Дивозір

Оленку дивувало те, чому вони з дідусем Лесем переїжджають так часто – не затримуючись в одному місті більше двох років. Дівчина раніше – у дитинстві – часто запитувала його про це. Проте дідусь зазвичай або відмовчувався, замислено потягуючи свою різьблену люльку, або відповідав, щось штибу «тут стало занадто людяно». З роками Оленка перестала запитувати. Відчувала, що відповідь діда Леся анітрохи не змінилася.

Також завжди старий обирав для них хатину на самісінькому краєчку містечка і якомога ближче до тамтешнього лісу.

– Чому б не переїхати одразу в село? Там людей мало, ліс іще ближче, ніж тут, і природа набагато чистіша й справжніша за приміську, – кілька днів тому запитала п’ятнадцятирічна онука.

Дід Лесь замислено і повільно вдихнув із люльки, а тоді відповів, одночасно випускаючи ароматний дим з рота:

– Ти маєш закінчити міську школу, онуко. Я обіцяв на могилах твоїх батьків і бабусі, що виведу тебе в люди.

Цього разу вони винайняли кімнату в середніх років жіночки. Звісно що дідусь не мав коштів кожного разу купувати житло. Пенсія, підробітки та виплати за сироту – ледь покривали витрати їхньої маленької сім’ї.

Хазяйка сама жила в квартирі, у центрі десь, а двоповерховий будиночок на околиці здавала бажаючим за невеличку платню. Дідусь виторгував цього разу платню дешевше, ніж зазвичай, але лише на одну жилу кімнату, та ще можна було користуватись столовою на першому поверсі. Кухня і санвузол ішли разом з кімнатою за договором.

Будиночок Оленці сподобався. Невеличкий, затишний і охайний. Вікно їхньої кімнати виходило у бік найбільшого з лісів, що вона за своє життя бачила.

Швидко закінчивши зі своїми й дідуся речами, дівчина пообіцяла йому повернутись до вечері та й побігла роздивлятись місцевість. Сусіди її зовсім не цікавили, у таких районах люди завжди однакові і більшість приїздить тільки на пів дня – в землі покопирсатися, помідори і огірки позбирати, чи ще що вони собі вирощують на городах. І розмовляють завжди повернувшись до вас задом, не відволікаючись від порпання у грядках.

Єдиним, хто Оленку цікавив по справжньому – був ліс. Хто знає, які таємниці він ховає серед своїх, непроходимих для людини, зелених лабіринтів…

Дівчина гарно розігналася і на великій швидкості влетіла під розлогі скроні дерев. Вона бігла досить довго: оминаючи глибокі яри, перестрибуючи сухі гілки й невеличкі кущі; доки не опинилась на мальовничій галявині. Звідти не було видно жодного будинку, і не чутно звуків цивілізації.

Яскравими барвами озивались на сонячне світло квіти. Довкола галявина була оточена невеличкими пагорбами, щільно вкритими м`якою, високою травою. Уся ця краса виглядала по справжньому казково, на тлі безлічі стовбурів різноманітних дерев. А попід старезним дубом, що важко вклонявся до землі, втримуючи на гіллі сотні важких минулорічних жолудів, що чомусь не попадали на землю – розрослася широка папороть. Але вона жодним листячком не торкнулась квітучої галявини, наче хтось наказав їй не чіпати тієї землі.

Роздивляючись оточуючі її барви, Оленка відчула, що, хоч і так швидко, але вже знайшла своє місце у цьому лісі. Після кожного переїзду вона шукала собі таку схованку, про яку окрім неї ніхто не мав знати. Там Оленка могла бути собою і не боятися, що хтось шумітиме, почне відволікати від роздумів, дражнити, або ще щось у тому ж дусі. А тут окрім тиші й затишку були лише квіти, трава та старий дуб.

І дівчина не втрималася. Спитавши дозволу в лісу, як вчив дідусь, вона почала зривати тонкі стеблинки і плести невеличкого вінка.

