Я йду містом
Оптимістична замальовка
Я йду містом, своїм містом, звичною і давно сходженою вулицею. І зустрічаю старих знайомих, колишніх товаришів по службі, сусідів. Їм усім далеко за… нам усім далеко за… У кожного свої проблеми та болячки. Хтось хмуриться, хтось задумливий… у всіх свої турботи.
- Привіт, Саню! Як живеш? – звертаюся я до товариша по службі, побачивши знайоме обличчя.
- Так, рухаюся помаленьку. А ти? – відповідає він мені трохи сумно.
- А я нічого. Все добре. Іду ось…
За кілька десятків метрів зустрічаю другого знайомого. Його погляд не відривається від землі, «шкутильгає» тротуаром.
- Здоров був! Які новини?
- Та ніяких. Немає поганих новин – вже добре, – звучить відповідь без жодної бадьорості.
- А… давай, будь щасливий.
На лавці біля автобусної зупинки сидить подружня пара колишніх сусідів. Посмішок немає, на обличчях «царює» апатія.
- Як справи, друзі? Чого сумуємо?
- Справи – як сажа біла, – відповідь невесела, але форма приказки вселяє невелику надію на щось хороше. Пожартувати зуміли, хоч і абияк.
- Щось трапилося?
- Ні, нічого особливого, вийшли ось за покупками, – все також у приреченому самопохоронному тоні. – А ти сам з чого такий задоволений? Мільйон виграв чи тобі пенсію підвищили? – згадка про «мільйон» – це фігура мови, для красивого слівця. А про підвищення пенсії всі мої співрозмовники-ровесники говорять завжди та скрізь, з будь-якого приводу чи без нього. Підвищать чи ні – ось питання… і коли… і скільки – безперервна тема для обговорення.
- Ні, не підвищили. Просто гарна погода. Іду на ринок скупитися за дрібницями.
На ринку в контейнері знайомий торгує одягом. Вигляд невеселий. Оптимізм у його очах не проглядається.
- Привіт, Юро! Як торгівля? Успіх є?
- Та ну, який успіх? Народ зубожів, не беруть нічого. Ніякої торгівлі.
- Ну, бувай. Все буде добре.
Ще один знайомий на оклик не хоче навіть зупинятися і відповідає на бігу:
- Вибач, поспішаю... зараз немає часу… потім колись, – це сказано з виглядом людини, яка вирішує невідкладну глобальну проблему. Проблеми... проблеми.
Я йду містом, звичною вулицею. Задумався й собі. Проблеми? Мої проблеми? А що, у мене є проблеми? Треба подумати.
В мене є проблеми!!! Звісно! Як же без них? А які саме у мене проблеми? Ну… які вже є… якісь мають бути. Я ж із ними живу, з чимось борюся, долаю…
Виходить? Так, звичайно! Щось виходить. Але подолати вдається не всі проблеми, а лише більшість з них. Деякі залишаю на потім, деякі залишаю для колективного подолання разом із друзями, а деякі – для різноманітності життя та тонусу. Треба ж із чимось буде боротися завтра, щось долати в майбутньому. А то ж як воно буває – прокинешся завтра вранці, а в тебе абсолютно все в порядку, все вирішено і нема чого прагнути. Ой! Не дай Боже! Треба залишити хоч щось, хоч одну малесеньку мету для досягнення! Нехай буде…
Треба все ж таки з людьми спілкуватися з оптимізмом, щоб хоч хтось усміхався під час зустрічі. Попри вік, болячки та негаразди, постійну нестачу грошей все ж таки треба частіше посміхатися і собі, і людям. Собі – насамперед.
- Здоров був, Сергію! – це тепер уже мене гукає старий товариш по службі. Він веде за ручку маленьку дівчинку років п'яти. Онучка! Дівчинка від надлишку енергії по-дитячому підстрибує і смикає дідуся в різні боки. А дідусь при цьому «цвіте», усмішка на обличчі. – Як справи? – запитує мене.
- Чудово. Гарна погода. Іду ось… А ти що робиш? Чи працюєш десь?
- Та ось дідом працюю.
- Як це дідом? – я не одразу зрозумів суть його оптимізму.
- Та ось, працюю дідом для своїх онуків. І мені цього достатньо, нічого більше не потрібно робити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!