Мавка

Мавка прокинулась рано. Вранішні промінці її несподівано вразили, тож довелося знову зімкнути повіки. Та за мить вона вже звикла до яскравого світла та підвелась.

Вона жива, і це вже добре. Але після всіх вчорашніх подій їй треба бути більш обережною, бо чугайстер досі чигає на бідних мавок. Раптом вона згадала, що сьогодні повинна зробити, й зітхнула. Щось мавка не довіряла людям. Накинувши сорочку поверх своїх нутрощів, дівча, оглядаючись на всі боки, пошкандибало до місця зустрічі.

Листя шелестіло їй услід, мов відволікаючи від думок. Вітер розвівав зелененьке волосся та краї сорочки. Ліс в цю пору був прекрасним. Сонце освітлювало їй шлях, хоча дерева лишали лиш дрібку світла. Раз у раз мавка поправляла свій вінок з листя рідних дерев. Проте найбільше там було листочків із її матері-верби, хоча вистачало й інших.

З-за дуба показався лісовик, володар лісу. Мавка не горіла бажанням розпочинати розмову, тож просто усміхнулась й проминула його. Вона хотіла вже поскакати далі, коли за її спиною почувся голос:

— На твоєму місці я б не розгулював по лісу... — хрипло сказав лісовик.

Мавка промовчала, знаючи, що він мав на увазі. Не очікуючи відповіді, господар лісу продовжив:

— Чугайстер... Та й люди щось мене в тривогу вводять. Метушаться, бігають по селу... Лиш би на нас з війною не пішли, — він зітхнув. Бачачи, що мавка підтримувати розмову не збирається, промовив: — Ну йди, йди вже, лиш дивись мені, нікуди не встрягай...

Лісовик раптово зник, так само раптово, як і з’явився, але нявка вже до цього звикла. Він навіть не підозрював, що та вже у щось влипла. Та, найімовірніше, вона востаннє його побачила.

До пенька лишилось кілька метрів, але на душі у мавки були неспокійно. Передчуття, так би мовити. Але нехай, той хлопець знав, що робить. Вона його попередила, він добре чув.

Відчуття справдилося. Хлопця не було... Але з боку села лунав шум, як ніколи. Мавка навіть не поглянула в бік пенька, а пішла до ставка спитати у русалок, що там відбувається. Лісовик згадував цю метушню, але «дівчина» тоді не надала уваги його словам. Та зараз зрозуміла, чому він так непокоїться. Вона чула багато голосів, але всі з них — грубі, а значить чоловічі. Це не дуже вселяло затишок всередині. На всяк випадок, мавка забрала волосся з обличчя й зняла вінок, щоб люди не впізнали її.

Підійшовши до ставу, вона нахилилась, щоб угледіти знайому русалку в воді. Та через каламутну воду мало що побачиш, тож довелося сподіватись, що відгукнуться на її кличі. Надія виправдалась, бо щойно мавка почала гукати, з води виринула голова досить вродливої й щасливої дівчини. Але побачивши, що це не людина, вираз її обличчя кардинально змінився.

— Знову ти... — закотила очі русалка.

— Так, я, — всміхнулась мавка. — А ти що, Леє, сподівалась ще раз затягнути під воду хлопця?

— Ну, по правді, так. Добре, говори, що вже тобі прикортіло?

— Чи не бачила ти тут хлопця... Блондин, у сорочці білій такій і в штанах? — спитала мавка.

— Дай-но подумати.... Так, певно, так. Побіг, щось лишив на пеньку й, так само як прийшов, погнав, постійно озираючись... А що? — відповіла русалка.

— Та нічого, спасибі!

Мавка чимдуж побігла до пенька. Там і справді лежало щось, значить їй не збрехали. І те щось виявилось папірцем з людськими символами... Мавка не знала людську науку. Тим більше хіба лісовим істотам вона б колись стала у пригоді?

— Ох, треба було вбити його на місці, зараз не мала б клопоту... — скиглило дівча.

Вона задумалась, хто з лісових духів міг би знати це письмо? Бо до людей вона не поткнеться нізащо. Домовик? Ні, він у хатах живе, але письмо, певне, знає. Лісовик? Та ні, не думаю.

Раптом її осяяло: це ж не обов’язково має бути дух! Відьма, безперечно, знає людську науку. Але йти до неї далеченько... Аж до болота, а воно ген за лісом. Та, якщо той хлопець так хвилювався, чи ніхто його не побачить, там мусить бути щось важливе... Надважливе. Тож, не зволікаючи ні хвилини, стиснувши в кулаці папірець, мавка побігла до болота. Голоси з села віддалялись, а ліс ставав все незнайомішим. Десь там високо пролітають сотні птахів, а на землі чимчикують комахи. Але то не важливо зараз, важливо дібратись до відьми живою. І вийти звідти теж.

Мати-верба вже давно лишилась далеко за спиною. Зараз мавка ліс впізнати не могла. Хащі стали майже непролазні, а ознак живого немає. Нявка тут ніколи не ходила, але за розповідями духів з її частини лісу, знала, що тут небезпечно. Проте зараз вона не помічала нічого загрозливого.

