До лісу по гриби

Про поїздку до лісу не лише за грибами

Запрошую Вас на ліричну прогулянку до лісу.

Електрички – це найкращий транспорт, щоб дістатися до грибного лісу. Отже, по гриби! Їдемо електричкою.

Ранок задовго до світанку. Залізничний вокзал. Спокійно і без метушні беру посадковий квиток на електричку. Безкоштовно – за пенсійним посвідченням. А туди й назад – це для солідності, щоб потім не метушитися при поверненні та не чекати на касирку.

Краще виїжджати ще вдосвіта, щоб дістатися місця до початку сходу сонця. Грибне полювання, як і всяка серйозна справа, не терпить конкуренції та масовості. Ходити лісом, як багатолюдним бульваром – це не моє. Ліс, дякувати Богу, не Хрещатик і не Бродвей. Тут є де усамітнитися для спілкування із природою. На мій смак, не повинно бути поряд у лісі жодних "Ау!" і «Де ти?», ніякого крику та свисту. Тільки я, сосни та гриби. Щоразу, збираючись у грибну пору на вокзал і чекаючи на ранкову електричку, наївно сподіваюся, що я буду чи не єдиним грибником.

Однак земляки щоразу розвіюють мої марні сподівання та впевнено доводять, що грибне полювання у нас популярне. Навіть дуже. Вранці в напівтемряві перону вже стоять понад сотню любителів ранньої прогулянки. Їх можна легко визначити за кольоровими пластмасовими відрами, кошиками всіх мастей та рюкзаками. Все це – справжні грибники, спеціалісти та знавці. Вони ВСІ знають про гриби ВСЕ. Серед них я, поступово вдивившись, впізнаю друзів-товаришів по колишнім походам, пенсіонерів-однополчан у камуфляжній формі. Вранці на вокзалі розмови йдуть, як правило, про грибні місця. Тобто обговорюється географія та маршрути.

- Здоров був!

- Здоров. Ти куди сьогодні підеш?

- По своїм місцям. А ти?

- Я також.

Кожен іде по своїм улюбленим місцям.

Півгодини їзди пролітають швидко. Не вдається доспати. Ось проїхали річку. Колеса вагона характерно прогуркотіли залізничним мостом через річку. Саму річку у темряві не видно, його можна визначити лише за звуком. Ця річка красива, норовлива, з безліччю піщаних плес і вирів, з вигинами русла. Але побачити його можна буде лише вдень по дорозі назад.

І ось нарешті станція призначення. Мешканці вагона остаточно прокидаються, надягають рюкзаки та виходять майже усі. У вагоні залишаються лише ті дивні люди, які у грибний сезон навіщось їдуть далі.

Перон. А тут уже прохолодно. Пара з рота нагадує про осінь. Удома на термометрі було плюс вісім. Кінець вересня. Куртку застібаю до підборіддя, каптур на голову. Відчуття романтики походу прийде пізніше, після світанку. А зараз просто холодно, дарма що на мені теплий одяг. Добре, хоч дощу немає. Вперед.

Ще темно, але ми вже йдемо до лісу. Ось він, смолистий запах хвої. Ідемо, не відразу в ліс, а спочатку вздовж залізничного насипу. Один за одним вузькою стежкою. Фігури в темряві погано помітні, навіть у світлі місяця. Чітко видно тільки голови на тлі світлого неба, коли ті, що йдуть попереду, показуються над насипом. Їх кілька, тих, що йдуть попереду.

О, це і є вони, конкуренти! Саме вони потім у лісі підступно заходитимуть переді мною і зловтішно вирізатимуть найкращі гриби прямо в мене під носом, залишаючи шикарні свіжі зрізи-пеньки. Я буду засмучуватися, дивлячись на ці білі зрізи та уявляючи, які кріпкі боровики стояли тут кілька хвилин тому. Це вони, конкуренти, при цьому будуть неприємними голосами кричати «Ау» у сусідньому переліску, ніби знущаючись і радіючи, що саме вони встигли на цю галявину раніше за інших.

Так, ліс великий, грибів багато, але грибників буває ще більше. Урбанізація. Навіть значні розміри лісу не рятують від «штовханини» між соснами. Поступово, рік у рік ми витоптуємо грибні місця, вони відсуваються все далі і далі вглиб лісу. Та й сміття, що найсумніше, стає дедалі більше.

