Листопадові оповіді, Максим.

Дівчина з довгим чорним волоссям в брудній сукенці сиділа на промерзлому тротуарі, обхопивши тонкими руками посинілі коліна.

Це видовище було настільки несподіваним, що Максим на мить завмер, не знаючи, як реагувати.

“Мабуть, п’яна, або під дозою” - оправдовуючись перед собою подумав він і рушив уперед. Він вже спізнювався в офіс. До релізу оновлення залишалось кілька днів і роботи було чимало.

Перехожі, кутаючись в пальта і куртки від холодного листопадового вітру, проходили повз. Рідкий дощ зі снігом то падав, то стихав, то зривався з вітром і заледенілими краплями дряпав лице. На дівчину ніхто не звертав уваги.

“Та чорти б його взяли!” - вилаявся Максим, крутнувшись так, що влетів в якогось товстуна, котрий йшов за ним. Пробурмотівши слова вибачення він метнувся до дівчини.

— Тобі зле, допомога потрібна?

Незнайомка підвела очі. Вони були величезні й зелені, мов два смарагди. Дівчина мовчки розглядала Максима.

Хлопець, відійшовши від подиву, зауважив, що від неї не тхне алкоголем і зіниці були в нормі. Він присів навпочіпки і легенько торкнувся її руки.

— Агов, чуєш мене? Ти чому тут…

Його погляд ковзнув далі, і від побаченого він замовк на півслові. На грудях дівчини зяяла величезна рвана рана. Сукня була вся просякнута кров’ю, котра і далі продовжувала капати на землю, розтоплюючи перший ранковий іній на затверділій багнюці.

— От чорт! — Знову вилаявся Максим, миттю піднімаючись на ноги. Він витягнув з кишені мобільник і зашипів з досади.

Забув поставити на ніч заряджатись! Телефон сумно пискнув, показавши іконку порожньої батарейки і погас.

— Хто-небудь! — заволав хлопець. — Викличте швидку, людині погано. Ей, в кого телефон? дзвоніть у швидку!

— Слухай, ти що, псих? Може це тобі швидку викликати?

Двоє хлопців стояли позаду, зацікавлено спостерігаючи за його діями. Решта людей пришвидшували ходу і демонстративно намагались не дивитись в його бік.

— Та що з вами таке! Тут дівчина з пораненням. Чому ніхто не реагує? — Обурювався Максим.

— Попустись, чувак. Ти перебрав чогось. З’їж лимончик, скоро пройде. — Засміялись у відповідь молоді люди і попрямували геть.

Максим жбурнув в кишеню розряджений мобільник, обхопив голову обома руками, запустивши пальці у волосся.

Люди йшли і йшли у своїх справах. Його байдуже обминали, на дівчину ніхто не кинув навіть погляд.

“Її ніхто не бачить крім мене”, констатував хлопець, “Як таке може бути?”

Далі зволікати було не можна, тож він вирішив над цими питаннями подумати пізніше.

— Тримайся! — Він нагнувся до дівчини і підняв її на руки.

Вона була легка мов пташка, тож хлопець дійшов до своєї квартири навіть не задихавшись.

Закривши за собою двері, Максим посадив незнайомку на диван, обгорнув коциком посинілі ноги та зайнявся раною. Намагаючись не дивитись на оголені груди, він промив і як міг наклав пов’язку з антисептиком. Брудне плаття він безжально викинув у смітник, віддавши гості свій лонгслів, котрий діставав їй майже до колін.

– Зараз зроблю тобі чогось гарячого. Ти що любиш - каву, чай? Може шоколад?

Дівчина мовчала, лише свердлила його своїми неприродньо великими зеленими очиськами.

– Ну.. гаразд, – Знітився Максим, – Зроблю чаю з лимоном і цукром.

Він попрямував на кухню, по дорозі встромляючи телефон в зарядку.

“От чорт, робота!”

Поки закипав чайник, Максим гарячково вмикав телефон. Одразу ж посипались повідомлення.

“Чувак, ти де? В нас тут дедлайн, якщо ти пам’ятаєш”

“Макс, відпишись як будеш онлайн”

“Макс, в тебе все ок?”

– Привіт, Вік, соррі - телефон розрядився. Слухай, я здається щось підхопив, сподіваюсь, не ковід, але краще попрацюю з дому.

– Ну ти знайшов, коли! – Голос друга роздратовано тріщав у телефоні. – Глянь останній фідбек від клієнта. Можеш зробити за сьогодні?

– Спробую.

– Угу, і не здумай хворіти, бо прийду і придушу тебе власноручно! Давай, до зв’язку.

Віктор поклав слухавку.

Максим, оглянувшись, зустрівся поглядом з відьомськими очима. Він і не помітив, коли дівчина підійшла й уважно слухала його розмову.

– Зовсім забув про роботу, – Ніяково посміхнувся він. – Сідай, зараз буде чай і печиво.

Гостя сиділа на його кухні, повільно сьорбаючи з горнятка, пальцями відломлювала крихітні шматочки печива і клала їх до рота.

– Мене звати Максим, можна Макс. А тебе? – Намагаючись перервати ніякову мовчанку сказав хлопець.

Дівчина не відповідала, лише дивилась так пронизливо, що в нього мороз пробігав під шкірою. Максим відчував, що потрібно сказати щось ще, проте всі розважливі думки кудись поділись.

– Розкажеш, що трапилось?

– В тебе є родичі, друзі, де твій дім?

Він зітхнув.

– Ну гаразд, відпочивай. Я буду працювати, окей?

Не дочекавшись відповіді, він відкрив ноутбук і занурився в роботу.

Хлопець любив те, чим займався. Працюючи програмістом у великій продуктовій компанії він відчував, що робить щось корисне. Крім того, йому було цікаво постійно вчитись і вирішувати складні задачі, тож час у роботі спливав для нього непомітно.

Коли він відірвався від екрана свого ноута, було вже далеко за полудень. Його дивна гостя спала, згорнувшись калачиком на дивані у вітальні. Макс взяв плед і обережно вкрив її.

“І що мені з тобою робити?” – розмірковував він, дивлячись, як дівчисько мирно сопить в його кімнаті.

Мабуть, було б добре обдзвонити лікарні, і, перш за все, психдиспансери. Він зітхнув і вирішив залишити все як є. Може вона оговтається і піде сама.

Максим приготував обід, порцію дівчини залишив на столі. Закінчивши з роботою, перевдягнувся і вийшов побігати. А коли повернувся, дівчини й слід простиг.

“От і добре”- з полегшенням видихнув хлопець. Він пройшов на кухню, взяв склянку, налив води та рука зі склянкою застигла на півдорозі. На підлозі кухні лежала розбита тарілка з залишками обіду, а також обглодані кістки сирої курки, котру Максим купив напередодні.

“Що за дурний день сьогодні”.

Він згріб все у смітник, про всяк випадок замкнув двері на другий замок і пішов у душ.

Вже в ліжку Максим подумав, а чи не приверзлось йому це все? Події були настільки химерні, що він радше б повірив, у те, що це було не насправді. Він відкрив кіндл - хотілось почитати щось добре знайоме й затишне. Перегорнув титульну сторінку і вступ.

“Пустелею тікав чоловік у чорному – його переслідував стрілець...”