Коли у нічному борделі

Коли у нічному борделі,

що пристрасним потом пропах,

здригаюсь в обіймах Аделі,

блукає під вікнами страх

із п’яним обличчям бриґанта,

чекаючи, поки засну,

щоб двері фанерні зірвати

і викрасти душу ясну.

Чого би лякав мене злодій?

Та я не зважаю на це,

і з криком у груди холодні

ховаю солоне лице.

Тому мене більше Адела

не любить уже, як було.

Тому в цю січневу хурделю

до церкви мене занесло.

Сміються дружки наді мною,

і скоса зорить панотець,

коли волоцюга із гною

до янгольських кличе сердець.

З лопатою я нерозлучний

таланти ховаю в землі.

Все так. І мене це не мучить.

Слова мене мучать малі.

Поети то грішна порода,

спасай мене мати свята

шепочуть самі із болота

осквернені срібні уста.