От вся колона дійшла до будки стрілочника, перейшла через рейки. І всі також дружно пірнають у ліс. Видно, що кожен знає дорогу добре. Ідемо майже наосліп, але при цьому ніхто не натикається на сосни і не спотикається. Повний місяць – це все ж таки удача. Хоч щось видно на стежці. Через п'ятнадцять хвилин маршу – перший добрий орієнтир, відомий усім. Це дерев'яна альтанка. У ній зазвичай сидять літні грибники при поверненні до станції. Тут добре на зворотному шляху доїсти останній бутерброд, знаючи, скільки залишилося часу до відправлення електрички.

Далі поперек дороги лежить неширока волога низина, урочище з густим чагарником, що простяглося далеко з одного боку до іншого. Цю низину можна перетнути тільки в одному цьому місці, по насипу у вигляді містка над трубою. Я так і називаю цей місток – «перша труба». Якщо промахнутися на зворотному шляху і вийти трохи осторонь, то доведеться перебиратися через колючі зарості. Але я цього не боюся, місця добре знайомі, сходжені вздовж і впоперек. Ось тут колона розсипається вже на окремі групки. Кожна прямує до своїх улюблених місць.

Цікаво буває збирати гриби в ранковій темряві із ліхтариком. Так-так, не смійтеся. Саме у темному лісі з ліхтариком. Я спочатку теж ставився до такого збору іронічно. Все ж таки люди, які пробираються в темряві серед дерев, виставляють вперед руки для захисту очей від гілок, які світять ліхтариком під ноги в пошуках грибів, мають смішний вигляд. Здалеку схожі на казкових ельфів. Так і хочеться їм сказати: «Вам білого дня мало, чи що? Не встигнете?» Але, коли я сам спробував такий спосіб, то швидко зрозумів, що це дуже добрий спосіб. Якщо, звісно, впевнено знаєш місцевість. Зате гарантовано прийдеш першим.

Займається світанок. Я йду впевнено на найкращі грибні місця. Я вже точно знаю! Все ж таки не один рік і не один кілометр… Радію, що масовості на цій ділянці походу немає. Видно і чути пару людей попереду і стільки ж позаду. Мені подобаються ці місця, тому темні кущі біля стежки зовсім не лякають, не ввижаються ніякі чудовиська. Страшніше ненароком зачепити гілку і подряпатися. Птахи несміливо починають цвірінькати. Трохи світлішає.

Точно знаю, що на світанку вийду до «другої труби». Це переправа через ще одну низину на шляху. Але там уже не просто низина з колючими заростями, але ще й тече маленька річка. Її жодним чином не перестрибнеш і не обійдеш. Пройти або переїхати на машині можна лише через саме цю трубу. Просто велика труба пересипана піском. Ну, такі у нашому лісі мости. Крізь трубу протікає потік завширшки близько метра. І вздовж нього смугою ростуть молоді вільхи, але береги топкі. Перестрибнути річечку неможливо, шукати інший міст марно.

У народі це місце – просто «труба». Цей перехід теж не можна загубити по дорозі назад. У лісі часто так буває – у напрямі «туди» все зрозуміло, а у напрямі «звідти» чомусь виникають сумніви, чи правильно я йду. А всі сосни та узлісся в лісі такі схожі.

Ось за цією річкою, за «трубою» і починаються найкращі місця. Краєвид з невеликими пагорбами. Тут білі та польські шикуються просто строями у врожайний сезон. Це якраз ті місця, про які говорять – «як у казці». Тут вже не спішіть – вдивляйтесь та слухайте…

Невеличкий березовий гай серед широкої галявини. Навколо нього туман. Краса, ненав'язлива лісова краса. Ось тут і починається романтика грибного полювання. Тут поспішати вже не потрібно. А потрібно просто спокійно озирнутися довкола і сказати спасибі Природі. За все – за тишу, за пташиний щебет, за білі стовбури беріз, за золотаву у світанкових променях кору сосни. І все це обгорнуте «рушником» туману, який де-не-де рветься від легенького вітерцю. Адже десь у моху та під хвоєю ще й виросли гриби. Виросли та чекають саме на мене. Значить, щастя є, і воно довкола.

