Мавка

Коли мавка переступила поріг дому відьми, з села вийшла шеренга здорових чоловіків з сокирами. Осіб з двадцять марширувало в бік лісу. Кожна жива істота там поховалась, хто куди може: білки у свої дупла, лисиці в нори.

Шум було чути й до болота, але через розмову з відьмою мавка не звертала на нього уваги. Гуркіт дедалі збільшувався, та, навіть коли вона помітила, не надала цьому особливого значення. «Напевне, у людей знову якесь свято», — подумало дівча й сіло за азбуку.

Проте це не були якісь людські веселощі...

— Нумо хлопці, гайда! Погубимо всю нечисть тут! — вигукнув сільський коваль й пришвидшив крок. Тепер вони перебували на околицях лісу.

Русалки швидко сховались під воду, боячись виринути. Одна з них попливла переказати річковим подругам про можливу небезпеку. Лея — приятелька мавки, сиділа одна, на самому дні озера, й думала, як там лісова дівчина. Вона гадала, ба навіть знала, що це вийшло по неї. Бо чого ж вона питала про людського хлопця?

Лея знала, що людям довіряти не можна ні в якому разі. Вона вже переконалася на власному досвіді.

Скільки спроб було її убити, витягти на поверхню! Але лісова подруга завжди любить порушувати правила…

— Олеже, йдеш вправо, Василю, ти вліво! — почулося згори. — Я піду прямо...

Раптом шум став тихішим. Всі розійшлись в різні боки, по шестеро осіб на кожен. Проте напруга лише зростала. В будь-який момент може пролунати: «є!» — яке значило, що вони її впіймали. Та якоюсь частиною душі Лея вірила, що цього не почує.

І її надія виправдалась. Не обійшлося й без Блуду. Годину, а може й кілька, селяни кружляли лісом, шукаючи то саму вербу, матір мавки, єдину на весь бір. Раз на тридцять хвилин збирались прямо перед нею, щоб обговорити свої досягнення, але дерево все одно залишалось невидимим. Лісовим істотам, таким, як інші мавки або білочки, верба була видна, ще й добре видна. Тож деколи зверху чувся шелест листя чи кущів. Духи надривали животи зі сміху, не розуміючи, чого ці люди такі дурні.

Врешті, пошуковій бригаді набридло швендятись лісом, тим більше наступала ніч. В час її панування по бору гуляти небезпечно. Все поглинає темрява, зжираючи останні рештки світла. Й гущавина перетворюється на грізні хащі.

Тож за кілька годин, сумні, втомлені та в обдертій одежі, двадцятеро осіб чимчикували до своїх домівок, проклинаючи все на світі. Але коваль не втрачав надії знайти ту мавку, навіть не підозрюючи, що в лісі їх з кілька десятків. Він і далі, навіть коли вже всім стало відомо, що мавка їх обіграла, що вони витратили день дарма і поверталися до села — він продовжував гукати бойові кличі.

У дверях оселі стояв на вигляд такий самий втомлений, як і він, хоч нікуди не ходив, син. Хлопчина зітхав й сумно дивився на групу чоловіків удалині. Проте щойно вони підійшли настільки близько, щоб їх можна було нормально розгледіти, його вираз обличчя кардинально змінився. Хлопець розплівся в усмішці, знаючи, що це недоречно.

— Не вдалося... — мовив замість привітань його батько. — Ну нехай тримається потвора, я їй таке зроблю, щойно знайду! А ти чого усміхаєшся, дурню?

— Я? Ні... нічого такого! — ці слова його застали зненацька.

— Так значить? Тішишся, що твій батько нічого не впіймав? Ах ти, нездаро, йди сюди, я тобі зараз так дам... — він замахнувся рукою, але було вже запізно — хлопець вислизнув надвір.

Хлопець побіг. Побіг так швидко, як тільки міг. Вже за кілька хвилин хатинка з солом’яним дахом була лиш маленькою цяточкою на фоні лісу. На спині волочився червоний клунок з запасом їжі на декілька днів. Пробігаючи повз вже знайомий пень, він залишив на ньому ще один папірець з написом: «Чекаю за п’ять днів за гаєм, що ліворуч від лісу і подалі від села, коли все угомониться. Я свою обіцянку виконаю. Вівторок».

Він пройшов ще кілька метрів і спинився. Оглянувшись, хлопець завернув у хащі. Покружлявши там трохи, він знайшов потрібний кущ та розсунув гілля. Усміхнувшись, взяв у руки рушник для обряду.

Обряду хрещення.