Ярмарок у Сорочинцях

Що, Боже Ти мій, Господе! чого нема на тій ярмарцi!... так, що хоч

би в кишені було рублів i з тридцять, то й тоді б не закупив усієї ярмарки.

М.В.Гоголь, Сорочинський ярмарок

Ярмарок у Сорочинцях – найколоритніший захід. Колоритним він був у минулі часи, таким залишається й зараз. Але спробуй його опиши у сучасній літературі! Це ж після Гоголя, після праці визнаного класика. Якими новими словами можна описати Хіврю та Солопія Черевика, дяка Афанасія Івановича та інших персонажів? Та й не тільки їх, але й увесь багатолюдний ярмарок, це величезне щорічне дійство з усією живою торгівлею та численними розвагами, широко відоме далеко за межами Полтавщини. Навіть не знаю, чи вдасться мені це зробити. Але ж ніхто не забороняє спробувати… Сміливості та рішучості мені у цій справі додає власний досвід багаторазового учасника. Тож запрошую на ярмарок…

Надворі двадцять перше століття. Скільки вже «води утекло» з гоголівських часів, скільки минуло поколінь? Люди сильно змінилися – стали їздити автомобілями, дзвонити по "мобілках", користуватися Інтернетом, по-іншому одягаються. Але це у повсякденному житті. Однак раз на рік на театралізованому відкритті ярмарку вони знову стають схожими на себе в колишньому вигляді, на гоголівських героїв. Бо ярмарок – це не тільки торгівля, але і яскраве національне свято. Отже, пошукаємо слова, якими можна описати сучасні враження від Сорочинського ярмарку початку двадцять першого століття.

Я їжджу на ярмарок у Великі Сорочинці вже понад двадцять років. Ну, відколи оселився в Миргороді та купив машину. Та й гріх не їздити, бо відстань – як шапкою докинути. Півгодини неспішної їзди, і ось уже добре знайомий млин на пагорбі праворуч від дороги, крутий спуск та розвилка на Шишаки. Тут і починається село Великі Сорочинці, де щороку проходить оспіваний Гоголем Сорочинський ярмарок. Історики пишуть, що таких ярмарків у минулому було багато у різних місцях. Але завдяки письменнику істинно національну традицію зберіг саме він, Сорочинський. Напевно, це особливо цінно в наші дні, коли країна наполегливо шукає своє етнічне коріння та визначає свою національну сутність у минулому та сьогоденні.

Діставшись до в'їзду в село, треба спочатку десь припаркувати машину й далі йти пішки, щоб не спілкуватися з кожним автоінспектором (бо присутня, здається, поліція з усієї Полтавської області). Раніше, за радянських часів, ярмарок мав інший вигляд. Але автостоянкою так само служить нещодавно прибране кукурудзяне поле, тільки тепер це задоволення платне. Головна ж відмінність полягає в тому, що сучасний ярмарок перенесений за часом на тиждень раніше. Тепер це не останній тиждень серпня, а передостанній.

Це важливо з огляду на те, що приблизно з двадцятих чисел серпня дощі у Сорочинцях йдуть набагато частіше. На радянському ярмарку ми запросто ходили під дощем по калюжах. При цьому одним із найбільш ходових товарів були поліетиленові накидні плащі. Тепер же, протягом третього тижня серпня, сонячна погода стоїть практично завжди. Вже добре. Та й сам товар у радянські часи був зовсім нецікавий. Ну, це моє особисте враження. Можете і не погоджуватись, ваша воля. Вивозилося на вантажівках все неліквідне з магазинів Миргорода та району, продавалося з нудними обличчями. Кавуни були дорожчими, ніж у місті. Якби не пиво, то що й робити на тому ярмарку? Тим більше приїхавши «за кермом», із задоволень залишався лише шашлик.

