Миргородські оповідання

Їхав я якось поїздом з Куп'янська до Миргорода. Куп'янськ – це місто моєї молодості, я там виріс і ходив до школи. Східна Україна, Харківська область. А Миргород – це місто на Полтавщині, де я мешкаю зараз із сім'єю. Їхав, як завжди, у плацкарті. Місце мені дісталося у восьмому купе на нижній полиці. Вечоріло. Я влігся на своєму місці та спробував заснути. Але думки не давали цього зробити. Думалося про різне…

На станції Шевченкове сіли двоє хлопців чи, швидше, молодих чоловіків. Шевченкове – це районний центр за сорок хвилин їзди після мого Куп'янська. Хлопці розташувалися в останньому купе і не лягли спати, а сіли вечеряти.

Заснути не виходило. Я мимоволі прислухався до тихої розмови у сусідів. Перегородка між купе у плацкартному вагоні не приховувала звуків. Двоє хлопців виявилися простими роботягами, які їхали на заробітки до іншого міста. Їхньою метою був Київ. Нині багатьом доводиться шукати роботу на виїзді. Ось і ці хлопці їхали до столиці, сподіваючись на заробіток. Вони, не мудруючи лукаво, дістали з сумок нехитрі запаси. Пошелестіли пакетами. Вечеря була саме нехитра. Пляшка самогонки та хліб з салом. Жодної фантазії. А чи потрібна у такій ситуації фантазія?

- У тебе є ножик? Сало нарізати.

- Та не треба. У мене вже порізано. Наливай! Отак. Досить!

Скляночки не дзвеніли, отже це був універсальний у наш час пластмасовий посуд. А розмір пляшки мені так і не вдалось визначити. Втім, яка різниця? Аби не шуміли вночі. Останнє купе у плацкартному вагоні, воно таке, часто буває галасливим.

Розмова йшла про їхню майбутню роботу. Чоловіки були фахівцями з ремонту квартир. Поширене заняття для підробітку у великому місті. Мова йшла про просте та зрозуміле. Вдома чекали дружини та діти. У кожного по одній дитині. Судячи з голосів та змісту розмови, хлопцям було близько тридцяти років, і вони жили у сільській місцевості неподалік районного центру. Все просто.

Так минули Чугуїв і зупинилися у Харкові. Тут одразу стало не до сну. У вагон енергійно заходили нові пасажири, які ще зовсім не хотіли спати. Вони внесли із собою атмосферу великого вокзалу. Пахнуло свіжим прохолодним повітрям. До останнього купе зайшли двоє хлопців з одним рюкзаком та з гітарою в чохлі. Те, що ці двоє були із західної України, можна було впевнено визначити за в'язаними светрами, шапочками та їхньою говіркою.

Шевченківці одразу зацікавилися гітарою. Їхні душі після першої порції самогонки вже просили музики:

- Хлопци, а шо це у вас, гітара?

- Так-так.

- А можна поіграть трошки?

- Та ні, вибачайте, не можна, вже пізно. Усі сплять у вагоні.

- Та ми тихо... будь ласка.

- Та ні, хлопці. Там, на гітарі, одна струна зовсім порвана.

- От жалко, йолкі-палкі. А шо случілось?

- Та у Харкові ми грали у підземному переході. Менти підійшли, запитали документи, почали нас виганяти звідти. Взяли гітару та порвали струну. Добре, хоч не поламали. Сказали, що не можна грати у переході. Отакі справи.

- А… ну тогда понятно, – хлопці з Шевченкового засмутилися і додали запитання для уточнення. – А так шо? Одразу надо було струни рвать? Шо за преступлєніє іграть в переході?

- Та ми грали не зовсім те, що вони хотіли. Ми грали повстанські пісні. Ми самі зі Львова.

- А, тогда понятно, – повторили шевченківські хлопці, мабуть, подумавши про те саме, про що і я. Це ж треба було здогадатися – приїхати зі Львова до Харкова для того, щоб співати повстанські пісні. У такій ситуації не завжди можна було б відбутися лише гітарною струною. Але львів'яни проїхали для цього довгий шлях через всю країну, отже, дуже хотіли пограти ці пісні саме на сході. Нам, мабуть, не зрозуміти…

- Так, а нашо ви це іграли? Заробити хотіли, чи шо?

- Та ні, заробітку там би не вийшло у будь-якому разі. Нам це просто подобається. Але вони нас вигнали з переходу. Сказали забиратись геть додому. Отак.

