П'єски-гуморески

Гумористична театральна мініатюра

Дійові особи: дві куми, жінки середнього віку. 1-а кума – Галина, у фартуху, тримає в руках половник. 2-а кума – Наталка, у яскравій сукні з декольте, тримає в руках господарчу сумку, не відповідну до сукні.

Жінки у просторічних висловлюваннях обговорюють свої реакції на компліменти від чоловіків, своїх та чужих.

1-А КУМА (доброзичливо). Вітаю тебе, кумасю. Бажаю здоров’ячка.

2-А КУМА (мляво). Дякую. Та й тобі, кумонько, не хворіти.

1-А КУМА (бадьоро). Як твої справи? Як настрій?

2-А КУМА (розгублено). Та ось не знаю, шо й сказати!

1-А КУМА. А шо ж таке сталося? Гаманець загубила чи шось ще страшніше?

2-А КУМА. Та кажу ж, шо не знаю. Такі речі відбуваються, шо й не второпаєш, шо й до чого. Ось йду у справах… на діло. (Піднімає палець угору.)

1-А КУМА. Та я бачу, шо ти йдеш... у якихось справах. А от куди саме, не втямлю. Та ще й така… (Заздрісно.) Ох!! (Роздивляється сукню куми.) Слухай, Наталочко, а чого це ти сьогодні так причепурилася? Ти тільки подиви на неї! Платтячко таке красиве. Ой-ой-ой. Та ще й декольте. Свято якесь, чи шо? Кумася сама десь святкує, а родичкам нічого не каже?

2-А КУМА. Та ні, кумонько, яке там свято… Я ж зовсім не про це… А сталося ось таке. Петро, сусід, вчора до мене підійшов та й каже: «Ти гарна!» Просто так в очі й промовив. Начебто й спокійно, не нахабно. З ним таке буває, ляпає язиком казна-що. А я от тепер й думаю, шо він хотів. Пристойне чи непристойне? Адже я й справді гарна… Так… Звісно, шо гарна. Вгледів таки, вусатий, мою жіночу вроду. Де ж її подіти, як вона є. (Пауза.) А може й ні. Хто й зна! Звісно, що плаття красиве я одівала та й макіяж робила. Це все було. Але потім я вирішила інакше – послала того Петра до біса. Нехай не витріщається. То тепер сумніви беруть – чи правильно зробила, чи ні.

1-А КУМА. Нічого дивного не бачу. Ми жінки красиві, тож хай чоловіки витріщаються, скільки їм заманеться. Мені не жалко.

2-А КУМА. Е, ні. На мене хай витріщається мій чоловік. А оті всі інші – хай дивляться на власних дружин, хоч допоки й очі не повилазять.

1-А КУМА. Ото така ти сердита? Чого б це?

2-А КУМА. А того, що у цих чоловіків на умі завжди таке, шо інколи соромно й казати. Я їх знаю, деяких наскрізь бачу.

1-А КУМА. Шо за вигадки, Наталю. «Наскрізь бачу…» Сусід сказав тобі два слова та й усе? І це вже подія?! Чи він зробив щось особливе?

2-А КУМА. Він на мене отак подивився – зверху донизу. Зацікавлено. Я навіть відчула, шо йому нравлюся.

1-А КУМА. Ну, то й шо?! В тебе від його погляду на колготках дірки з’явилися?

2-А КУМА. Та ні. Дірки не з’явилися. Але все ж якось це дивно. Ненормально.

1-А КУМА. А я тобі, Наталко, кажу, що все нормально. Мені той Петро, щоправда, нічого такого не казав. А от Микола казав. Так просто й сказав: «Симпатична ти, Галю, жінка».

2-А КУМА. Симпатична?! І ото все?! То це пристойно чи ні? Шо ж він хотів? Він підступний, я знаю. Усі чоловіки підступні. Геть усі!

1-А КУМА. Ну… не так все й страшно. Коротесенькі компліменти та й усе. Ніхто від цього не захворіє.

2-А КУМА. Може й не страшно. Кому як. Отож я сьогодні це плаття з шафи витягла та знову оділа. Перевірю ще раз реакцію того Петра. Для чистоти експерименту. Залицяльник він чи бовкало. Оце й є моє діло, на яке я йду. Спеціальне завдання. Не просто так вештаюся. Експеримент!!! Мені то все одно, я заміжня – тож хай співає будь-якої. Але ж треба пересвідчитися, що він хотів конкретно. Бо мій такого мені вже давно не казав, ані про очі, ані про сукню. Я вже трохи й відвикла.