З часу присвоєння ярмарку статусу національного змінилося багато чого. По-перше, він значно розрісся територією. Начебто той самий Жабокрицький майдан, але вже набагато ширший. У центрі оновилася «хата Хіврі», розбудовано етнографічне містечко, додалося багато критих павільйонів. Працюють одразу кілька естрадних майданчиків у різних місцях, майстер-класи народних умільців, багато атракціонів. А в останні роки ярмарок навіть виплеснувся вже далеко за межі центрального входу. Зараз у торгові ряди можна потрапити майже зі сходів рейсового автобуса. А якщо спробувати перетнути його весь від початку до найдальшого кінця, то це буде стомливий похід. Такі мандри – то вже для найнаполегливіших гостей. Для їх здійснення знадобляться чималі сили, чималі гроші та, швидше за все, перерва на обід.

Обід на ярмарку – це окреме серйозне заняття. Не аби що! Підходити до нього треба з чітким розумінням справи, з особливою повагою, не поспіхом. Чим пригощають гостей на ярмарку? Тут вам, будь ласка, борщ і все до нього, вареники, кулінарія всіх видів та напої у найширшій різноманітності у численних наметах. Кухня українська і не лише. Пий і їж, скільки зможеш. Годі й сподіватися скуштувати все! Маєш талант куштувати різні страви та до того ще й здібності оцінити їх смаки? То ж вперед! Головне – без втрат дістатися назад до автостоянки, адже на зворотному шляху на заваді стоятимуть численні спокуси.

На сучасному ярмарку кілька вулиць-провулків. Кількість продавців обчислюється тисячами. А загальну кількість покупців офіційна статистика заокруглює до мільйона за весь тиждень. Швидше за все це невеличке перебільшення. Але я вірю у ці цифри. Бо вони приємно тішать самооцінку учасника. Прикиньте, скільки ця маса людей випиває пива та з'їдає шашликів! Національний статус – це вам не жарти! Все по-справжньому. По-друге, самі учасники – це вже не ті мляві продавці залежалого товару, які у добровільно-примусовому порядку виїжджали на ярмарок за радянських часів. У всіх в очах видно вогник ініціативи та зацікавленості. Підприємці!

Ми родиною готуємось до виїзду на ярмарок задовго. Приблизно за місяць-два. Адже ми їдемо не гуляти, а працювати. Торгуємо сувенірами. Спочатку потрібно «наскребти» гроші на оренду торгового місця. Потім зібрати товар на весь тиждень торгівлі, з запасом. Це окрема процедура. Для цього потрібно об'їхати всіх наших майстрів з кераміки та дерева, відібрати та запакувати їхню продукцію. Ми товаришуємо та маємо партнерські стосунки з кількома миргородськими родинами, які займаються виготовленням сувенірів. Це приватні сімейні майстерні, кожна зі своїми мистецькими винаходами та технологіями. Кераміка та дерево – це, так би мовити, наш традиційний миргородський профіль.

Напередодні виїзду квартира, хоч і трикімнатна, виглядає неначе склад. Добре, хоч ящики з-під бананів стоять компактно, дякую еквадорцям за зручну тару. Найпростіше у підготовці – продукти та обладнання. Намет, надувні матраци, спальники, ліхтарі тощо, все це давно маємо в наявності. Не перший рік беремо участь, досвід є. А продукти – у вигляді концентратів із будь-якого супермаркету. Ми не примхливі в їжі та в побуті, можемо без проблем прожити тиждень у польових умовах.

Виїжджаємо рано-вранці у понеділок. Завантажуємось біля під’їзду. Довго впихаємо все майно в кузов пікапа. Так-сяк поміщається. Виїжджаємо з міста Сорочинською вулицею, бо саме вона звісно має привести нас до місця. Потім лаштуємось у довгу щільну низку машин на дорозі від Миргорода до Сорочинців. Усі в цей час їдуть в одному напрямку. Півгодини їзди… минаємо примітний млин на пагорбі, крутий спуск до села… потім дві перевірки перепустки на територію ярмарку, маневрування на вузькій алеї між перехожими та, нарешті, розвантаження під дах павільйону. Наше місце – у містечку майстрів. Тут, у «декілька зірковому» готелі-павільйоні будемо мешкати та ярмаркувати протягом тижня.

