Світ Анзо.

Пройшло кілька днів. Я займався своїми справами, коли помітив щось дивне. На землі був слід. За цей час я зрозумів, що такі сліди лишають довгані, рохкалки та інші істоти, але цей був схожий на мій, тільки трохи більший. Це мене здивувало.

Я вирішив прослідкувати й натрапив на схожих на себе! Вони мали при собі штрикалки й були вдягнені в натягалки. Ми завмерли: я, не очікувавши побачити таких, як я, а вони, схоже, чекали, що зроблю я.

Тут я помітив дещо дивне: позаду них лежав довгань. З нього витекло багато рідини, а схожі були в цій рідині від хапалок до кусалок. Вони запихали довганя до кусалки! Але навіщо? Вони ж несмачні! Хоча кусаки їх теж їли...

Один схожий підійшов і обнюхав мене нюхалкою. Потім простягнув хапалку, у якій був шматок довганя. Я взяв його. Так довгані робили з тими, які більше не рухалися, тож я почав штрикалкою рити яму. Один зі схожих видав якийсь звук, але я не зрозумів, чого він хоче. Я закопав шматок, і той, що більший, наставив на мене штрикалку й заговорив, щось різке й незрозуміле. Слів я не розумів, але ясно було одне: мені хочуть зробити неприємно.

Ступаки понесли мене самі. Гарчалка змовкла, всередині гупало так, як тоді, коли за мною гналася рохкалка, і я зрозумів, що це знову жах. Схожі бігли за мною, але наздогнати не змогли, і я заховався на височілці.

Вони пробігли піді мною. Тоді я зрозумів, що вони не знають головного: по слідах можна знайти. Схоже, вони знають так само мало, як довгані.

Через деякий час я спустився й повернувся до своєї ховалки. Наступного дня я був обережнішим, бо тепер знав, що схожі можуть зробити мені неприємно.

У пошуках того, що б запхати до кусалки, я наткнувся на дивного довганя з дивним хутром. Я зачаївся в патиках і став спостерігати, не розуміючи, що він робить. Навіщо він копає штрикалкою? Тут же немає довганя, який не рухається...

За мить довгань дістав щось із землі й почав пхати це до кусалки. Я підступив ближче, щоб краще роздивитися, і під моїм ступаком хруснув патик! Довгань підвівся й почав озиратися, а я завмер, не видаючи ні звуку.

Довгань завмер і подивився темнілками прямісінько на мене. Тієї ж миті з-за найближчої височілки вискочив схожий!

Тіло відреагувало саме: за мить я вже стояв між довганем і схожим, як тоді, коли на довганя напала рохкалка. Схожий щось мені казав, але я не розумів. «Ми схожі, а чому я його не розумію?» — подумав я.

А потім схожий кинувся на мене зі штрикалкою! Я зупинив його своєю, але він ударив мене ступаком прямо по гарчалці. Повітря вилетіло з мене, і я впав на землю.

Усередині гупало, як при жаху, і я вже збирався тікати. Але позаду стояв довгань і не зводив з мене темнілок. Ступаки не пішли. Я підвівся й закричав.

Це було геть не схоже на жах! Мені нестерпно хотілося зробити схожому неприємно, а всередині щось сильно гупало.

Я кинувся на нього й проткнув штрикалкою його гарчалку. З його кусалки потекла рідина. Він намагався мені щось сказати, але я навіть не намагався зрозуміти. Я взяв камінь і гепнув ним по морді, і схожий припинив рухатися.

Я стояв над ним і дивився. Він був такий самий, як я, тільки більший. Що з ним робити? Закопати, як довгані роблять з тими, які не рухаються? Чи… Я згадав шматок, який мені простягли, і відвернувся.

Я забрав свою штрикалку й повернувся до довганя.

Довгань схилився переді мною. Я не розумів, що це означає, але щось усередині ніби пробігло, і мені стало легше.

Він все схилявся, тож я підійшов, поклав хапалку йому на морду й торкнувся хутра. Воно було зовсім не таке, як у Роганя чи рохкалки, та навіть як у мене. «М'яке», — саме з'явилося слово в голові.

Тоді дивний довгань підвівся й заговорив. Звуки раптом склалися в слова, наче хтось відсунув патики в моїй думалці:

— Ти мене розумієш?

«Що? Він говорить як я?» — спитав я себе й кивнув мордою.

Уже починало темніти. Я стиснув штрикалку й рушив назад до ховалки, але він мене зупинив:

— Зачекай, вождь!

«Вождь». Це слово я знав: так довгані звали того, що з гепалкою, який відганяв кусак і розбив мою ховалку.

— Не… вождь, — вимовив я хрипко й незграбно.

Але сліпилка вже ховалася за височілки, і щось нове, тепле й тривожне, змусило мене махнути хапалкою: ходи за мною.

Біля ховалки вона довго обходила патики, торкаючись шкур.

— То це ти тоді зробив, — сказала вона. — Я знала!

«Знала». Слово було м'яке, з довгим «а» на кінці. Я повторив його подумки кілька разів. Чому воно закінчувалося не так, як слова вождя довганів?

Вона витягла з-за пазухи щось викопане з землі й поділилася зі мною. Гарчалка змовкла. Потім ми лягли на шкури Роганів, які я постелив, щоб спалося добре.

Коли Сліпилка піднялася, я розплющив темнілки. Вона ще спала. Шкура зсунулася, і я нарешті зрозумів, чому слово «знала» закінчувалося так: у неї були висюльки.Коли Сліпилка підійнялася над височілками, Довганька — саме так я тепер вирішив називати довганів з висюльками — повільно прокидалася. А її гарчалка заговорила: я добре знав, що означає цей звук.

Я підвівся, взяв шматок Роганя та дав Довганьці. Вона почала пхати його до кусалки. Я спостерігав, як вона швидко покінчила з їжею. Вона дивилася на мене, ніби вивчала — так само, як я вивчав їх.

Потім її кусалка відкрилася, і звідти ринув звук. Якимось дивом я розумів майже кожне слово! Вона сказала, що я не такий, як ті інші... Я зрозумів, що вона говорить про схожих. Але відповісти не наважувався: я все ще боявся нажахати Довганьку.

Вона вказала хапалкою на мою ховалку й запитала:

— Можу я ховатися?

Я злегка кивнув. Щось усередині ніби розлилося теплом... Я не розумів цього почуття, але знав, що воно мені знайоме. Щось схоже я вже відчував, коли бачив Довганьку без одягу.

Раптом пролунав гучний звук — це були довгані!

Я схопився за штрикалку й хрипко, але впевнено сказав до Довганьки:

— Ховатись! — вказуючи хапалкою на ховалку.

А сам помчав на джерело звуку.