Останній потяг до Бухареста

Опалення у вагоні ввімкнули на повну, і під нижньою полицею одразу засичало, викидаючи в купе сухе, задушливе тепло. При цьому з кутка старої рами, заклеєної потрісканим малярським скотчем, безперервно тягнуло мокрою листопадовою холоднечею.

Кармен зачинила двері, опустила важкий прапорець засувки й накинула ланцюжок. Метал був холодний, із нього злазила стара фарба.

У двері обережно постукали : два короткі удари кісточками пальців.

— Відчинено, — кинула Кармен.

Двері відкотилися на кілька сантиметрів. У щілину просунулося кругле, червоне від спеки обличчя провідника. У руках він тримав два гранчасті підстаканники з темним чаєм і два пакетики цукру з логотипом «Укрзалізниці».

— Чай замовляли? Двадцять п’ять гривень штука. Цукор уже всередині порахований.

Погляд провідника мимоволі впав униз, на ніжку столика. Там, біля масивного болта, блищав короткий ланцюг кайданок, пристебнутий до лівої руки Кожокару. Чоловік миттєво підібгав губи, а руки з підстаканниками ледь помітно здригнулисЯ ложечки всередині дрібно задеренчали.

— Ось, візьміть, — Кармен витягла з кишені пом’яту купюру у двісті гривень, яку їй всунули на решту в буфеті. — Здачі не треба.

Провідник квапливо запхав гроші в кишеню жилетки, поставив склянки на край столу і, не кажучи більше ні слова, шарпнув двері на себе. Клацання замка пролунало так, ніби він забарикадувався від них у своєму службовому купе.

— Бояться, — хрипко промовив Кожокару. Він сидів не роздягаючись, підібгавши під себе ноги в брудних кросівках. — Усі бояться заліза. Думають, якщо людина в наручниках, то вона зараз зубами горло перегризе.

— Пий чай і мовчи, — Кармен підсунула склянку ближче до нього.

— Не дістану. Руку тягне.

— Дістанеш. Ланцюг сорок сантиметрів.

Кожокару важко видихнув крізь ніс, крекнув і перевалився на бік. Його зап’ясток був червоним, набряклим у місці, де сталь тиснула на суглоб.

— Защемило мені, дівчинко. Я тобі не пацан двадцятирічний, щоб на жердині сидіти. Розстебни хоч на одну дірку. Або подушку кинь під лікоть. Пече так, наче цвях забили.

Кармен подивилася на нього. Жалюгідний, із жирним волоссям і мішками під очима, він зовсім не нагадував людину, яка крутила мільйонними контрактами на митниці. Звичайна розвалина в дешевому спортивному костюмі. Інструкція категорично забороняла будь-які послаблення до прибуття в пункт передачі, але якщо в нього відніметься кисть або підскочить тиск до критичного, а розбиратися з лікарями на прикордонній станції доведеться їй самій. А це зайві три години писанини. Вона дістала ключ, клацнула замком і пересунула дужку кайданок на один зубець вільніше. Потім схопила з верхньої полиці згорнутий синій матрац і підсунула йому під спину.

— Нормально?

Кожокару обережно потер звільнене зап’ястя об коліно, сьорбнув гарячого чаю й раптом криво, неприємно всміхнувся:

— Ти м’яка. Не знаю, хто тебе в цей відділ запхав, але ти м’яка, Мунтяну. Думаєш, якщо папери підписала, то справу зроблено? Ті люди, які мене здали в Чернівцях... вони за це отримали копійки. А от ті, хто знає, куди я їду...

Він зробив паузу, дивлячись у темне вікно, за яким проносилися поодинокі вогні приміських хат.

— Що ти мелеш? — спокійно запитала Кармен, хоча всередині неприємно кольнуло.

— У Вікшанах нас зустрінуть зовсім не твої бухарестські прокурори. Там глухий кут, дівчинко. Побачиш.