Але душі шевченківських хлопців уже сильно просили музики, і вони запропонували львів'янам самогонки та сала:

- Ну, а шо, хлопци? Може того… по маленькой? – ця пропозиція зазвичай передбачає лише одну можливу відповідь. Шевченківці, я впевнений, дуже добре знали про таку риторичну властивість цього питання.

- Та давайте. А що, закусить щось буде?

- Конєшно, – стаканчики пішли по другому колу. Йшла тиха і некваплива розмова. Їхати ще було далеко. Львів'яни говорили львівським діалектом. Знайомо. А шевченківці говорили просто та без зайвого мудрування. Їхньою мовою був, звісно, суржик. Його величність суржик! Де ж його подіти? Проте всі розуміли один одного чудово, і ніхто нічого не перепитував. Минуло зовсім небагато часу, і львів'яни подобрішали та дозволили зіграти. Дістали гітару із чохла.

Один із шевченківських узяв до рук гітару та почав співати пісню Віктора Цоя про алюмінієві огірки. Отож... Тільки це й можу сказати… Варто було сподіватися, що слюсарем він був кращим, ніж співаком. Музика не була його талантом. Таке буває. Тим більше, що однієї струни таки ж не було, не забуваймо. Співав він тихо, щоб не заважати пасажирам, які спали у вагоні. Але радості якось не завдав. Пісня хлопцеві подобалася, і він чесно старався.

А мені згадався відомий випадок із Паганіні, який зумів зіграти на скрипці з єдиною струною. Але то ж таки був Паганіні! А це був зовсім не той випадок. У львівського хлопця терпіння слухати ці муки вистачило ненадовго. Він попросив гітару собі та заграв пісню з Океану Ельзи. Відразу стало зрозуміло, що він це вміє робити добре. Музикальність була очевидною. І голос цілком пристойний. Співав він тихо та приємно. Навіть у нічному вагоні ніхто не став обурюватися щодо тиші.

- О, так ти класно іграєш! Давай ще.

Пролунала ще одна пісня з Океану Ельзи, звичайно ж українською мовою.

- Ото хорошо. А знаєш шо-нібудь із Віктора Цоя? – шевченківський хлопець хотів почути щось зі свого улюбленого репертуару і був наполегливим.

- Та ні, ми російською мовою не співаємо. Вибачайте, хлопці.

Отакої! Здавалося б, проблема набувала якості нерозв'язної. Але шевченківські хлопці знали, що їм треба робити. Їм був відомий універсальний фокус з універсальним посудом, тобто класичний прийом для розв’язання багатьох проблем. Вони пустили пластикові стаканчики по третьому колу. Самогонка і сало в потрібний момент можуть стати дуже цінною валютою та аргументом. Це відомо багатьом мандрівникам, виконробам на будівництві, рибалкам і мисливцям. Дискусія у купе на мовну тему тривала недовго. Після чергового вживання львів'яни якимось незбагненним чином перейшли на найчистішу, звичайнісіньку російську мову та заспівали пісні Цоя.

Враження від їхньої вимови було таке, наче вони вчора виїхали з Москви. У нічній вагонній тиші красиво звучали слова про «зірку на ім'я Сонце» та «групу крові на рукаві». За якістю виконання відчувалася музична освіта виконавців. А потім один із львівських хлопців дістав із рюкзака ще й флейту-сопілку і почав тихесенько грати на ній. Ансамбль! Співали неголосно та гарно. Адже у вагоні навіть ніхто не обурювався. Після Цоя – а це було вже десь після Полтави – згадали Висоцького та Єсеніна. Також у тему.

Існують все-таки добрі засоби зближення людей, прості та ефективні. Особливо під гітару та пісні. Віктор Цой зі своїм гуртом, хочу зауважити, був великим молодцем, що написав ці пісні про алюмінієві огірки. Вони реально зближують дуже різних людей без жодного перекладу!

Добре було лежати в напівтемряві та слухати. Але співи все-таки закінчилися зауваженням одного із сусідів по купе щодо тиші. Співаки не стали сперечатися, ввічливо погодилися з тим, що настав час уже й спати, пішли курити в тамбур. Я сам нарешті заснув і не чув їх більше до самого Миргорода. А розмір тієї пляшки із самогонкою так і залишився для мене загадкою. Але її виявилося достатньо, щоб четверо дорослих чоловіків, хоч би тимчасово, вирішили найважчу мовну проблему країни!

Будьмо!

***

Записано за враженнями 2018 року.