Павільйон під очеретяним дахом – цікавий винахід людства. Тут Україна може претендувати на авторські права, є в мене така думка. Не такий вже й значний винахід, скажете? І будете не праві, бо не треба такого й казати. Бо коли на дворі «дуже тепла» погода, чи простіше кажучи спека, то буває цілком корисно зайти під оцей самий очеретяний дах. Що в ньому особливого? Нічого, просто очерет покладено в’язанками як покрівлю… але ж який ефект. Адже кондиціонери у квартирах вигадали вже потім, а спочатку були саме очеретяні дахи в саманних хатах. Взимку, мабуть, під такою покрівлею тепло. Не перевіряв, не знаю. А ось влітку під нею прохолодніше, ніж просто в тіні. Перевіряв неодноразово на власному досвіді. Народний кондиціонер із природних матеріалів для будь-якої спеки. А спеки нам ярмарок видає достатньо. Тільки встигай пити газовану воду.

Якщо до спеки додати ще вітерець з пилом, який піднято тисячами ніг, то вийде саме ярмарковий мікроклімат. З пилом боротися марно, можна лише побризкати майданчик перед своїм прилавком водою, але це допомагає ненадовго. Трава, що зеленіє між павільйонами ще в понеділок на початку ярмарку, геть витоптується вже до середи. Це і є наші основні труднощі, які додають екзотики у ярмарковій торгівлі, на подолання яких ми свідомо йдемо задля спілкування з покупцями.

Ярмаркуємо протягом тижня, при цьому для кожного дня існує своє завдання і своя специфіка. Перший день – розміщення, облаштування та зустріч старих знайомих. Розповіді – хто і де був, що бачив. Дуже цікаво послухати досвідчених «ветеранів» ярмаркового руху, з якими товаришуємо з минулих років. Наші старі знайомі приїхали з усіх куточків України. Донбас, Івано-Франківськ та ті, що живуть ближче. Захід та схід, північ та південь. Ярмарок, виявляється, дуже національно об'єднує. При спілкуванні нікого не зупиняють відмінності у мові та діалектах. Хтось приїхав поїздом, хтось мікроавтобусом чи легковиком. Кожен із своїм товаром. Кожен пригощає «за зустріч» горілкою свого місцевого розливу, тому перший вечір – це колективні «походи на гостини по колу». Відповідно вранці – обговорення, хто і як ходив у гості. Пізніше перед від'їздом потрібно не забути обмінятися подарунками з новими та старими друзями.

Перші два дні покупців ще дуже мало. Вони масово підуть лише з вівторка-середи, коли запустять регулярні рейсові автобуси з Миргорода. Тому продавці займаються обміном досвіду у прямому та переносному значенні, тобто за допомогою матеріалів та технологій або за допомогою «роз'яснювальних напоїв». Хто що привіз та як зробив. Як ліпив, різав, обпікав, чим покривав. Адже процедура відбувається в містечку майстрів. А майстри тут зустрічаються справжні, без жодних сумнівів. Їм є, що розповісти та показати. Це умільці на всі руки, всіх напрямків та технологій, автори з власними витворами мистецтва. Гончарі, ковалі, різьбярі, художники. Вишиванки всіх кольорів та стилів – сорочки та рушники… керамічний посуд – теракота та майоліка… візерунчасті вироби з металу, ляльки, картини. Спробуй все це тільки оглянути хоча б по одному разу – для цього потрібні два дні щонайменше…

З рідкісного – портрети у техніці маркетрі, опудала хижаків, колодязні зруби. Був якось, наприклад, дивовижний кований камін. І все це зроблено майстерно та художньо. А сувенірів скільки! Тут до опису ярмарку якраз підходить вислів Гоголя про різноманітність тогочасних товарів: «Чого тільки немає на тому ярмарку?» Все є, дуже влучно написано майже двісті років тому. Так-так, ми, нащадки тих миргородців, що описав класик, нічим не слабше. Теж «не ликом шиті».

