Останній потяг до Бухареста

Залізні стулки цехових воріт зійшлися за хвостом потяга з глухим, важким ударом, від якого забряжчало скло в рамах. Замість нічного поля навколо виросли бетонні склепіння велетенського ангара. Під високою стелею, у клубках пари та сизого мастильного чаду, горіли тьмяні ртутні ліхтарі. Знизу, з глибоких бетонних канав, вдарило лунке залізничне пекло: шипіння пневматики, вереск гайковертів і важкі, ритмічні удари кувалд по буксах. Майже одразу під вагоном засичало: магістраль розірвали, стравлюючи залишки повітря. Батареї опалення під полицями клацнули востаннє й почали швидко, відчутно холонути.

Завили електродвигуни. Звук був низький, вібруючий, він пішов через підлогу прямо в підошви. Вагон смикнувся. Не вперед і не назад, а угору.

Кармен уперлася пальцями в край столика. Метал під дерматином полиці затремтів, вагон із противним рипінням відірвався від ресор і повільно поліз на домкратах у порожнечу. За вікном замість рейок поплив брудний сірий бетон стіни, обвішаний товстими чорними кабелями.

У грудях стало тісно, наче хтось затягнув навколо ребер брезентовий ремінь. Вона мимоволі перевела подих ротом. Замкнений залізний короб, відірваний від землі, висить на чотирьох сталевих лапах над двометровою прірвою. Двері заблоковані залізничниками зовні. Звідси немає виходу. Взагалі. Кожокару, який сидів на підлозі біля ніжки столу, зловив її погляд. Його обличчя після нашатирю все ще було червоним, очі сльозилися, але губи скривилися в глумливу посмішку.

— Що, майоре? Пливе підлога? — він притиснув сковані руки до колін. — Якщо домкрат зірве, то нас тут розмаже, як мух у банці. Тут двадцять тонн чистої сталі.

— Заткнися, Міхай, — видихнула Кармен. Голос прозвучав глухо через гуркіт знизу.

Вона підійшла до вікна, спробувала опустити кватирку, щоб пустити хоч трохи холодного цехового повітря. Дерев’яна рама сиділа намертво. Розбухла від вогкості й забита старим брудом.

У коридорі вагона температура впала хвилин за п'ятнадцять. Дихання вже виривалося слабкою парою.

Двері четвертого купе з гуркотом відчинилися. Дід Василь вискочив у прохід у засмальцьованому кожушку, натягнувши шапку-вушанку на самі брови, і з розгону смикнув ручку туалету. Замок не піддався.

— Та ти дивися на них! — заволав дід, гатячи кулаком у дерматин. — Провідник! Агов, служивий! Ти шо, подурів?! Відкрий до вітру, в мене ж нирки!

Зі свого службового купе висунувся заспаний і злий провідник у застебнутому до підборіддя бушлаті:

— Дядьку, не тринди! Сказано ж: на домкратах стоїмо! Заборонено замикати контур! Хочеш, шоб слюсарям на каски потекло? Сиди в купе і терпи, поки візки не викотять!

Бортниченко вийшов слідом за дідом. На ньому була розстебнута куртка, накинута прямо на светр. Обпечений великий палець пульсував тупим, гарячим болем. Шкіра злізла. Він засунув руку в кишеню, намагаючись не торкатися тканини.

Сашко підійшов до вікна навпроти купе, вперся здоровим ліктем у поручень і глянув униз. Під вагоном копошилися люди. У світлі налобних ліхтарів виблискували чорні від мастила рукавиці й помаранчеві жилети. Четверо робітників тягли на тросах важкий візок із широкими колісними парами. Викочували його геть по нижніх рейках цеху, щоб на його місце загнати інший, вузький, європейського стандарту. Гуркіт заліза стояв такий, що брезентові мембрани між вагонами дрижали.

Сашко ковзнув поглядом уздовж бетонної канави й зачепився. Біля третьої колони цеху, прямо під їхнім вагоном, стояв чоловік. На ньому теж був жилет, але занадто чистий, без сірих плям відпрацьованого мастила. Капюшон насунутий глибоко, плечі широкі, масивні. Він не тримав у руках ні лома, ні ключів. Чоловік стояв абсолютно нерухомо серед загальної метушні й дивився вгору. Не на колеса. На вікна третього вагона.

Сашко примружився, намагаючись розгледіти обличчя під козирком капюшона. Чоловік знизу раптом підняв ліву руку, поправив щось біля вуха: чи то гарнітуру, чи то комір і зробив два повільні кроки назад, ховаючись у тінь за масивною бетонною балкою.

— Якого дідька... — пробурмотів Бортниченко.

У неробочому тамбурі, за зачиненими перехідними дверима, було темно й тхнуло мерзлим металом. «Крот» діяв швидко. Руки тремтіли від нервового холоду, але пальці пам'ятали схему. Він зірвав пластикову кришку клемної коробки під стелею. Пасатижі з червоними ручками лягли точно між двома мідними шинами низьковольтної лінії. Тієї самої, що живила аварійне чергове світло від підвагонних лужних акумуляторів.

Короткий, тріскучий спалах вирвав із темряви перелякане обличчя хлопця. Пахнуло паленим ебонітом. У надрах розподільчого щитка глухо ляснув автомат.

