Останній потяг до Бухареста

Колеса востаннє скреготнули об іржавий метал, і вагон застиг. За вікном у каламутній мряці плавали жовті ліхтарі на високих фермах, вихоплюючи мокрий гравій, калюжі та нескінченні ряди вантажних цистерн на відстійних коліях. Вадул-Сірет. Останній тупик перед румунським нулем.

У синьому напівтемку коридору почулося важке тупотіння армійських берців, тріск портативної рації та брязкіт металу. Двері другого купе відкотилися без попередження. На порозі виріс прикордонник. Високий хлопець у плямистому бушлаті, з планшетом під пахвою та кобурою на стегні. Слідом за ним сопів митник із товстим опломбованим журналом.

— Добрий вечір. Прикордонний контроль. Паспорти, документи на виїзд, — черговий старший лейтенант говорив монотонно, навіть не дивлячись на людей.

Кармен підвелася, дістала з внутрішньої кишені ламіновану картку слідчої DIICOT та зелену папку зі спецдозволами.

— Майор Мунтяну. Спеціальний конвой. Ось екстрадиційні приписи Генпрокуратури та міжнародне доручення. Затриманий це громадянин Румунії Міхай Кожокару.

Лейтенант підняв ліхтарик, ковзнув променем по паперах, потім по обличчю Кармен і опустив світло вниз. Наручники на ніжці стола блиснули хромом.

— Зброя є?

— Табельний «Глок», сімнадцять набоїв, номер внесено у декларацію. Ось відмітка чернівецького главку.

Прикордонник узяв бланк, клацнув кнопкою рації на плечі:

— Перший, я двадцять шостий. У третьому вагоні конвой, документи звіряю...

Закінчити він не встиг. З полиці почувся глухий, булькаючий хрип. Кожокару раптом смикнувся всім тілом, ноги в кросівках заколотили по обшивці, а ліва рука, закута в сталь, із тріском натягла ланцюг об металеву ніжку столу. Він сповз на підлогу, вигинаючись дугою, і вчепився пальцями правої руки в комір своєї куртки, наче намагався розірвати його навпіл.

— Не... можу... — захрипів він, пускаючи густу білу слину на витертий лінолеум. Очі закотилися, з-під важких повік було видно лише каламутні білки. — Серце... 

Кармен кинулася до нього, схопила за плечі:

— Міхай! Дихай! Чуєш мене? Дихай ротом!

Він бився в судомах, хрипів, щелепа сіпалася в конвульсіях. Обличчя арештанта в синьому світлі аварійної лампи набуло мертвотного, свинцевого відтінку.

У Кармен усередині все обірвалося. Страх був не перед смертю, а перед тим паперовим пеклом, яке почнеться, якщо затриманий здохне тут, на нейтральній смузі. Внутрішня безпека, розслідування, звинувачення в неналежному конвоюванні, хрест на кар’єрі.

— Лікаря! — вона різко повернулася до лейтенанта, переходячи на суміш англійської та української. — Call the medic! У нього серцевий напад! Швидку сюди, негайно!

Прикордонник сторопів, його рука зависла над рацією:

— Яку швидку на колію? У нас графік... маневровий тепловоз уже підходить!

— Твою мать, він зараз помре у вас на станції! — гаркнула Кармен, зриваючись на вереск. — Провідник! Аптечку сюди!

У коридорі зачовгали капці, виник переляканий провідник із білою пластиковою коробкою з червоним хрестом, у якій торохтіли порожні блістери:

— Та в мене тільки бинти і зеленка... Я звідки знаю, шо йому колоти?!

— Розступися, — пролунав спокійний, злий голос позаду.

Бортниченко відсунув плечем очманілого митника, протиснувся в купе. Светр задраний, обпечений великий палець притиснутий до долоні. Він мигцем глянув на Кожокару, який продовжував звиватися на підлозі, скрегочучи кайданками об залізо, потім перевів погляд на Кармен.

— Наручники розстебни! — крикнула вона йому в обличчя, хапаючись за ключі. — Треба покласти його на спину!

— Стій на місці, — обірвав її Сашко.

Він опустився на одне коліно, схопив провідника за край жилетки, смикнув до себе:

— Аптечку сюди. Швидко.

— Та кажу ж, нема серцевих...

— Нашатир є?

— Є, пляшечка з технічного набору...

— Давай сюди і не тринди.

Сашко схопив коричневий скляний пухирець, зубами вирвав тугу пластикову пробку й виплюнув її на підлогу. Потім двома пальцями правої руки міцно, до білих плям на шкірі, притиснув сонну артерію на шиї Кожокару. Постояв так три секунди. Потім великим пальцем лівої руки різко, без церемоній підняв верхню повіку арештанта.

— Пусти його, ти що робиш?! — Кармен спробувала перехопити його руку.

— Замовкни, Мунтяну, — гаркнув Сашко, навіть не повертаючи голови. — Дивись сюди.