Я їжджу в ліс, загалом, за грибами як за їстівним продуктом. Люблю лісовий делікатес. Дуже непогано буває поставити взимку на святковий стіл перед друзями страву з грибами у будь-якому вигляді. Годі й казати! Але головне все ж таки тут не в їжі, і навіть не в цілющому хвойному повітрі, а от у цьому неспішному спогляданні звичайного лісового пейзажу, коли заземлюються поточні неприємності, геть зникає дріб'язкова метушня, розчиняються проблеми. У лісі важливо відчути своє гармонійне злиття з природою, побачити «чарівність похмурої пори». Я знаю, навіщо їжджу до Лісу.

Ну, так… налюбувавшись, настав час і справами зайнятися. По-перше, треба знайти зручну палицю, щоб розгрібати хвою в тих місцях, де вона піднялася горбочком. Власний поперек краще поберегти від частого нагинання. Мій пенсійний вік вимагає свого. Там, під цим горбком з хвої може бути або красень білий гриб, або мухомор. Горбків багато. Що ж, за кожним мухомором нагинатись? А от якщо там все ж таки Білий, то треба неодмінно з ним привітатися. Адже він ріс саме для мене і чекав увесь ранок.

- Привіт, дорогенький! Я за тобою. Залазь-но у відро.

Але відро можна виймати з рюкзака тільки після виявлення першого гриба. І ножа розкладати теж. Це вже така прикмета, може й моя власна. Язичництво та забобони в чистісінькому вигляді. Але що ж тут вдієш, грибники – люди забобонні. Втім, як і рибалки, і мисливці. Перший гриб знайшов – витягнув та розклав ножа, зрізав акуратно, дістав відро, поклав гриб. Потім треба спокійненько, не встаючи з колін, навпочіпки, озирнутися довкола. Десь поруч, напевно, ростуть його товариші. Адже колір їхніх шляпок непомітний, побачити можна часто тільки в упор.

Зате, якщо не поспішаючи й уважно подивитися довкола, то на одній галявині можна нарізати й піввідра. У нас кажуть «накосити». Не завжди, але буває й таке. Після вдалої врожайної галявини хода грибника стає важною та впевненою. Вже не дарма приїхав, не доспав вранці. Тепер можна і перший бутерброд скуштувати. Гриби носити лісом, звичайно, важкувато. Але приємно. Відчуваєш себе добувачем та годувальником родини. Значить, можеш дещо.

Полянки, пагорби, узлісся. Сосни, вільхи, берізки. Кожному грибу потрібний свій мікроклімат, свої сусіди. Білі люблять соснову галявину з сонячного боку, і щоб шар хвої був товстіший, і щоб сосна була у солідному віці. «Щоглова» струнка красуня йому не дуже підходить. Найкраще для нього кряжиста «бабуся». Підніме такий кріпенький білий «хлопчисько» хвою так, щоб з одного боку був просвіт, і роздивляється мене через цю шапку з голками. Начебто сховався, а видно здалеку. Все йому тут подобається, і вологий пісок, і надійне павутиння-грибниця, і золотистий бік сусідки-сосни. Тепло та сиро.

А ось білопольському подавай зелений мох. Може, звичайно, вирости й просто у хвої. Але краще, щоб був мох. І теж під старою сосною. Польський гриб – чемпіон з маскування. Однак, маслюк не такий. Цей понад усе хоче рости під молоденькою сосонкою, не старше двадцяти років. Під старенькими соснами-«бабусями» його не зустрінеш. Відомі забаганки. Білий – гриб найсмачніший і гордий, любить рости на самоті. Польські та маслюки, на відміну від нього, колективісти. Зростають сімейками. Добре їх шукати – рідше доводиться нагинатись. Одного разу «вклонився», присів і потім на колінах мандруєш по всій галявині. Це нічого, що на колінах. Перед Її Величністю Природою можна стати й навколішки. Авжеж так справа йде швидше.

Зібравши достатню кількість їстівних грибів, цілком відчувши себе справжнім добувачем, хочеться вже згадати й про своє захоплення живописом. Починаю звертати увагу і на неїстівні. Мухоморів у нашому лісі багато і навіть дуже багато. Ще б пак! Шукати їх не доводиться, це точно. Якщо до них придивитися з погляду художника, то можна побачити і їхню красу, яскраву та дуже помітну. Влучним буде, мабуть, такий вислів – вони наполегливо впадають в око. Неможливо пройти повз них та не звернути увагу. Мені подобаються мухомори своїм колоритним виглядом. Вони теж красунчики, хоч і по-своєму. Не лякайтеся, я їх не збираю і не їм. А ось помилуватися – це якраз! Це моя філософія художника. У такому випадку начебто сам собою приходить поетичний настрій, з деякою часткою іронії.

