Відьомське, полинове

Озеречка студінь

в плині сновидінь.

Чи ведмідь то люльку палить?

Гіркне в листі дим…

Корінь рути-м’яти

тліє у багатті,

зимні роси зачорнили

дукачі строкаті.

Блисне стан дівочий…

Що за потороча?

Ходить відьма над водою,

мов топитись хоче.

Квилить та сміється,

пугачем озветься,

набере в долоні жару —

припече до серця.

За ким не тужила —

то й приворожила.

Легінь зустрічі шукає,

світ йому немилий.

І стрункий, і дужий…

З жалю занедужав,

спить на ґанку — добрий, вірний…

Та не стане мужем.

А кого хотіла,

відібрали стріли.

Лиш вовки в степу розкажуть,

де спочило тіло.

Гине серце з жалю…

Дай-но, руто, жару!

Набігайте, сіроманці —

може, вас розжалю?

Пізньої години

підхопіть на спини,

позбираю в мертвім полі

милого кровини,

наберу в долоні,

притулю до скроні —

може, горе полинове

трохи охолоне…

Виють сірі тіні

в трав’янім сплетінні,

та не йдуть на журний поклик

клятої черіні.

І нема їй втечі

з ночі-порожнечі.

Ранок з вирію потягся —

обійняв за плечі…