Зіниця затриманого під світлом ліхтарика звузилася миттєво. Ба більше, вії ледь помітно тремтіли. Повіка чинила опір пальцю, людина щосили намагалася тримати очі заплющеними. А пульс під пальцями на шиї бився часто, злякано, але рівно, як молоток по дошці. Ніякої фібриляції. Ніякого збою ритму.

Бортниченко вилив половину нашатирю на клапоть технічної марлі, яку висмикнув з коробки провідника. Він не став махати ганчіркою перед обличчям Кожокару. Сашко просто взяв і з силою заліпив мокру, їдку марлю арештанту прямо на ніс, а другою рукою мертво затиснув йому рота, перекриваючи доступ повітря.

Ядучий, пекельний запах аміаку випалив повітря в радіусі метра. Навіть прикордонник закашлявся й відсахнувся в коридор.

Секунда. Дві. Кожокару раптом скрикнув таким дзвінким, високим фальцетом, якого від нього годі було очікувати, дико смикнувся, вдарився потилицею об стінку й відчайдушно замотав головою, намагаючись скинути руку Бортниченка.

— Чорти б тебе побрали! — зарепетував він чистою румунською, відпльовуючись і хриплячи. З очей у нього хлюпнули сльози, ніс почервонів, слиз потік по підборіддю. — Прибери! Задушиш, ірод! Прибери!

Сашко прибрав руку, кинув смердючу марлю назад у пластикову коробку й не поспішаючи витер долоню об штанину джинсів.

— Бач, як помогло. Медицина третього тисячоліття. Навіть перекладача не треба, усе зрозуміло.

Кожокару сидів на підлозі, розмазуючи соплі та сльози скутими руками, важко дихав ображеним, абсолютно здоровим сопінням і злобно вирячився на Сашка:

— Тварюка проклята...

— Сам такий, — ліниво відповів Бортниченко й підвівся, тримаючись за коліно, що голосно хруснуло. — Дихай носом, Міхай. Кажуть, аміак мізки прочищає.

Лейтенант-прикордонник опустив рацію, обвів поглядом купе й сплюнув у тамбур:

— Мать вашу так... Я вже черговому передав, щоб маневровий притримали і фельдшера з медпункту підняли. Клоуни.

Він швидко черкнув ручкою по документах, ляснув гербовим штампом «Виїзд» і кинув паспорти на стіл:

— Через п’ять хвилин заганяють в ангар на зміну візків. Виходити з вагона заборонено. Двері заблокують зовні. Якщо цей симулянт ще раз тут виставу влаштує, пристебніть його до батареї, щоб не стрибав.

Прикордонники пішли. Провідник, бурмочучи щось про зіпсовану білизну й сморід, поплентався слідом, тягнучи свою коробку. Кармен стояла біля полиці. Її колотило. Вона відчувала, як палають щоки від пекучого, принизливого сорому. Вона старший офіцер управління, слідча з восьмирічним стажем повелася на дешевий базарний фокус, як стажерка в перший тиждень служби. Якби не цей пом’ятий український опер із обпеченим пальцем, потяг би вже зупинили, приїхала б районна швидка, і до ранку Кожокару лежав би в терапевтичному відділенні Чернівецької лікарні, звідки втекти справа двадцяти хвилин.

— Чого дивишся? — тихо запитав Сашко, спираючись плечем на одвірок. — Перший раз бачиш, як клієнт із етапу зістрибнути пробує? Стандартна тема. Вони в СІЗО цьому один одного вчать краще, ніж у ваших академіях.

Кармен мовчки підняла з підлоги папку з документами, заховала в планшет. Голос її тремтів, хоча вона щосили намагалася говорити рівно:

— Я... перевірила б рефлекси. За хвилину.

— Ага. За хвилину він би вже в кареті швидкої лежав, а ти б писала пояснювальну черговому прокурору.

Він помовчав, дивлячись, як Кожокару ображено вмощується на полиці, підібгавши коліна до підборіддя. Потім зробив крок ближче до Кармен і притишив голос так, що його ледве було чутно за гудінням пічки:

— Слухай, Мунтяну. Ти світло пам’ятаєш, як перед станцією блимнуло?

Вона підвела очі:

— Ну. Сказали наче реле вибило.

— Реле, так. Тільки я, поки сюди біг, через неробочий тамбур пройшов. Там щиток силовий. Навісний замок не зламаний, його перекусили болторізом. Свіжий зріз, метал навіть заіржавіти не встиг. І дроти на тумблерах освітлення смикали руками.

Кармен насупилася, миттєво повертаючись у робочий стан:

— Той хлопець у синій куртці? Якого ми біля титана бачили?

— Хлопець, не хлопець, яка різниця? Справа в іншому. Дід твій цирк із серцем влаштував не тому, що злякався. Він час тягнув. Рівно до зупинки.

З вулиці донісся важкий, глухий удар зчіпки. До хвоста потяга приєднався маневровий локомотив. Вагон хитнуло вперед. Залізо застогнало, колеса повільно, дрібно застукотіли по стрілках, затягуючи склад у велетенський, темний бетонний ангар перестановки колісних пар.