Мавка

Таке ходіння тривало кілька днів. Але щоразу ставало менше чоловіків, що погоджувались й далі кружляти лісом. Більшість відмовилась ще після першого дня. Ні шантаж коваля, ні маніпуляція винагородою — нічого не допомогло набрати команди. Тож, такими темпами, на четвертий день пошуків шуму чути не було — від двох чоловіків мало що почуєш. Але коваль все одно продовжував свою експедицію, не враховуючи, що їх лишилось двійко. Навіть не дуже засмутився через втечу сина, бо в голові в нього вирувала лиш мавка.

А сама вона всі ці дні старанно вчила алфавіт та письмо. Відьма до неї ставилася як до давньої знайомої й залюбки допомагала зеленоволосій дівчині. Мавка вже почала ловити себе на думці, що цей дивний інтер’єр в хатинці старенької жінки їй стає все ріднішим, хоч так мало часу пройшло відтоді, як вона почула сміх Єги над головою.

І ось нарешті настав момент, коли мавка змогла прочитати той папірець. Затамувавши подих, вона по буквах зчитувала з нього:

— Т-і-к-а-й....

Вона не могла повірити своїм очам. Той дурний хлопчина попередив її про небезпеку? Той білявий хлопак в широких штанях хотів її вберегти? Це й на думку не спадало. Люди ніколи не хотіли допомагати мавкам чи іншим лісовим духам. Нізащо.

Але йому це вдалося. Не знаючи, що написано на тому папірчику, вона подалася геть від дому. Від рідної верби. Від матері.

Раптом в голові все встало на свої місця. Той шум це ніякі не людські свята — це підготування до її вбивства. Хлопець розказав своєму батьку-священникові про неї, той не погодився й зібрав людей зі всього села, щоб погубити її. Вона могла померти, хай і була вже мертвою.

Тривога знайшла собі притулок в її душі. Ось чому Єга щодня бігала до лісу. Ось чому хлопець так метушився, залишаючи записку. Ось чому неспокій її не покидав.

Мавці треба було час, щоб зібратись з думками. Слова не знадобились — відьма, здається, сама все зрозуміла і вийшла в ліс.

Вона надзвичайно вміло та прудко подолала болото з живими острівцями. Їй це зайняло часу на волосинку. Ліс зустрів відьму приязно, немов даючи дорогу. Щойно жінка переступила перші дерева, гілля за нею замкнулися, ховаючи вхід до царства рослин та духів.

Раптом вдалині почувся гамір. Лунали грубі голоси й нерозбірливі слова. Єга швиденько промовила під ніс клинання — її власні, нею придумані, чари для захисту себе від непроханих лиць. Навколо відьми запанувала магічна атмосфера, яка ніби утворила купол над нею.

Ці чари діють вибірково. Лиш для деяких очей обмежений доступ до бачення особи, тобто Єги. Вона над ними працювала ледь не все своє життя. Щойно як усвідомила, що вона наділена магією, відьма почала вчитись й придумувати своє.

Тим часом голоси приближались. Проте, коли їх власники опинились за кілька метрів, Єга зрозуміла, що це всього лиш один голос, який весь час промовляв щось до себе. За мить з-за дерева показались дві голови, одна з яких постійно бурмотіла собі під ніс:

— Тримайся, мавочко, тримайся... Скоро тебе не стане...

Відьма мало не розреготалась на весь ліс, побачивши цю жалюгідну виставу. Вона бачила цього чоловіка й раніше, три дні тому, але тоді за ним слухняно, мов діти за мамою, ходила шеренга із двох десятків людей. А зараз на їхньому місці залишився лише один... В останній момент, коли Єга уже відкрила рот, щоб її сміх заполонив найближчі околиці, згадала — її клинання не захищає від слуху. Тож відьма вчасно прикрила рота своєю величезною рукою.

Раптом чоловік попереду кинув на землю свою сокиру й почав лаятися:

— А най холєра б тебе побрала! — галасував на весь ліс він. — Все, чорт тебе побери! Пішло воно все в сраку, не буду я цим займатись! Йду додому!

Він розвернувся й попрямував в протилежній бік, звідки вони щойно прийшли. Його приятель стояв на місці, мов стовп, досі шокований таким багатослів’ям ватажка. Але тільки зрозумівши, що вже вільний, кинув всі свої речі додолу і, щасливий, побіг за другом.

Тільки зараз, коли вже потухли їхні кроки, відьма могла насміятися досхочу. Знявши клинання, вона сіла на землю й ліс почув її щирий сміх. Вона сиділа так деякий час, а потім з усмішкою попрямувала назад до своєї оселі, повністю забувши про гостю.

— Я вирішила, — ці слова застали Єгу, щойно вона переступила поріг будиночка. — Я дуже вдячна вам за навчання та дозвіл перебувати у вас вдома, але завтра я вже піду шукати своєї удачі.

Єга здивовано підняла брови, але розуміла вибір мавки. Хоча на її місці вона б залишалась й далі тут.

— Добре. Я ходила в ліс, там уже безпечно, чоловіків більше не буде, — всміхнулась відьма.

— Ви що... вбили їх? — тут уже мавка позбулася серйозності й теж розплилася в усмішці.

— Вони ще не настільки розлютили мене, щоб позбавляти їх життя. Тому ні, але все могло бути, — мовила Єга та пішла до казанка, в якому знову щось варилось.

Далі день минав спокійно. Принаймні у відьми. Мавка тривожилась, подеколи й сумнівалась, чи правильне рішення прийняла, але його не міняла. В голові продумувала дії, якщо її впіймають, а також — як їй подякувати тому хлопцю. Все ж таки вирішила: вона піде до того пенька й залишить там записку з подякою. З цими думками заснула.