Останній потяг до Бухареста

Кава з вокзального автомата смакувала паленим ячменем і теплою хлорованою водою. Кармен Мунтяну зробила ковток, скривилася й поставила пом’ятий паперовий стаканчик на підвіконня. Спина затекла. Сім годин у переповненому мікроавтобусі від Сучави до кордону, довга черга на митниці через збій у румунській базі, а тепер ця чергова частина з високими цегляними склепіннями, де пахло вогкими шинелями та старою підшивкою газет. Вхідні двері важко рипнули, впускаючи протяг і сирий вугільний дим із перону. У коридор увійшов чоловік у розстебнутій чорній куртці, з якої стікали краплі мжички. На плечі висів обшарпаний шкіряний рюкзак, у руках була товста картонна папка зі шнурками, що вже розтріпалися.

Він озирнувся, мигцем ковзнув поглядом по черговому сержанту за склом і зупинився на Кармен. Оцінив темну практичну куртку, кросівки без яскравих емблем і поставу людини, яка надто рівно тримає плечі для звичайної пасажирки.

— Мунтяну? Майор? — голос у нього був глухий, трохи хрипкий від вогкості.

Кармен підвелася, автоматично заправивши коротке темне пасмо за вухо.

— Так. Майор Мунтяну. Добрий вечір.

Він витер вологу долоню об край джинсів і тільки потім протягнув руку:

— Бортниченко. Олександр. Можна просто Сашко, бо на ці протокольні «Олександри Васильовичі» в нас часу обмаль. Ходімо, він у другій кімнаті. Сидить, сопе.

Слідча кімната чергової частини нагадувала пенал: облуплені зелені стіни, довгий стіл під пошерхлим оргсклом і дві табуретки, прикручені до підлоги важкими кутниками. Міхай Кожокару сидів у кутку. Безформний синій спортивний костюм, важке дихання через ніс, сиві немиті патли, що прилипли до чола. Зап’ястки спереду стискали сталеві браслети, з’єднані коротким ланцюгом. Побачивши Кармен, він навіть голови не підвів лише скривив сухі, потріскані губи.

— Живий, цілий, тиск сто сорок на дев’яносто, — Бортниченко ляснув папкою по склу столу, розв’язуючи вузли. — З речей: годинник механічний радянський, ремінь без пряжки, шнурки від кросівок, сорок три гривні дріб’язком і дві пачки сигарет без фільтра. Тютюн черговий вилучив, у вас у потязі палити однаково не дадуть.

Кармен сіла навпроти, витягла зі свого планшета румунський пакет екстрадиційних формулярів. Швидко проглянула український опис вилученого майна, порівнюючи з копією ухвали суду.

— Де медикаменти? — вона підняла очі на Бортниченка. — У нього в списку препаратів від гіпертензії був каптоприл і ще якась німецька дрянь. Тут немає.

Бортниченко ляснув себе по кишенях куртки, насупився, потім поліз у бічну кишеню рюкзака й витяг наполовину вичавлений блістер.

— Ось. Наш фельдшер в ізоляторі крутив, перевіряв, чи фольга не переклеєна. Знаєш, які зараз умільці? Замість порошку від серця можуть туди пральний порошок забити або кислоту. Тримай.

Кожокару хрипко кашлянув і процідив румунською:

— Вони прострочені. Ще в серпні термін вийшов. У мене від них печінка горить.

— Закрий рота, — так само румунською відрізала Кармен, не змінюючи тону. — Будеш у Бухаресті в лазареті скаржитися. Там свіжі видадуть.

Бортниченко хмикнув, спостерігаючи за ними:

— О, бачу, спільну мову знайшли без перекладача. Давай розписуйся ось тут, тут і на четвертому аркуші внизу.

Кармен поставила розмашисті підписи. Бортниченко дістав круглу гербову печатку. Подушечка з мастикою виявилася майже сухою. Він подихав на гумову матрицю, сильно притиснув до паперу й коротко гупнув по ній кулаком. Відбиток вийшов блідо-фіолетовим, але герб читався.

— Готово. Тепер він офіційно ваш головний біль.

Сержант конвою допоміг Кожокару підвестися. Той кректав, наче йому викручували суглоби, хапався скутими руками за коліна.

— Нога, — бурмотів арештант. — Защемило. Не можу наступати.

— Підеш, — спокійно сказав Бортниченко, підштовхуючи його до дверей. — До перону тридцять метрів. Не впадеш.

На пероні першої колії вітер пробирав до кісток. Пахло мокрим шлаком і паленою соляркою маневрового тепловоза. Потяг «Чернівці — Бухарест» складався всього з чотирьох вагонів. Темно-зелені, старі, з запітнілими вікнами й облупленими маршрутними табличками на бортах.

— Дякую за сприяння, майоре, — Кармен підняла комір, ховаючи підборіддя від вологого пориву. — Далі наша юрисдикція. Гарного вечора.

Вона чекала, що він розвернеться і піде в бік виходу до міста, де блимали жовті ліхтарі привокзальної площі. Але Бортниченко стояв на місці. Потім заліз у кишеню, витяг бляшану коробочку з м’ятними льодяниками, відкрив, простягнув їй:

— Будеш? Горло дере від цієї вогкості.