Роздоріжжя. Посеред двох доріг стояла деревоподібна людина... Блуд. В голові у мавки визріла ідея, як на деякий час вберегтися від непроханих гостей.

— Вельмишановний Блуде! Чи можна вас про дещо попрохати? — спитала вона.

— Га? Що треба? — так, ніби щойно прокинулася, промовила лісова істота.

— Маю прохання до вас... Е-е-е...Чи можете ви зводити з дороги всіх людей, що поткнуться до моєї матері?

— Ага, ага... — позіхнув Блуд. Така відповідь не дуже заспокоювала.

Проте Блуд миттю подався туди, звідки мавка щойно прийшла. Хоча це було дивно, бо звідки йому знати, яке дерево їй належало? Та у мавки зараз інші турботи, тож лишилось лиш надіятись, що він справді допоможе.

Тим часом вона подалась далі. Десь у глибині лісу нявка почула ричання. Невже вовк? Та навіть якщо й він, тварини духів не зачіпають. Втім, таке сказати про песиголовців мавка не може. Тому саме на них поклала всі свої підозри. Та головне: не потрапити на них. Невідомо, чи їдять вони мавок, але акуратність їй не завадить.

Пройшовши ще декілька десятків метрів, нявка побачила світло. Значить, там ліс рідшав або взагалі закінчувався. Що ж, недалеко залишилось. Та чи зможе нявка пройти болотом? Чи затягне її на самісіньке дно, де панує суцільна темрява? Ці питання найбільше непокоїли мавку впродовж всієї подорожі.

Надіючись на краще, вона все-таки дійшла туди, де хащі рідшали й під ногами була вже не земля, а густе болото. Пройти нявка змогла лиш кілька метрів, далі її босі ноги вгрузли по коліна в багно. На обрії виднілась хатинка на курячих лапах, а точніше — оселя відьми. Та надія туди дійти втопилась у болоті, так само як і ступні мавки.

Вона помітила багатенько земляних острівців, повністю вкритих травою, що розташовувались не дуже далеко один від одного. Мавка могла б спробувати пострибати по них і... Далі роздумувати вона вже не могла, бо ноги неслись на найближчий острів. Далі, невеликими стрибками добиралась до хатинки відьми, що ставала все ближче.

Ще кілька перестрибувань — і до будиночку залишилось два острівці. Перший мавка подолала за секунду, але з другим виникли проблеми. Відстань між ним та драбиною, по якій варто вибиратись до дверей будинку, занадто велика. Поряд — жодного камінця, завдяки якому вдалося би пройти. Часу щось вигадувати не було, тож рішення одне — стрибнути. Розганятись місця замало, тому мавка просто зібралася із силами та заплющила очі. Одна секунда вирішувала все.

Земля під ногами зникла. Та це тривало лиш якусь маленьку частку часу, бо вже за мить мавка опинилась на твердій поверхні. Розплющила очі тільки тоді, коли почула сміх над собою. Піднявши голову, мавка побачила стареньку жінку, що аж розривалась від реготу. Не зрозумівши, що її так розвеселило, вона поглянула назад.

Мавка не вірила своїм очам. Та величезна відстань, яку вона ледве перестрибнула, зараз дорівнювала лише кільком сантиметрам. Вона потерла очі, надіючись, що це їй привиділось, але все було так само. Мавка питально глянула на відьму, підозрюючи, що це її рук справа.

— Що ти глядиш на мене? Перший раз в моєму болоті? — між сміхом спромоглась сказати чаклунка. — Ці острівці живі, пересуваються куди хочуть й коли хочуть.

Тільки зараз, отримавши відповідь на питання, мавка могла роздивитись відьму. Вона не виглядала, як відьми, як їх звикли уявляти всі. Це не була зла в капелюсі та із чорним котом на плечі стара жінка. Це була з добрим лицем, у домашньому фартусі та із гулькою на голові бабуся. Вона гляділа як звичайна людська бабця, а не як підступна гарпія.

— Ну, чого стоїш? Здається, ти подолала складний шлях, щоб дійти до мене, бо вербиці тут не водяться, наскільки мені відомо, — відьма рушила до дверей, але ще раз обернулась та сказала: — А ще — привели себе до ладу перед тим, як переступили поріг моєї оселі.

Мавка оглянула себе — і справді — поли її сорочки були повністю в багні. У волоссі в неї заплутались гілочки й листя дерев, що злетіли з віття через могутній вітер, поки дівча бігло. Намагаючись позбавитись бруду, вона ледь не впала у болото назад. Проте мавка утримала рівновагу, але, щоправда, відійшла якомога далі від краю.

Навівши порядок у своєму вбранні та волоссі, нявка несміло ступила до дверей хатини. Незважаючи на те, який добрий вигляд мала відьма, страх все одно лишився. Але цікавість його перемагала, тож дівча увійшло.