***

Ліси дуже не люблять, коли їхніх дітей кривдять без дозволу, безпідставно, задовольняючи лише свої мимовільні бажання. І не так давно, коли вони ще мали силу карати – кривдники лишалися спокійного сну, а згодом і вдачі. А у сиву давнину, у часи древніх богів – бувало й гірше. І хижі тварини, і перевертні, і відьми з віщунами, і мавки, і русалки, і повітрулі, і навіть сам лісовик Чугайстер – багато дивних, чарівних створінь могли бути покликані лісом на допомогу. Та з плином часу все менше захисників лишалось у лісів. Дідусь Лесь дуже добре знався на давніх традиціях, особливо тих що пов`язані із природою. Зокрема – лісом. І холодними зимніми вечорами старий частенько розповідав онуці легенди й казки. Оленка чомусь вірила – всі вони справжні. І були історіями про життя та пригоди реальних людей. Вона свідомо відчувала це. Інтуїтивно.

До слова, ще жодного разу відтоді, як дівчина почала просити у лісу схованку, її не знайшла жодна людина, окрім дідуся, звісно. Та він навчив Оленку всього, що знав сам. Тож не дивно. Навчив слухати ліс, чути його пісні, бачити як життя струменить його зеленими венами.

***

Оленка почала плести вінка, гріючись під теплими променями сонця, що деінде пробивались крізь листя старого дуба. Дівчина майже повністю віддалася своїм маленьким, але дуже яскравим мріям.

Саме тому, замислившись, вона не помітила, що вже на галявині не сама. Так було, допоки сіра істота не підійшла ближче. Молодий вовк з великою пащею, статний і гордий зупинився зовсім поряд, всього лише в чотири людські кроки від неї. Проте в його незвичайного для цих хижаків, яскраво–блакитного кольору очах – була сама лише цікавість. Неочікувано для себе Оленка не злякалась, і навіть відчула себе у безпеці. Мабуть то ліс підказав її підсвідомості, що боятись не потрібно.

Вовк нерішучо зупинився поряд із нею, а потім зробив трійко кроків уперед і понюхав її ліву долоню, яку вона інтуїтивно простягла в його бік. Доторкнувшись великим й теплим носом до Оленчиних пальців, звір позадкував і потім сів, не відриваючи від дівчини прямого погляду.

Деякий час вони просиділи майже не рухаючись. Звикали одне до одного. Погляд вовка не лякав її, лише викликав неабияку цікавість.

Зрештою, їй швидко набридло сидіти без діла і вона продовжила плести свого вінка. Вовк спостерігав за Оленчиною працею, нахиливши сіру голову вбік. Його блакитні очі сяяли допитливістю.

– Тобі цікаво, що я роблю? – усміхнувшись, спитала дівчина. Сірий переступив з лапи на лапу і нахилив голову в інший бік. А ще кумедно замахав хвостом, наче домашнє цуценя, що смаколика побачило. Оленка розшифрувала ці рухи як позитивну відповідь, тому пояснила:

– Я вчуся плести вінки. Колись дівчата частенько плели їх у різні важливі дні і ночі. Але з плином часу традиції забулися, а те, що люди все ще пам’ятають – здебільшого викривлене і понівечене. – Оленка зітхнула.

До слова, дівчина спілкувалась весь час переважно з власним дідом, тому мова її звучала дивно, й зовсім не сучасно.

Кинувши короткий погляд на вовка, що усім виглядом показував готовність послухати, вона почала коротко розповідати. Оленка допускала, що це могло їй лише здатися але просто не хотіла зупинятись: – Колись давно тут жив вільний нарід, що не сидів довго на одному місці. Люди багато подорожували і поважно ставилися до природи, бо від її подарунків залежало їхнє життя. Тоді виникли перші боги. Точніше – ті чарівні сутності, яких давні люди наділяли різними силами в своїй уяві. Віра ширилась і з часом зробила тих духів живими і сильними.

Потім багато різних народів побувало на цих землях. Багато спільного було в їхніх віруваннях і багато різного. Так різноманіття духів, сутностей і богів невпинно зростало й змінювалося, поступово формувався власний пантеон. Міфи і казки переказувалися бабусями онукам на ніч. А ті потім передавали ті оповідки власним нащадкам.