Художник та мухомор

Яскравий красень мухомор

Стоїть у лісі тут і там!

Скажу йому – любов, амор –

Тебе нікому не віддам.

Я вправно омину пеньки,

Побачу шляпку за версту.

Гриби всі різні, будь-які –

Я ж вибираю красоту.

Його штовхатимуть щоразу,

А він стоїть на диво всім

І все сприймає без образи –

Господар, цар усіх лісів.

Неїстівний? Чи то важливо?

Дивлюся на червоний гриб.

Смаки в людей такі мінливі…

Кричу «Ау!»… ось вже й охрип…

З художником таке буває,

Хоч дивно, та такий я сам.

Червоний гриб мені киває…

Неїстівний? Але ж краса!

Я люблю їздити по гриби по-серйозному. З раннього ранку і до полудня. Виходить від електрички до електрички близько восьми годин. Находишся-нагуляєшся за цей час – до відчуття байдужості в ногах. Наче й не втомився, але якщо «сів на пеньок, з'їв пиріжок», то вставати знову вже важко. І все одно, попри втому, мисливський азарт працює майже до повернення на станцію. Онде, ще за тим пагорбом щось є, ще он під тією сосонкою щось видніється, ось галявина красива – треба подивитися скрізь.

Але ж все хороше коли-небудь закінчується. Час розтягнути неможливо, треба повертати до станції. Зворотний марш майже протягом години, під час якого постійно хочеться ще багато разів пірнути під сосни біля дороги. Ну, не можна ж залишати стільки не зрізаних грибів. Ось тепер відро вже явно поважчало в руках, і ноги частіше чіпляються за коріння дерев, яке задля чогось трапляється на шляху впоперек стежини. Картонна коробка у рюкзаку теж нелегка, повна грибів. Натомість є впевнене відчуття вдалого полювання. Чоловік повертається зі здобиччю!

Станція. Ну, дякувати Богу, встиг. До електрички ще десять хвилин. Можна подивитися, що назбирали інші, допити залишок води, послухати розповіді «бувалих». Вся грибна «рать» на лавочках чекає на поїзд. Хтось чистить слизькі маслюки прямо на станції, щоби менше сміття везти додому. Хтось просто вихваляється, показуючи «улов». Чого тільки немає на пероні у кошиках! «Їжачки», «зайчики», сморчки, чорні грузді, зеленушки, парасольки й т.д. і т.п. Кожен бере гриби на свій страх і ризик, ну і на смак, звичайно. У мене страху перед грибами більше, ніж гастрономічного голоду. Тому я беру лише добре відомі, перевірені у маринаді та на сковорідці. Краще менше, та краще.

А розмови на пероні стійко переходять в область кулінарії. Як солити, маринувати, варити, сушити, із чим вживати. І взагалі, гриб – це їжа чи закуска? Ось у чому питання… і воно далеко не риторичне. Отож не поспішайте іронізувати, їсти гриби – це своя філософія! Адже тут просто так розібратися не виходить. Чи всі гриби добрі під горілку? (Ну, а ось це питання вже точно риторичне, не варто зайвий раз обговорювати пусті сумніви). Чи доцільно з ними варити суп? А чи краще смажити з картоплею? Стільки нюансів! Годі й сперечатися…

Електричка. Втома змушує розвалитися на сидінні. Місія виконана. За півгодини своя станція. А там залишається тільки гордо вийти з автобуса на своїй зупинці і з гідністю продефілювати до будинку, поклавши найбільші шляпки у відрі зверху. Дружино, почистимо!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Stuart De la Granti
30.03.2023 18:34
До частини "До лісу по гриби"
Гарно, до душі. Дуже люблю збирати гриби і страви з грибами. Нажаль в Каліфорнії більшість грибів - отруйні, тому їзджу в Орегон по гриби, але щиро сумую за нашими, найкращими у світі лісами. Дякую за приємні спогади. DelaGi.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Сергій Кузнєцов
    30.03.2023 19:43
    До частини "До лісу по гриби"
    Дякую щиро. Приємно отримати відгук аж з іншого боку планети. Прийшла у голову дивна думка - між нами відстань ближча, якщо прямісінько через центр Землі, а не по поверхні. Далеченько... але ж через літературу - значно ближче.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше