Ісідор Дюкасс

Я не хотів, щоб за мене вмирали

але виходить наперекосяк.

То бог вивішує на небі чорний знак,

то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі - і вона

душею виповнить нарешті порожнечу.

Так говорити гидко і негречно.

Стою один. У черепі - війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.

Я сам за тебе вмерти би хотів.

За тебе я б на бога руку звів,

аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав

і вказівки зірвав на перехрестях.

Але цей бог без сорому і честі

з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.

Я трав насіяв заросли стежки.

Даремно все. І крок його тяжкий

все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.

Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,

за богом чорним, мертвим богом, лячним,

на інший бік твої сліди малі...

І я стою стовпом посеред шляху,

запізно битись, сліз мені нема...

Бридка блакить, висока ця тюрма,

на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,

якого правою примусили писати.

Я незборимий вал хотів побудувати,

і ось стою із жменями піску...

Дві жмені часу в мене залишилось

і віршами заповнений мішок.

“На що мене ти проміняв, синок?”

я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.

Ліси повалено. І засклено дороги.

Пісок у небі й місяць однорогий.

Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.

А бог городить церкви на церкви,

і лізе на хреста серед мокви

і на хресті - ногами чеберяє?..