Потім із півдня і заходу прийшли чужі люди і принесли свого, єдиного бога. Вони знищили старих богів, понівечили традиції, знищили старі свята, а з їхніх рештків створили свої власні – на заміну. Перевертні, відаючі матері, дракони та інші чарівні істоти стали злом не за свої вчинки, а за те, ким вони були від народження. Так більшість знань і вірувань були втрачені, а духи, що віками захищали гори і ліси, степи і озера, річки і моря – почали втрачати сили, зникати, розчинятись у забутті.

Та все ще інколи народжуються люди, чиє життя іще до зачаття було пов’язане з природою. Наприклад – вроджені перевертні. Справжні, не вовкулаки, що примусово отримали шматок цієї сили. А ще ті, хто може обирати, яку подобу надбати - чарівники. Захисники людей і хранителі лісів! Бо за недобрі вчинки – ті сили і знання давні духи забирають назавжди.

Розповідаючи, Оленка не помітила, як з’їхала з історії на свою улюблену тему. Всіх цих знань її навчив дідусь Лесь. Він знав величезну кількість таких історій, тільки ніколи не казав – звідки.

Знову на вовка Оленка поглянула тільки коли закінчила плести вінка з барвінків, ромашок, мати мачухи – усіх квітів та деяких рослин, що самі траплялися у руку. Яку вона наосліп простягала за спину.

А коли все-ж підняла очі, дуже здивувалася і одночасно зраділа побаченому. Перед нею на траві сидів не вовк, а хлопець десь Оленчиного віку із світло–русявим волоссям і блакитними, як небо, очима. Зазирнувши у них, дівчина дізналась напевне, що все зрозуміла правильно. Він і є тим вовком.

Хлопець був вдягнутий у прості футболку і джинси. На ногах мав дещо поношені кеди. Одяг був далеко не новим, дещо розтягнутим і запраним, із частково вицвілими фарбами, але при цьому досить охайним – відчувалось, що хазяїн про нього дбає.

Оленка широко всміхнулася, бо дуже давно мріяла побачити справжнього перевертня.

– Ти не злякалась? – запитав він, чухаючи потилицю. – Ані вовка, ані людини?

– Ти ж чув щойно мою розповідь, – стенувши плечима, відповіла дівчина. – Я від початку не відчула жодної небезпеки від тебе. Того й лишилась.

– Це як, «відчула»? – здивувався він.

– Мій дідусь, Лесь, навчив мене, – відповіла Оленка, все ще роздивляючись незнайомця. – То ти дійсно перевертень?

– На жаль… – хлопець дуже сумно зітхнув. І потер кутки очей, намагаючись зрозуміти, що йому далі робити з цією ситуацією.

– Та це ж класно! – невтрималась вона. І аж підскочила від хвилювання. Навіть не помітила, що її вінок впав на траву. Хлопець знову здивовано на неї зиркнув. – Ти ж такий один на мільйон! Можеш обертатися на кого завгодно! – Оленка зрозуміла, що тут якась цікава й нетривіальна історія точно є, бо поряд не було жодного артефакту для перевтілень – ножа, наприклад.

– Так, можу... З пів сотні тварин, птахів... Та що з того? Обертаючись, я обманюю оточуючих. Та я не хочу жити брехнею, як, кґм, дехто, – відповів він, А потім пересів, зручніше склавши ноги, і спитав: – А як ти зрозуміла, що я і вовк – одна істота. І тим більш – перевертень, а не якийсь там вовкулака?

– Тебе очі виказали. У вовчій подобі вони були такі саме, як зараз. А обернувшись людиною – ти був одягнутий, тобто – повністю контролюєш свої перевтілення і не маєш вовкулачих проблем із розриванням одягу на собі та втраченою пам’яттю щодо самих перетворень, бо контролюєш весь процес... – замислено вертячи пальцями кінчик своєї коси, відповідала дівчина. Також розповіла про артефакти. А тоді потягнулась і знову всілась на траву.

– Дивна ти! – нарешті заспокоївшись, всміхнувся він і розслабив плечі.