— Пий чай, Міхай. Менше плескатимеш язиком то спокійніше доїдеш.

Вона відсунулася до дверей, дістала телефон. «Пошук мережі». На перегоні зв’язок упав остаточно.

У четвертому купе пахло вареними яйцями, часником і старим кожухом. Бортниченко сидів на нижній полиці в розтягнутому темно-синьому светрі, закинувши ногу на ногу, і ледаче колупав нігтем край дерев’яного столика. Навпроти сидів дід Василь. Він був кругленький, із сивими колючими бровами й червоними від вітру щоками. Дід акуратно оббивав варене яйце об край столу, зсипаючи шкаралупу на розстелений номер «Буковинського вісника».

— То ти, кажеш, на складі робиш? — перепитав дід, не підводячи очей.

— На складі, — збрехав Сашко, навіть не моргнувши. — будматеріали. Цемент, арматура, піноблок.

— Важка штука. Спину зірвати ж раз плюнути. А чого до Бухареста? У нас шо, цементу нема?

— Баба там у мене. Хата стара, дах потік. Треба крокви міняти, поки сніг не впав.

— Діло добре, — дід надкусив яйце, вмочивши його в сірникову коробку із сіллю. — На, візьми яблуко. Слава переможцям. Кисле, аж щелепи зводить, зате своє, без хімії.

Сашко взяв дрібне зелене яблуко, потер об коліно й надкусив. Шкірка тріснула, рот наповнило терпким соком. Він спробував заплющити очі й просто слухати монотонний стукіт колісних пар: тук-тук, тук-тук. Перший день відпустки. Можна спати хоч дванадцять годин поспіль. Ніяких ранкових селекторів, ніяких п’яних бійок на Гравітоні, ніяких протоколів огляду трупів у лісосмугах.

Але в коридорі знову рипнула мостина. Сашко не хотів прислухатися, але вухо саме вихоплювало звук. Кроки були важкі, розмірені. Людина йшла не в капцях і не в м’яких кросівках: тверда підошва робочого черевика глухо стукала по металевій підлозі під килимовою доріжкою.

Раз. У бік робочого тамбура. За дві хвилини повернувсь назад. Потім знову вперед. Причому дверей туалету ніхто не відчиняв. Людина просто ходила коридором, наче міряла вагон кроками.

— Спи, Сашко, — пробурмотів він сам собі під ніс, втискаючись потилицею в тонку залізничну подушку. — Не твоя зміна. Твоє діло, то яблука збирати.

У купе номер два Кожокару задрімав. Задрімав важко: голова впала на груди, з напіввідкритого рота виривалося гучне свистяче хропіння, що переривалося сухим кашлем. Повітря стало густим від запаху пітної синтетики й ліків.

Кармен витерпіла хвилин двадцять. Голова гуділа, віскі давило, наче обручем. Вона підвелася, перевірила натяг ланцюга. Він тримав міцно. Витягла з кишені спецключ конвою, вийшла в коридор і замкнула двері ззовні, опустивши прапорець у пази блокування. Біля титана з гарячою водою було прохолодніше. Кватирка над відкидним смітником була прочинена на кілька сантиметрів, і звідти било гострим, крижаним повітрям із присмаком вугілля.

Поруч стояв Бортниченко. У руці була стара емальована кружка з відбитим краєм, із якої валувала пара.

— Не спиться? — спитав він тихо, дивлячись у чорне вікно.

— Хропе, — Кармен підійшла ближче, підставивши обличчя під холодний струмінь із кватирки. — І тхне, як у казармі.

— Це нормально. Старий мужик, нерви, тиск скаче. Ти б теж хропла.

— Я не хроплю.

Сашко ледь помітно всміхнувся краєм рота:

— Усі так кажуть, поки на диктофон не запишеш.

Кармен промовчала. Потерла пальцями перенісся, збираючись із думками.

— Зв’язку довго не буде?