— Ні, дякую.

Він кинув одну цукерку до рота, поправив рюкзак і рушив… уздовж вагона. До тих самих робочих дверей, біля яких черговий провідник перевіряв квитки у двох літніх жінок.

Кармен завмерла, відчуваючи, як усередині миттєво спрацьовує звичний професійний запобіжник:

— Бортниченко. Куди ви?

Він зупинився, озирнувся, тримаючи в пальцях довгий зелений бланк міжнародного квитка.

— Як куди? У вагон. Поїзд зараз рушить, а в мене взагалі-то плацкарта на нижню полицю.

— Що значить «у вагон»? — вона зробила два швидких кроки до нього, знизивши голос майже до шепоту. — Вас приставили для підстраховки? Мене ніхто не попереджав. Управління не давало запиту на український супровід за межами кордону. Ви не маєте права діяти на території Румунії.

Сашко подивився на неї з такою щирою втомою в очах, що Кармен на мить затнулася.

— Майоре Мунтяну, подивися на мене. Я схожий на людину, якій треба безплатно пертися в іншу країну за службовим наказом? У мене відпустка. Офіційна. Рапорт підписаний ще в понеділок. Перша відпустка за два роки.

— До Бухареста?

— До бабусі, — він зітхнув, витягаючи з рота цукерку за щоку. — Баба Елена. Живе в Отопені, під самим Бухарестом. Вісімдесят один рік, паркан похилився, сарай тече, яблука обтрусити нікому. Я пів року квитки виловлював.

Він злегка розстебнув блискавку рюкзака й показав нутрощі. Там не було ні оперативної кобури, ні бронежилета лише змінні вовняні шкарпетки, коробка з набором гайкових ключів і кругла трилітрова банка, дбайливо загорнута в чернівецьку обласну газету.

— Вишневе. Без кісточок, — пояснив він. — Баба просила. Тільки спробуй сказати, що це контрабанда.

Кармен вихопила поглядом цифри на його квитку: вагон номер три, купе чотири. У неї зі спецпакетом на конвоювання було друге купе. Той самий вагон.

Збіг був настільки безглуздим і водночас побутовим, що сперечатися не було сенсу.

— Без зброї? — тихо запитала вона.

— Табельний у сейфі райвідділу, — розвів руками Сашко. — Я ж не самогубець, щоб через два кордони зі стволом їхати. Тільки льодяники й варення.

— Заводь затриманого, — кинула вона сержанту, відвертаючись.

Кожокару важко піднявся металевими східцями, шарпаючи кайданками об поручень. Кармен пішла слідом, тримаючи руку на поясі під курткою, де надійно сидів табельний «Глок».

У тамбурі було темно, світив лише тьмяний плафон над сміттєвим баком. Коли Кармен уже заводила арештанта у вузький коридор, двері з протилежного боку різко відчинилися. Хлопець у натягнутій до брів в’язаній шапці летів назустріч, уткнувшись носом у чорний екран телефона. Він не просто не пригальмував, він грубо та твердо черкнув Кармен плечем, змусивши її хитнутися праворуч і впертися ліктем у дерматинову обшивку стіни.

— Pardon, n-am vrut... — пробурмотів він.

Голос був хрипкий, квапливий, із характерною розтяжкою голосних, притаманною румунам із повіту Сучава. Хлопець не зупинився, навіть не глянув на конвойованого, прослизнув повз у тамбур і вискочив на перон. Кармен помітила дрібницю: у нього не було сумки. Жодного наплічника, жодного пакета. Лише зім’ятий папірець квитка, затиснутий між пальцями.

Вона визирнула у вікно тамбура. Під жовтим ліхтарем хлопець швидко пройшов повз Бортниченка, який саме докурював цигарку, викинув недопалок у чавунну урну й попрямував до четвертого вагона. А за десять метрів позаду нього з тіні вокзальної колони вийшов інший чоловік широкий у плечах, у важкій робочій куртці з капюшоном. Він навіть не подивився в бік поліцейських. Просто рушив до сусіднього тамбура й зник усередині.

— Заходь, — Кармен штовхнула Кожокару в купе номер два.

Старі двері зачинилися з гучним клацанням. Вона опустила важку металеву засувку блокіратора й перевірила ручку зовні. Замок тримав мертво. Кожокару важко опустився на нижню полицю, підібгав сковані руки до живота й відкинув голову на стіну. На його спітнілому обличчі з’явилася дивна, нехороша посмішка.

— Ми не доїдемо до Бухареста, дівчинко, — тихо, ледь чутно крізь гудіння пічки сказав він. — Ти хоч це розумієш?

Кармен не відповіла. Вона сіла навпроти, поклала важкий портфель із паперами на стіл і витягла з кишені телефон. Мережа стрибала. Дві поділки українського оператора. За вікном почувся протяжний, глухий гудок локомотива. Метал здригнувся, колеса провернулися на вогких рейках, і вокзал Чернівців повільно поплив назад у темряву.