1-А КУМА. Ото чистісінька правда. Від свого чоловіка приємного слова скоро не діждешся. Я, чесно кажучи, теж вже трохи відвикла від усіляких там слів. Мій також на компліменти скупуватий. «Став вечерю на стіл!» – ото, що частіше від нього чую.

Але ж ти дивися, обачніше носи цю яскраву сукню. Бо може й так статися, шо від Петра ти шось і почуєш – згідно з метою експерименту, звісно – але у нього самого аби не з’явилося на пиці шось теж яскраве від твого чоловіка. Таке часами буває.

2-А КУМА. Та й то так. Буває. Маєш рацію. Але ж ти мені скажи, як отой Микола себе поводив, коли це все тобі промовляв? Що він робив?

1-А КУМА. Ну-у-у, він на мене так подивився… подивився, прискіпливо.

2-А КУМА. Шо, нагло?

1-А КУМА. Та ні, не нагло. Але із задоволенням.

2-А КУМА. Отакий він! Всі вони такі! Але ж ти не все розповіла. Шо ти відповіла тому Миколі, коли він до тебе чіплявся. Шо він ще казав?

1-А КУМА. Ну… чіплявся?… та ні, не чіплявся. Просто сказав, що я симпатична, та й пішов собі далі. Більш нічого й не казав.

2-А КУМА (обурено). Та чи вони всі подуріли?! Хіба ж так можна? Я таке не розумію. Шо ж то за чоловіки?! Я так понімаю – якщо ти вже сказав «симпатична», то вже розповідай докладно, де саме симпатична, у чому, у якому місці. Хай каже, шо саме сподобалося. А наводити «тінь на плетінь» – зась! Нам оте пусте базікання не потрібне.

1-А КУМА. Та й то так. Маєш рацію, кумасю. Він тобі кине таке мимохідь – «симпатична»… А добропорядна жінка має потім міркувати, шо саме він мав на увазі. Неподобство!

2-А КУМА. Так-так. Той Петро каже мені «гарна». А звідки він знає, що я гарна? Хто йому це повідомив? Чи сам докумекав? Шо він там може знати? Чи вони взагалі розуміються на жіночій вроді, оті вусаті невігласи? Я добре бачу, що я не дуже гарна. Щоденно бачу у дзеркалі. Мене неможливо збити з пантелику отими дешевими компліментиками. А тобі Микола каже «симпатична». Ти диви, який знавець! Хто це йому повідомив? Ти не симпатична, а така собі – не дуже…

1-А КУМА (розгублено). Кхе… кумасю… Ото тебе понесло. Я все ж таки сподівалась, що я симпатична. Хоч трохи.

2-А КУМА. Ані трохи!

1-А КУМА. Я ж також щоденно дивлюся у дзеркало.

2-А КУМА. Дзеркало бреше!

1-А КУМА (сердито). Отакої! Ну-у-у… щиро дякую, рідненька! Тоді йдіть ви, кумасю… до отого… відомого вам Петра. Та перепитайте його прискіпливо, чого він вам так нахабно бреше, шо ви гарна? Бо ви зовсім не гарна! Очевидно.

2-А КУМА. Я не гарна?! Ти диви на неї! Я якраз гарна. А ось ти – «симпатична»! (Презирливо.) Така «симпатична», що далі вже й нема куди – геть уся!

1-А КУМА (роздратовано). Так от ви яка, кумасю. То йдіть ви тоді під три чорти – отака «гарна» – зі своєю вродою, зі своїм Петром та зі своєю морквою.

2-А КУМА (здивовано). Тю на вас кумонько! Це про що йдеться? Яка ще морква? До чого вона тут?

1-А КУМА. А така це морква – я ж до вас йшла по моркву. Хотіла попросити, бо не вистачило на борщ. (Показує половник.)

2-А КУМА. Ге! По моркву? На борщ? Ото така проблема? Так я дам тобі, Галю, ту морквину. В мене є. Хіба мені жалко для родички отого овочу? Ні. Ходімо, пошукаю. Борщ – це ж святе. Він має бути з усіма інгре-дієн-тами. (Пауза.) Треба ж було одразу…

(Розгублено походжає.) Хіба ж мені жалко чогось для рідної кумоньки? Ні, нічого не жалко. Ходімо! (Пританцьовує на місці.)

1-А КУМА. Ходімо! (Також пританцьовує на місці.) А чоловіки!?

2-А КУМА. А чоловіки самі потім на запах борщу позбігаються та казатимуть нам компліменти. Де вони й подінуться?! Отоді ми все спокійно й послухаємо.

(Обіймаються та спільно вклоняються.)