Листопадові оповіді, Максим.

Віктор зазвичай вкладався спати пізно. Постійний стрес і напруження на роботі вимагали часу, щоб заспокоїтись. Він погортав стрічку фейсбуку, наставив лайків знайомим (і малознайомим) дівчатам в інстаграмі, почитав останні новини. “От цього краще було не робити” Зітхнув і заялозив по ліжку, намагаючись вмоститись зручніше.

Дивний звук з вітальні миттю вивів його з дрімоти. Вік прислухався. На кухні хтось тупотів босими ногами. Хтось невеликий і легкий, судячи з м’якого плескання по підлозі.

Молодий менеджер середньої ланки не відзначався надмірною мужністю чи хоробрістю, проте, звуки не здавались йому загрозливими.

“Там що, дитина?” - подумав він, опускаючи ноги на підлогу.

Віктор клацнув вимикачем і вітальню залило холодне світло енергозберігаючої лампи. В кімнаті було порожньо і тихо. Він вже хотів повертатись у ліжко, коли почув тихий тупіт зовсім поруч у себе за спиною. Вік різко обернувся і нічого не побачив.

– Та що за…

Він відчув, як щось невидиме кинулось на нього. Холодні, тонкі руки з неприродньою силою схопили його за шию. Хлопець відчайдушно замахав руками, намагаючись відтягти від себе те “щось” що душило його, проте ловив лише пустоту. Чиїсь гострі зуби вгризлись йому в горло. Він спробував закричати, але крик перейшов у булькаюче хрипіння і швидко затих.

Максим прокинувся від того, що впирався ногами в щось важке, липке і мокре. Продерши очі, він закричав від жаху і смикнув ногами так, що колінами ледь не заїхав собі по зубах.

На його ковдрі в ще мокрій калюжі крові лежала голова Віка. Шия була нерівномірно обгризена і клапті плоті та жил стирчали в різні боки.

– Господи, господи, господи… – прошепотів хлопець.

Його вчорашня гостя сиділа поруч на підлозі та всміхалась закривавленими губами. Максим міг закластись, що побачив кілька рядів гострих, трикутних як в акули зубів.

Дівчина видала стрекочучий, схожий на комашиний звук і викрутила голову на сто вісімдесят градусів вниз, від чого стала схожа на моторошну сову.

– О боже…

Макса знудило прямо на підлогу.

– Що ти таке!? Навіщо ти це зробила? – Витираючи губи тремтячою долонею він нарешті спромігся закричати.

Істота сиділа, похитуючись і повертаючи голову то в один то в інший бік.

– Він… погрожувати, хотіти душити тебе. Я - захищати.

Її голос, сухий і скрипучий був геть не людським, а очі зробились ще більшими, від чого вона почала нагадувати персонажа з аніме.

– Він мій друг, чуєш! Тупа ти потворо!

Макс схопився і хотів вибігти геть, але послизнувся на калюжі крові й гепнувся на підлогу, незграбно підвернувши ногу під себе. В ній недобре хруснуло і хлопця пройняв гострий біль. Він застогнав з досади, проте підвівся і зашкутильгав на кухню.

Взявши там пакет, він, намагаючись не дивитись, запхнув в нього голову і поклав її в морозилку.

“Господи, що я роблю”

Потім згріб скривавлену ковдру і запхнув її в пралку. Подвійна кількість порошку, подвійне полоскання.

“Чудово…” – Максим усміхнувся сам до себе, коли почув заспокійливе гудіння пральної машини.

“Тепер все чудово”

Хлопець виглянув у вікно. Було ще зовсім рано, проте світліше, ніж зазвичай - падав перший сніг. Невагомі пухнасті сніжинки м’яко опускались на маленькі сліди босих ніг і плями крові, що вели до його під’їзду.

Він набрав води у відро, налив туди хлорки і зібрався вже до миття підлоги, коли у двері подзвонили.

На порозі стояла Оля, його дівчина. Радісна усмішка враз злетіла з її обличчя.

– Макс, господи, що з тобою?

– Ти ж мала повернутись завтра. – Простогнав Максим.

– То ти не радий мене бачити? – Дівчина намагалась заглянути в квартиру через його плече.

Він оглянувся і побачив, що істота стоїть позаду, скалячись на Олю.

– Оль, я давно хотів сказати тобі…

Очі подруги округлились.

– Ти це зараз серйозно?

Вона спробувала прорватись в квартиру, та Макс стояв у дверях і не впускав.

– В тебе що, там зараз хтось є?

– Так, Оль, послухай… – Йому навіть не довелось брехати.

В Олі затремтіли губи, на очі навернулись сльози.

– Придурок! – Видихнула вона, обернулась і побігла вниз сходами.

Максим закрив двері на всі замки, обернувся до них спиною і повільно сповз на підлогу.

– Все, вона пішла, чуєш? Ми тільки вдвох з тобою.

Істота підійшла до нього і заглянула в очі.

– Тільки ти і я?

– Тільки ти і я…

– І ти любити мене?

– І я любити тебе, – Підхопивши її манеру прошепотів Максим.