Трохи згодом – офіційне відкриття ярмарку. Цікаве видовище. Пара биків білої масті везе віз, впевнено та з гідністю. На ньому, хто б ви думали – звісно, Хівря та Солопій. Ну, як же без них? А десь слідом за ними рухається і сам Микола Васильович! У бричці чи пішки, але сфотографуватись йому доводиться з усіма охочими. Популярний, і заслужено. Особисто мені нецікаві пусті суперечки про те, чиїм письменником слід вважати Гоголя, російським чи українським. Він миргородський і цього достатньо. Наш місцевий класик, і ми ним пишаємось. При цьому ми зовсім не проти – нехай Гоголем пишається і весь інший світ, що читає.

Ось після його урочистого привітання вже йде законний торг. «Усі прапори в гості будуть до нас». Узбеки з вовняними виробами та з пловом, дагестанці з пуховими хустками, грузини з вином, хлопець зі Шрі-Ланки з чаєм та українці з усім, що тільки можна придумати та що є у великій країні. Ярмарок починає вирувати багатолюдно та багатоголосо, добре звучить українською – «ярмарок вирує». Воістину, яскраве дійство. А які персонажі!

Слід зазначити, що не всі персонажі, які є присутніми на ярмарку, саме гоголівські. Народна фантазія багатогранна. Ось «бабуся Яга», зовсім не зла. Накладні зуби трохи великуваті, вони дещо заважають дамі посміхатися. Але спілкується вона активно та весело. Підозрюю, що без гриму вона виглядає значно молодшою. Ми запросили її до нашого прилавка, щоб показати альбом-буклет із фотографіями торішнього ярмарку, де сама «бабуся» присутня у всій красі.

Ось «людина-оркестр» – бородатий дідусь із Черкас, який грає одночасно однією рукою на бубні, іншою рукою на простій гармошці, ще й дме при цьому в губну гармошку, на додаток збирає монети у прив'язаний ззаду візок. Кинути йому гроші в цей візок потрібно обов'язково, на торгове везіння. Це не милостиня, а жертвування для талісмана. Перевірено – працює.

Ось козаки в гарних свитках і шароварах, з шаблями, з величезним барабаном і під прапором. Вони навіть мають невелику гармату. Ну, скажімо, запорізьких козаків Гоголь описав докладно. А ось чорношкірого козака він не міг ані описати, ані навіть собі уявити. Однак і така екзотика присутня на сучасному ярмарку. І це не уява, бо вони насправді існують, чорношкірі козаки. Принаймні одного такого сам бачив на власні очі. Можливо, це правда про «червону свитку»…

Ось дідусь-бандурист у національному одязі під тихий передзвін струн співає:

«…Ой, гуляла дівчина бережком, підганяла селезня батіжком...»

Негучний впевнений голос. Знаю, що він приїхав із Запоріжжя. З нього писати портрет кобзаря – мила справа. Готовий образ у всій красі та природності. Ну, я так і зробив минулого року, написав його портрет. Ось, подивіться. Чи схожий?

Але найшикарніше – найдовші на ярмарку вуса одного мого старого знайомого з Опішні. Сиві вуса звисають до рівня хрестика на грудях. Взагалі-то, дідусь не набагато старший за мене, його коронний товар – дудка-сопілка. Але вуса дозволяють йому щороку вигравати призове місце у конкурсі на найдовші вуса, причому він незмінно улюблений об'єкт усіх тележурналістів. Його можна завжди побачити у теленовинах про відкриття ярмарку.

Наша маленька команда також намагається не відставати від спільноти по зовнішньому вигляду. Я одягаю свій улюблений плетений бриль, під ним добре ходити на сонці в спеку. Жінки дістають сорочки-вишиванки, віночки з квітів та зі стрічками. Що за торгівля у містечку майстрів без національного віночка?! «Без віночка – суцільне неподобство», як то кажуть.