Слабкі сині лампочки над дверима купе в коридорі згасли в ту ж секунду. Вагон накрила абсолютна, непроглядна пітьма. З коридору донісся переляканий жіночий вереск, тріск перекинутої склянки й добірна лайка діда Василя, який у темряві налетів коліном на відкидне сидіння.

У другому купе Кармен зреагувала миттєво. Рука вихопила з поясної кишені маленький тактичний ліхтар. Вузький білий промінь урізався в темряву, метнувся по стінах і вперся в куток. Кожокару не рухався. Він сповз ще нижче і притиснувся правим вухом прямо до сталевої труби опалення, що тяглася вздовж плінтуса.

Крізь глухий шум вентиляції цеху по залізу труби чітко пройшла дрож.

Дзень.

Пауза в дві секунди.

Дзень-дзень. І знову: дзень.

Три короткі, важкі удари металу об метал знизу, з цеху. Умовний сигнал.

Очі Кожокару в білому світлі ліхтаря блиснули майже з урочистістю. Він навіть не змигнув.

— Сиди тут, — кинула Кармен.

Вона не думала про наслідки. Вона бачила цей рух, чула цей звук і знала: хтось щойно дав відмашку. Кармен вискочила в коридор, виставивши ліхтар уперед, як зброю:

— Усім стояти! Поліція!

— Та туши ти свою фару, дурепо! — просичав хтось прямо біля її вуха.

Важка рука схопила її за зап’ясток і різко смикнула ліхтар униз, у підлогу. Промінь вихопив розтоптане на доріжці яблуко й обпечений палець Бортниченка.

— Ти куди світиш? — загарчав Сашко їй у саму скроню, перекриваючи шум знизу. — Знизу вікна наскрізь проглядаються! Хочеш, щоб крізь залізо шмальнули?

— Там хтось був під вагоном, — Кармен спробувала вирвати руку, але пальці в опера були міцні. — І по трубі стукали! Сигнал дали!

— Я бачив мужика знизу, — коротко відрізав Сашко. — Біля колони пасся. А світло вирубили з тамбура. Звідти тягне горілим.

Вони рушили вузьким коридором до кінця вагона. Сашко йшов попереду, тримаючись плечем за холодні шибки. Двері неробочого тамбура були прочинені на кілька сантиметрів. Звідти тягнуло крижаним протяхом, запахом креозоту й горілої проводки.

Сашко вперся ногою, різко штовхнув двері. Промінь ліхтаря Кармен ковзнув через його плече й уперся в порожнечу.

Зовнішні двері тамбура були відчинені навстіж. За ними не було ні платформи, ні сходинок. Лише чорний провал цехової ями на два метри вниз, заплутані шланги й рейки. На відкидному залізному фартуху стояв хлопець у синій куртці. «Крот». У правій руці він стискав важкий чотиригранний залізничний ключ.

Побачивши світло, хлопець очманіло вирячився, задер плечі:

— Не підходь, бл... !

Сашко не став розмовляти. Він рвонув уперед, викидаючи вперед праву, здорову руку, намагаючись схопити хлопця за горло й притиснути до перебірки. Але ноги на слизькому, заліпленому вологим снігом залізі тамбура поїхали вбік.

Він дістав лише капюшон. Пальці зчепилися на слизькій синтетиці. Хлопець заверещав по-звірячому, вивернувся і з усього розмаху рубав залізничним ключем навідліг. Важкий сталевий стрижень ударив Сашка прямо по лівій руці. Точно в обпечений палець.

Біль ударив під дих, аж занудило. Сашко захрипів, пальці мимоволі розтиснулися. Кармен зробила крок уперед, вихоплюючи з-під куртки «Глок», але хлопець навіть не став дивитися на зброю. Він просто відкинувся спиною назад і каменем шубовснув у чорний провал між вагоном і бетоном.

Глухий, мокрий удар об шпали. Шурхіт щебеню.

Знизу, перекриваючи гуркіт компресорів, пролунав скажений мат слюсаря:

— Твою мать! Хто там зверху падає?! Стій, ірод, куди по коліях?!

Сашко повис на поручні тамбура, хапаючись за нього ліктем. З розбитого пальця на брудну рифлену підлогу капала темна кров. Він важко дихав, притискаючи руку до живота.

— Пішов... — прохрипів він. — Через яму втік... у бік вихідних стрілок.

Кармен опустила пістолет, перевела промінь ліхтаря на підлогу тамбура. Біля самого краю залізного порога, прямо в калюжі талої води з брудом, лежали дві речі. Важкий латунний вентиль скидання тиску гальмівної системи. І старий кнопковий «Самсунг» із тріснутим пластиковим склом, батарея якого ледь трималася на скотчі.

Екран телефона блимнув. На ньому світилося коротке непрочитане повідомлення румунською від контакту «І»:

«Vagon 3. Fereastra stânga. Ești gata?» (Вагон 3. Ліве вікно. Ти готовий?)

У цей момент під стелею ангара заверещала протяжна тривожна сирена. Гідравліка домкратів сіпнулася, зашипіла магістраль високого тиску і вагон повільно, сантиметр за сантиметром, почав осідати вниз, на нові європейські колеса.