Втеча

Окутана туманом невідомість,

У темних місячних ночах.

Згубила твою неповторність,

Жахливістю зимових чар.

І ти біжиш і твої очі,

Йому являлись по ночах.

А ти злітаєш в невагомість,

Завдаючи важкий удар.

Ти вже не тут , й ще там немає,

І сонце освітляє зал.

Тебе вже з ним тут не буває,

Та не змирився з цим він сам.

Троянда прикрашала твої руки,

І темні коси на затруджених плечах,

Зароджували смутні муки ,

В юначих , ще не зраджених очах.

Портрет твій прикрашав розкішні зали,

А зараз ти замучена й одна,

Біжиш від злісної навали,

Яка не вірила в твої слова.

Чи ти змогла?

Втекти від долі неможливо,

Хоч би куди ти не пішла.

Бо завжди з'явиться людина,

Й зруйнує те чим ти жила.

Величні , моторошні ,сірі стіни замку,

Зароджували в серці більший жах.

Та ти ішла без перестанку,

щоб опинитись в цих краях.

Обдертий спід багряної твоєї сукні,

Яка колись розкішно красувалась на балах,

Довів ,що втеча від людської люті,

Лиш на словах здається всім проста.

Чому пішла, невже більш не кохаєш,

Ти того, хто підсилював серцебиття,

Того , кого не забуваєш,

І того кого Бог вписав в твоє життя?

А ти сидиш й рясні стікають сльози,

Неначе виготовив хтось їх з кришталю.

Течуть по твоїх щічках у морози,

Але нема до немочі своєї тут жалю.

Єдиний вихід це- втекти від нього,

Від всього того возу почуттів.

І не впустить у серце вже нікого,

Щоб розум більше не болів.

Тоді коли розплющиш свої мокрі очі,

І будеш вже не в замку, не в вісні.

Згадай ті сни , сумні й часом пророчі,

Й не смій завдати того болю , що й в ночі.

Бо він живе ,у мріях без уяви,

З'являєшся йому ти й уві сні.

З тобою він будує свої плани,

Тобі присвячує сумні пісні.

Тому не смій завдати болю,

Тому хто сильно полюбив.

Бо якось обєднаєтесь ви двоє,

І разом вирушите в подорож у сни.