За шкалою Ріхтера

А я скажу, на глум Петру Куценку:

ти мов дев’ятибальний землетрус

і серце, й розум взяла ув обценьки,

немов без того я не підкорюсь.

Ти не труси мене, як стиглу грушу,

бо сльози падають, холодні та важкі,

моргулю набиваючи хорошу

і на твоїй же мудрій голові.

Даремно землю зибиш, панно Ріхтер,

в яку я заховався, наче струсь.

Куди від тебе мав би я побігти?

Немов без того я не підкорюсь.

Пісок у мене шелестить у вухах,

пісок скрипить у дзьобі на зубах.

Послухай, що скажу, хоч раз послухай:

тя люблю я за совість, не за страх.

За що ти душу вірну витрясаєш,

немов пахучий з пляшечки парфум?

У грудях серце біга, наче заєць,

а ти стоїш, мов ескімоський чум.

Який із тебе, панночко, начальник?

Туди би краще глянула зпроста,

де (як би це надуто не звучало)

лежать душі поваляні міста.

В руїну ходить критик, божевільний

з рядків моїх, жорстокости твоєї.

Ти тільки дражниш мене круглим кілем

і відпливаєш чиста, мов ідея.

Поглянь, бо з тебе критик увібрався

в штиблети жовті, тюлеву фату, й

в гарлянди електричні обмотався,

не в змозі перенести муку ту,

що нас єдна з Куценком звар’ятілим.

Тож не труси нас, милий землетрус,

і не вищипуй пір’є з мого тилу,

немов без того я не підкорюсь.