І пішло-поїхало. Торгівля на максимальному людському потоці. Людей – не сотні, а тисячі. Кожному відповіси хоч одним словом – і за годину вже втомився. Але ж саме цього ми й прагнули, коли їхали сюди. Скільки коштує – стільки, а це із чого зроблене – з того. Але стомлює найбільше не потік людей, і навіть не спека, а постійний шум. З кількох гучномовців одразу чути музику та пісні з різних концертних майданчиків. Кожен виконавець старанно співає своє, а ми їх чуємо водночас. І так з ранку до пізньої ночі з недовгою перервою після опівночі. Виконавці змінюють один одного – народні, популярні, дискотека – а ми незмінно на посту…

Ближче до ночі починається найекзотичніший вид торгівлі – під ліхтарями. Акумуляторні ліхтарики кріпляться до стенда з яким-небудь дріб'язком. Велике в темряві не продаси. Покупець у цьому випадку теж особливий, у нього зазвичай вже є ріжки, що світяться, або вуха на батарейках. Адже він у веселому настрої йде на концерт. Людина вночі на ярмарку вже майже щаслива сама по собі, але для повного щастя їй не вистачає нашого сувеніра. Торгуються щодо ціни при цьому суто заради процесу жартівливого спілкування. Вночі торгують найстійкіші з нас, наскільки вистачить сили.

Вранці встати потрібно раніше, незалежно від того, як провів ніч. У цьому нам замість будильника допомагає бригадир прибиральників сміття. Він найраніший командир на ярмарку, зранку голосно і «літературно» підганяє групу жінок із мішками та мітлами. Уся «фольклорна» мова в наявності. Сміття після нічної гулянки вистачає, і бригада успішно з ним бореться, перегукуючись здалеку. Доводиться прокидатися, адже сонце вже теж встало. У цей час повз нас зазвичай проходить характерна процесія. Двоє товаришів, ті що більш сильні та стійкі, несуть третього, який «втомився від ярмарку», до виходу у бік автобусів. Ярмаркувати вночі звісно набагато важче, ніж вдень, тож люди втомлюються, буває. Це справжні, затяті ярмарковці. Вони залишають «поле битви» лише під ранок і своїх «поранених» на цьому полі не кидають. Та й пісень їм співати вже ніколи…

Ранній покупець уже дивиться на прилавок, коли ми ще збираємо намет. А треба ще сходити вмитися до стовпчика з огорожі. Робиться це таким чином. На стовпчик вішається пластмасова пляшка з напіввідкритою пробкою шийкою вниз. Це умивальник. Так можна почистити зуби та поголитися. За якихось п'ять хвилин перетворюєшся із заспаного пом'ятого дикуна на майже цивілізованого голеного джентльмена. Ну, штани не прасовані – не страшно. І особливо в цьому перетворенні допомагає стаканчик кави, яку розносить хлопець із термосом.

Коли зголоднієш, то очі самостійно починають шукати в натовпі рознощиць готової їжі. Серед маси людей вузькими проходами між павільйонами впевнено пробираються спеціальні жінки-«годувальниці». Це перевізні їдальні на велосипедах. Борщ з відра, яке висить на кермі. Котлети або вареники з каструлі, що розташована на багажнику. На додаток шматочок хліба і трохи салату. Загалом повноцінний обід. Їмо все це, не відходячи від робочого місця, тобто прямо на прилавку. При цьому не припиняючи розмовляти з покупцями. Польові умови у всьому – і в їжі, і в ночівлі, і в торгівлі. Є в цьому, звісно, своя романтика. Але все ж таки помідори краще їсти без пилюки…

І так до кінця тижня, до неділі, допоки Гоголь не приїде вдруге, вже прощатися і запрошувати на ярмарок наступного року. Звісно, приїдемо!

Ось які речі трапляються на Миргородщині. Їй Богу, клянуся – нічого дарма не вигадав, а все бачив на власні очі.

* * *

Записано за враженнями 2011 року.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.