маючи сил навіть підійти. Гарчалка бурчала все дужче, а темнілки самі собою закривалися...

Як раптом щось гупнуло поруч! Я відкрив темнілки й побачив таку саму штуку, що висіла вгорі. Хапалки самі потяглися до неї, і я почав пхати її до отвору на морді. Цей отвір я назвав кусалкою, а штуку, що впала, — гупалкою!

Уперше за увесь час гарчалка мовчала.

Я повільно підвівся на свої ступаки. Не знаю чому, але мені страшенно захотілося вклонитися цій високій штуці, на якій росли гупалки.

Пройшовши ще деякий час, я помітив інше створіння — якесь здоровенне. Мої слухалки розібрали дивний звук, що воно видавало: «Хро-хро...». Я відразу назвав його рохкалкою!

Коли воно помітило мене, рохкалка почала щось робити своїми ступаками, а з її нюхалки вилітати клуби повітря. Не знаю чому, але всередині мене щось почало страшенно сильно гупати! Мої ступаки самі собою понесли мене в протилежний бік...

Рохкалка бігла за мною, не відстаючи ні на крок. Хапалки самі вхопилися за високу штуку, і вже за мить я опинився нагорі.

У голові раптом виринуло нове слово — «жах»! І разом із ним прийшло чітке розуміння: якби рохкалка наздогнала мене, було б дуже недобре...

Я ще довго сидів нагорі й думав, як назвати ці високі штуки, яких довкола було повно. Нарешті вигадав: «височілка».

Слово виявилося кумедним на смак. Я повторив його раз, потім ще раз, і раптом із моєї кусалки самі собою вирвалися дрижачі звуки. Я не міг їх спинити! І чомусь мені хотілося видавати їх знову й знову.

Я дав цьому назву — «сміх». Запам'ятав це відчуття, бо воно приносило якесь невідоме досі задоволення.

Озирнувшись довкола, я помітив, що височілки росли всюди — краю їм не було! А далеко за ними я побачив щось величезне й сяюче. Я назвав це сліпилкою, бо якщо довго дивитися на неї темнілками, потім нічого не бачиш — навіть власних хапалок.

Нарешті я обережно спустився на землю й помітив, що рохкалка вже зникла.

За деякий час блукань я знову відчув, що довкола стає погано видно — так, ніби я занадто довго дивився на сліпилку. Ще трохи — і стало так темно, що я нічого не міг розгледіти й тільки те й робив, що врізався в височілки. Прийшло усвідомлення, що краще просто сісти й не рухатися.

Кусалка сама по собі відкрилася в позіхованні, а темнілки почали важчати й закриватися...