— До Глибокої глухо. Там видолинок пішов, ліс густий. А що, рапорт треба відправити?

— Кожокару сказав, що ми не доїдемо. Назвав Вікшань. Сказав, що там нас зустрінуть не прокурори.

Бортниченко сьорбнув окріп, примружився від гарячого:

— Майоре Мунтяну, ти перший день затриманих возиш? Вони всі так співають. «Мене відіб’ють», «ти пошкодуєш», «мої пацани вже їдуть». Дешевий базар, розрахований на те, щоб конвой смикався і наробив дурниць.

— Він назвав точну станцію.

— Та бо Вікшань же перша зупинка за нулем! — Сашко роздратовано крутнув кружкою. — Там зміна візків і митниця. Розклад на вокзалі в Чернівцях висить прямо над касами, метр на півтора. Його навіть сліпий прочитає. Не шукай змову там, де звичайний страх за власну дупу.

Він хотів сказати щось іще, але з кінця вагона почулися швидкі кроки.

Коридор був вузький, двом людям розминутися важко. До титана підходив худий чоловік у засмальцьованій синій куртці. Плечі підібгані, погляд опущений у підлогу. Кармен автоматично втиснулася спиною у виступ стіни, щоб не торкатися його одягу. Від чоловіка вдарило знайомим, різким запахом: солярка, мастило й старий залізничний пил.

Він протискувався боком. Бортниченко машинально відступив на пів кроку назад, ковзнувши по ньому чіпким поглядом знизу вгору.

І погляд зачепився. З правої кишені куртки незнайомця відстовбурчувався важкий залізний предмет. Не пістолет. Довгий чотиригранний стрижень із характерною Т-подібною ручкою схоже на залізничний реверсивний ключ, яким відкривають міжвагонні щитки та розподільчі шафи, а поруч із ним лежали важкі слюсарні пасатижі з обдертою червоною ізоляцією на ручках. Руки хлопця були в дрібних свіжих подряпинах, а під нігтями чорніла в’їдена технічна сажа. Незнайомець навіть не глянув на них. Він швидко пройшов повз купе номер два, на долю секунди затримав погляд на засувці дверей і шмигнув у темний тамбур до сусіднього вагона.

Кармен скривилася:

— У вас усі пасажири з депо тікають?

Сашко застиг із кружкою в руці. У голові щось клацнуло. Звичайний пасажир не тягає в кишені службовий тригранник і важкий інструмент посеред ночі.

— Слухай, Кармен... — почав він, повертаючись до неї.

У цей момент колеса під підлогою з вереском заскреготали по металу. Потяг різко кинуло вбік, мабуть, локомотив на швидкості влетів на стрілочний перевід станційних колій. Вагон хитнуло так, що Кармен ледь втрималася за поручень, а окріп із кружки Бортниченка хлюпнув йому прямо на великий палець лівої руки.

— Твою ж... — крізь зуби вилаявся Сашко, трясучи обпеченою рукою й витираючи її об край джинсів. Кружка дзвякнула об підвіконня.

— Цілий? — вона глянула на нього без особливого співчуття, але з тривогою від різкого маневру потяга.

— Шкіру здерло, — він подув на червону пляму біля нігтя, зло сплюнув. Момент було втрачено, думка розмилася пекучим болем. — Стрілка крива. Глибока вже.

Потяг почав відчутно скидати хід. За вікном у темряві попливли перші низькі ліхтарі станції Глибока-Буковинська, вихоплюючи з мороку мокрі рейки й порожні вантажні платформи.

Десь під стелею вагона глухо клацнуло силове реле. Яскраве жовте світло в коридорі блимнуло раз, другий і раптом повністю згасло. Замість нього над дверима купе засвітилися тьмяні, сині аварійні лампочки, заливаючи прохід каламутним, примарним напівтемком.

Вагон здригнувся востаннє й завмер біля порожнього темного перону.