Січень 2020 року
Оповідання написане у співавторстві з Тетяною Левченко (https://arkush.net/user/354)
– Ну нарешті! – Ганна сплеснула в долоні й смикнула фіранку.
З легким шурхотом тканина відсунулася. Жалюзі, придбані ще торік, припадали пилом на горищі, все ще чекаючи на господаря, який урешті причепить їх на місце.
За склом, переливаючись у яскравому сонячному світлі, розкинулася снігова ковдра.
– Ну хоч наприкінці січня випав.
Ганна раділа снігові, немов дитина. Сподівалася, що той стане сякою-такою розрадою. І бодай на кілька днів – а якщо пощастить, то й тижнів! – змінить остогидлу багнюку під ногами.
Зима видалася напрочуд теплою, проте неймовірно вогкою. Мрячило щодня, навіть люди й ті ходили так само похмурі, як і погода. Жартували, що нині Лондон дивним чином перемістився на Полтавщину.
Жінка накинула на плечі пальто, натягнула чоботи і вийшла надвір. Легкий морозець заледве вчувався, ноги приємно грузнули. «Добряче намело, до середини литки», – зауважила мимохідь. Нахилилась, набрала пригоршню снігу. Зліпила сніжку й метнула в горіх, що розкинув гілля росто над повіткою).
Ганна роззирнулась, оцінюючи фронт робіт із прочищення доріжок. Помітила вервечку слідів, які тяглися від воріт до порогу хати. І як одразу не звернула уваги?
– Приблуда якийсь?
Раніше приблудні собаки до них не забігали. Спочатку через Бровка, а згодом, коли пес сконав, чомусь просто ігнорували обійстя.
Сліди були доволі чіткими й свіжими, певно, заледве година минула од візиту зайди. Що дивно – вели в один бік. Ніби приблуда забіг до хати... Чи просто розчинився в повітрі перед дверима.
– Чортівня якась, – Ганна почухала потилицю.
Від загадки одвернув дзвінок мобільного.
– Привіт, Ганьчик, – Миронове дурнувате «Ганьчик» вона ніколи не любила, вбачала в цьому щось дитячо-простецьке.
– Доброго ранку.
– І як він тобі?
– Доволі непоганий, – мовила і скривилась, подумки додавши: «Якби не твій дзвінок».
– Зі снігом упораєшся? Чи допомогти прогорнути доріжки?
– ...
– Стій, нічого не кажи. За пів години буду. Бо тобі дай волю – обов’язково відмовишся. Тож, кип’яти чайник.
Ганна сховала смартфон до кишені. Зітхнула.
– І не відчепиться ж.
Мирон залицявся до Ганни ще з юності, навіть засилав сватів, проте додому повернувся з гарбузом. Потім, коли юнка обрала іншого, довго пиячив. Урешті заспокоївся, змирився і навіть знайшов сили потоваришувати з її обранцем – Тарасом.
Від згадки про чоловіка на очі Ганни навернулися сльози. Вона й досі чекала, чекала попри все. Незважаючи на папірець із вироком: «Зник безвісти».
Витерла вологу з обличчя й рушила до хати – кип’ятити чайник...
Хоч Мирон іноді й дратував, та допомагав по господарству вправно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!